В українському історичному календарі є такі скупі рядки: «21 листопада 1919 р. денікінською розвідкою розстріляно українських письменників Василя Чумака та Гната Михайличенка». Але якщо ім’я поета Василя Чумака вряди-годи можна було зустріти в літературних дослідженнях творчості діячів культури, літератури, мистецтва періоду Розстріляного Відродження — словом, того «вибитого покоління геніїв», які буремним вітром увірвалися в молоду українську літературу 1917 р., — то Гната Михайличенка відкриваємо лише зараз. І перегортаючи сторінку за сторінкою, дізнаємося, що його вважав своїм літературним «батьком» Микола Хвильовий. Саме з Михайличенкової політично-естетичної тусовки вийшов Олександр Довженко, великий вплив мав його модерновий літературний доробок також на творчість Павла Тичини.
А нещодавно, перечитуючи поезію Богдана-Ігоря Антонича, спіймав себе на думці, що тут теж не обійшлося без Гнатової «участі». Наведу лише чотири рядки з вірша Антонича «Розмова з листком»:
В руці з землі листок
маленький дру.
О, як є повно в нім
зими примар,
Та крихта літа ще
життя трима.
Листок маленький,
мій зів’ялий друг.
Незакінчені форми фраз чи окремих слів, як, приміром, «дру», були модними в ті часи. А першим це започаткував саме Гнат Михайличенко у своїх новелах «Пові» та «Дівчи».
Сюжет його міста прочитується між рядками «Білої гвардії» Булгакова. Це був юнацький максималізм, який ідеологи революції вважали «отруйним».
Можна назвати десятки прізвищ, знайомих і незнайомих, які зачитувалися творчістю Михайличенка, зокрема його віршами в прозі, новелами «Місто», «Тюрма», «Погроза невидимого», оповіданнями та особливо «Блакитним романом» і наслідували його авангардний стиль. Можна сказати, що вся модернова література XX століття розпочалася з нього. Його і Василя Чумака Микола Хвильовий зарахував до першої генерації пролетарських митців.
«Гнат Михайличенко — таємниця і «захований бог» естетичного екстремізму, нащадок попередніх експериментаторів — «візіонерів», дитя останньої хвилі українського символізму... Він — один із перших ранніх авангардистів і чи не перший «передсюрреаліст» в Україні», — так оцінює молодого і забутого письменника кандидат філологічних наук Андрій Підпалий.
Він був неперевершеним мрійником у поезії й тонким ліриком у прозі. «В її душі була блакить свіжого весняного неба, блакить веселих квітів сонячної левади, омитих прозорою росою. В ній був простір і міць вільного моря і бадьорість ранішнього вітру гірських верховин. її душа була овіяна звагою життя»(«Блакитний роман»).
Коли читаєш такі світлі, сповнені життєвої наснаги та природної свіжості рядки, думаєш про одне — чому так мало років життя відміряла доля їхньому авторові? Скільки би ще подібних прозових і поетичних шедеврів він міг створити!
Не випадково його досі вважають найзагадковішою постаттю в українській літературі. До речі, у двадцятих роках, уже по смерті Гната Михайличенка, точилися запальні дискусії навколо «Блакитного роману». Літературознавці сперечалися між собою на предмет, чим вважати цей роман — прозою чи поезією. Якщо виходити з канонів сучасної теорії літератури, то цей твір є «стовідсотковою поезією» (Андрій Підпалий). А за жанром — це візіонерська сповідь. Ранні довженківські фільми також ніби позначені відбитком Михайличенкового новелістичного стилю. До чогось подібного вдавалися окремі зарубіжні кінорежисери в шістдесяті роки. Його візіонерство зримо прочитується в сюрреалістичних «Ротаціях» уже згадуваного Богдана-Ігоря Антонича.
На початку 1990-х до творчості Гната Михайличенка звернулися найрадикальніші українські поети, які не хотіли продовжувати традиції соцреапістичного віршування та етику пострадянського лицедійства. Вони брали на озброєння його радикалізм, буйність фантазії та розкутість думки. Його по праву можна вважати основоположником українського модернізму й літавангарду. Водночас він був революціонером у душі й по життю. Причому затятим прихильником та провісником «націонал-комунізму» в Україні. А долучився до революційного руху, навчаючись спочатку у Харківській землеробській, а потім у Московській сільськогосподарській школі. Як вільний слухач відвідував лекції Московського університету до початку Першої світової війни. Дезертирувавши 1914 р. із фронту, подався у мандри Європою. Але ненадовго. 1915 р. його спіймали і засудили спочатку до розстрілу, а потім на довічне заслання до Сибіру, звідки він невдовзі втік. Після Лютневої революції повернувся в Україну та одразу долучився до «побудови комунізму» в окремо взятій країні... Гнат Михайличенко стає членом ЦК партії українських есерів, точніше, лівого крила, яке отримало назву боротьбистів. Згодом його обирають членом Центральної Ради, але він розчаровується у «м’якотілості й нерішучості» керівництва. 1919 р. з групою товаришів і твердим наміром змінити курс партії ізсередини увійшов до КП(б)У. У травні Михайличенка призначають першим наркомом освіти УРСР. Саме з його ініціативи було створено перше видавництво революційних письменників, почав виходити журнал «Мистецтво». Але через кілька місяців він залишає наркомівську посаду, віддавши перевагу збройним методам побудови комунізму.
У складі терористичної групи подається здійснювати революцію на Заході. Перейшовши польський кордон, революціонери зі сходу намагалися організувати повстання галицьких селян. Після кількох не зовсім вдалих спроб «посіяти» зерна комунізму на галицьких землях, відмовляється від своєї революційної місіонерської місії та повертається у Київ, де збирає навколо себе письменників і створює літературні гуртки. Але 20 листопада 1919 р. виявилось для нього та його друзів фатальним. Зовсім випадково контррозвідка «білих» натрапила на будинок біля Видубицького монастиря, в якому відбувалось засідання літературного гурту «Здоровий футуризм». Серед його учасників були Гнат Михайличенко та Василь Чумак. З’ясувавши, хто є хто, наступного дня їх обох розстріляли. Гнатові минуло лише 27 років. Ось так несподівано й безглуздо обірвалося життя цього талановитого молодого письменника, одурманеного ідеями комунізму та світової революції.
Паростки українського модернізму, візіонерства, авангардизму були не просто знищені, а викорчувані з корінням... Та через тенета зросійщення більшовицька влада і не пробачила, викресливши на багато років імена та творчість талановитих першопрохідців української літератури. Але, на щастя, поступово майже всі вони повертаються. Один із останніх — Гнат Михайличенко.
