З 1944 року починається новий і найдовший розділ її творчої біографії. З Київським українським драматичним театром ім. І. Франка пов'язано 53 роки життя. «Це було перше кохання на все життя», — зізнавалася згодом актриса. Перші два роки її вводили до репертуару як дублерку, навіть на ледь помітні ролі. Грала у спектаклях «Хрещатий яр», «Платон Кречет», «Багато галасу даремно», «Приїздіть у Дзвонкове», «Сто тисяч». І — чекала своєї ролі. Цей день настав, коли режисер Костянтин Хохлов приступив до репетицій п'єси «Вишневий сад». На дошці оголошень вона побачила своє прізвище — їй доручили роль Варі. Тоді Чехова на франківській сцені ставили вперше. У спектаклі були зайняті Наталя Ужвій, Віктор Добровольський, Дмитро Мілютенко, Поліна Нятко, Євген Пономаренко. Прем'єра відбулася 15 березня 1946 року. Рецензенти високо оцінили постанову, серйозність трактування образу Варі, вірність авторській інтонації і талант Ольги Кусенко.
В архіві театру збереглися численні листи її шанувальників: «Ваш сценічний хист не схожий на хист інших, він своєрідний, індивідуальний, напрочуд гармонійно виявляє ваші особисті внутрішні й зовнішні дані... Після ролі Василини Ковшик («Калиновий гай») ви зробили надзвичайний рух уперед. Які щирі, чисті, полум'яні й привабливі образи Ольги у «Макарі Діброві» і Марисі у «Мартині Борулі»! Це дійсно типові риси української жінки — трохи уперта, лукава, завзята, темпераментна, іноді стримана».
Сучасні ролі актриси 50— 60-х років можна назвати нескінченними варіаціями на тему Василини Ковшик: Наташа («Дніпрові зорі»), Галя («Не називаючи прізвищ»). Але навіть у них Ольга Яківна намагалася не експлуатувати раніше відкритих деталей. Дуже колоритною вийшла Одарка з комедії Олексія Коломийця «Фараони».
Етапним не тільки в її творчій біографії, а й театру загалом став спектакль «Свіччине весілля», який поставив Гнат Юра і в якому вона зіграла Меланку. З драматургією Івана Кочерги актриса зустрічалася неодноразово. Серед успіхів були постановки «Пророка» (Марія Кржисевич) і «Ярослав Мудрий» (Інгігерда). На франківській сцені актриса разом зі своїми героїнями побувала не лише у древньому Києві, а й у далеких Трої та Фівах — «Касандра» (Андромаха), «Антигона» (Евридика). Спектаклі, поставлені за класичними творами: «Мартин Боруля», «Лиха доля», «Украдене щастя», «Циганка Аза», «Старик», «Гаряче серце», «Багато галасу даремно», «Король Лір» — це завжди іспит, і щоразу актриса його складала на «відмінно».
У будь-якому театрі існує суперництво, а то й (чого там гріха таїти) заздрість. Часто розподіл ролей робить колег непримиренними ворогами. За майже чверть століття виникали різні ситуації, але жодного разу двох найщиріших подруг Марину Кропивницьку та Ольгу Кусенко ніхто не зумів посварити. Їх призначали дублерками. А вони підтримували одна одну не тільки в творчості, але й у житті, були найсуворішими критиками одна одної.
«Її смерть стала для мене шоком, — з гіркотою згадує Марина Герасименко. — В останні роки Ольга Яківна виходила на сцену нечасто. Жила сама, і компанію їй складали лише дві кішки. Коли ми увійшли до її квартири, то знайшли вже бездиханною в ліжку. Зупинилося серце. Вона важко перенесла розлучення з чоловіком Юрієм Тимошенком. Тамувала біль працею. Більш діяльну людину важко було знайти. Завжди усміхнена, першою відгукувалася, якщо хто-небудь потребував допомоги. Часто запрошувала до себе в гості. Дуже щедра і хлібосольна господиня. Мені запам'ятався незвичайний дизайн її квартири. У передпокої химерної форми люстра, зроблена з баночок, колбочок і пляшечок. У вітальні одна стіна була завішена фотографіями. Особливо виділявся портрет Ольги Яківни у червоному пальті, виконаний Олександром Шовкуненком. Безліч власноручно сплетених серветок, дивовижних сувенірів, привезених із різних поїздок. Величезна бібліотека. Але найулюбленіше місце зустрічей — кухня. Там знаходилася колекція розписних обробних дощок. І довкола все блищало, ніякогісінького сміття.
Ми разом грали в кількох виставах. Запам'ятався «Голосіївський ліс» за драмою Вадима Собка. Це історія про непросту долю Софії Грушко. Про жінку, котра удочерила трьох дівчаток, про її силу духу. Я, Плотникова і Лотоцька грали дочок. Партнеркою Кусенко була чудовою. Вона була з тих митців, які вміли перевтілюватися, практично без гриму. Якщо приходила нудьга, то йшла у сквер перед нашим театром. Постоїть біля дерев і знову готова до роботи. На неї завжди озиралися. Висока, струнка, красива. Зовні пані, а за характером — дівча-шибеник. Уміла свистіти як справжній хлопчисько. Любила пожартувати. Є в акторів гра. Варто одному сказати: «Хопс», а його візаві повинен підскочити. Вона сама розповідала, як на спектаклі під'юджувала Поліну Нятко. Жодна не хотіла програти і не поступалися одна одній».
«Сім років у нашому театрі йшов спектакль «Моя професія — сеньйор з вищого світу» і кожного разу аншлаг, — згадує Богдан Бенюк. — Здавалося, все тисячу разів зіграно, але перед кожним виходом на сцену Ольга Яківна хвилювалася, неначе на прем'єрі. Якось після гастролей у Житомирі у мене сталися серйозні прикрощі. А все тому, що я мав необережність прокоментувати афішу обласного театру: «Який дурень буде кілька разів дивитися «Відродження» або «Малу землю»? Доброхоти відразу написали на мене гнівного листа, назвавши антирадянщиком. Справу закрили завдяки втручанню Кусенко. Вона за мене поручилася, а відмовити народному депутату «слуги народу» не змогли. Я неодноразово бачив, як зустрічали її глядачі на творчих вечорах. Мені здається, що її Бог позначив: гарна, щира і дуже талановита. Усі, хто хоч раз із нею поспілкувався, не могли забути цю чудову жінку й актрису».
