Місто Суми донедавна лишалося єдиним (!) обласним центром України, який я жодного разу не відвідала. Навіть у Богом забутих осередках театрального консерватизму за ці майже 30 років бодай хоч раз, хоч за «недовготривалого» директора чи художнього керівника, але виникав якийсь рух, щось, що потребувало запрошення столичних критиків. Але Суми — цілком за драматургічною класикою — міцно тримали репутацію «колгоспу «Тихе життя».
Та от крига нарешті скресла — адже нові кадри (якщо це не «добре забуті старі», звичайно) завжди продукують нові підходи. Цього разу збудником неспокою став новий художній керівник Театру ім. М.С. Щепкіна, 33-річний Антон Меженін — режисер, актор, продюсер, гастрольний адміністратор; добре відомий, насамперед, у Харкові, де навчався і довго працював. Разом із ним оновлювати застарілий художній «інтерфейс» щепкінців приїхала і дружина — сценограф Алія Байтенова.
В результаті їхніх зусиль за неповний сезон театр «струснули» і поважний «класицист» Костянтин Дубінін, педагог Меженіна в Університеті ім. І. Карпенка-Карого («Подкольосін» за творами М. Гоголя), і молодий «авангардист» Артем Вусик (днями відбудеться прем’єра суто пластичної вистави-перформансу у стилі «фанк-футуризму» за повістю того ж автора «Шинель»), і сам новий художній керівник. І якщо Київ важко здивувати крізьчасовим, поза етнопобутовими реаліями прочитанням «Безталанної» І. Карпенка-Карого (цю тенденцію, започатковану ще у 1990-ті Д. Богомазовим, надалі продовжили й А. Білоус, і С. Мойсеєв, і В. Кіно), то для місцевої публіки у виставі Меженіна «Хто винен?» (перша авторська назва п’єси) картина відкривається геть незвична.
Справді, якщо зранку юрба школярів-ліцеїстів спостерігає на кону інший твір зі шкільної програми за українською класикою, де все звично грається й співається так, як і 30, і 40, і 50 років тому (але зі справжньою автентикою це нічого спільного не має), то ввечері на глядача черкають порожня сцена, брязкіт ланцюгів, карбовані кроки, гуркіт колод та дощок, ритм барабану, засліплюючі промені кишенькових ліхтариків, чорно-сіро-червоне вбрання із аплікаціями, стилізованими під візерунки поганських часів, мелодії Джамали та Вакарчука... Найпарадоксальніше, що в такій стилістиці природно почуваються старші — Євгенія Серебрякова (Ганна), Сергій Медін (Іван, батько Софії), Микола Ластовецький (Сват), а от виконавцям головних ролей іще тільки належить розібратися в собі і розділити штампи, набуті у ході неякісного навчання та сумнівного за якістю театрального досвіду, та справжнє єство незашорених, сучасних молодих людей.
Власне, на такому роздоріжжі перебуває нині весь Театр імені М.Щепкіна. І тут можна лише накреслити першочергові завдання — і покладатися на енергію та розуміння тієї команди, котра наразі очолює його.
По-перше, у спадок нинішнім керівникам дістався дивний мутант — не просто «музично-драматичний» театр, а «театр драми і музичної комедії», де одвіку вокалісти співали, балет танцював, а актори драми — грали. В основному — окремо одне від одного. Тож тепер гостро стоїть проблема універсалізації — щоб навчити усіх, причому прямо «на марші», бути тими синтетичними акторами, якими славиться вітчизняний театр протягом усієї своєї історії. Аби «складносурядний» статус театру не заважав розв’язанню актуальних естетичних завдань.
По-друге — і це чи не найголовніше: сучасна сцена потребує і сучасного просування та позиціонування. «Без публісіті нема просперіті», — як дотепно та справедливо зауважував персонаж Ільфа та Петрова, навчаючи Колумба правильно відкривати Америку.
Сторінки в соцмережах, оновлення офіційного сайту, афіші по місту, спільні проекти, «перезавантаження» чеховського фестивалю, виїзд на будь-які гастролі та фестивалі незалежно від їхньої географії (до Харкова та Полтави із Сум менше 200 км, до Чернігова — 300, міняйся собі досхочу!) — усе це конче необхідно, щоб не просто підживити цікавість до театру у власному місті, але й повернути його на загальноукраїнську мапу, здійснивши прорив із «безчасся» у сьогодення. І позбутися таким чином ще одного «заповідника», котрі, мов мушлі на днищі нашого спільного театрального корабля, не дають йому плисти вільно.
Звісно, тут може пролунати сакраментальне «нема грошей!» — традиційний і хронічний для вітчизняних театрів «плач Ярославни» (що напрочуд актуально саме в даному випадку — адже вищезгадана княжна волала на всі околиці зовсім неподалік, у Путивлі, нині райцентрі Сумської області). Проте відомо: хто хоче — завжди знайде можливість. Досвід багатьох теж не надто заможних колективів (із Києва, Франківська, Харкова та ін.) тут може стати сумчанам у пригоді.
Тож стежитимемо за подальшим перебігом подій.
