Щаслива та держава, ті люди, у яких є закон — берегти
своїх художників
У сучасному російському та, мабуть, і європейському театрі
Петро Наумович Фоменко — величина стабільна, з нахилом до безперервного
росту значення. Його сценічна доля неначе вмістила двоє різних життів:
перше — обдарованого режисера, який не вмів ужитися, який кочував сценами
столиць та кіностудіями, і друге — творця прославленої «Майстерні Петра
Фоменка» — театру, народженого в аудиторіях ГІТІСа, і який нині зачарував
уже і Захід, і Схід. Двожильність батька-фундатора успадкована витвором:
у стінах «Майстерні» чудово вживаються абсолютно різні, рівносильні педагоги
й постановники, актори-«фоменки» блискуче виконують ролі в естетично діаметральних
спектаклях. Сам Фоменко визнає, що його «Майстерня» в цьому надзвичайно
схожа на театральні організми 20-х років — Гостім Мейєрхольда або «Березіль»
Курбаса. Проте життєва міць властива й самому маестро: незважаючи на проблеми
зі здоров'ям, закінчує в Театрі імені Вахтангова спектакль «Чудо Святого
Антонія» за Меттерлінком. Гастролі «Майстерні» в Києві, що почнуться незабаром
(з 26 червня), будуть першою зустріччю української публіки з театром і
його керівником. Напередодні цієї поїздки кореспондент «Дня» зустрівся
з Петром Наумовичем у Москві.
— Петре Наумовичу, хотілося б нашу розмову розпочати
з учительства. Ви відомі як театральний педагог. А кого ви могли б назвати
вашим учителем, і що він дав вам насамперед?
— Наприкінці життя можна спробувати назвати своїх учителів,
бо тоді вже видно, чи маєш ти право вважати себе учнем великого майстра,
чи ні. Головним моїм наставником, який навчив мене за будь-яку ціну добиватися
максимальної відповідності задуму втілення, був художній керівник Театру
ім. Маяковського — Андрій Гончаров, що й нині є живий- здоровий. Це мій
практичний учитель, котрий дав мені дуже багато чого. Він навчив мене вистоювати,
як модно зараз говорити, тримати удар.
— А тим, хто вчиться у вас, що ви намагаєтеся дати?
— Я намагаюся не забрати в них те, що їм дала матінка-
природа. Це вже немало. Треба людину відчути. Зберегти, врятувати, виростити.
Театр — небезпечна для життя справа. Витримує небагато хто. Я тільки тепер,
дуже пізно зрозумів, що вчитель і учень — поняття цілодобове. Вчити треба
на помилках своїх, а не на перемогах і успіхах. Бо ліміт помилок у професійному
театрі дуже маленький. «Майстерня» народилася з курсу, який у мене навчався.
А вчитися краще на високих зразках. Невипадково ми постійно повертаємося
до живої російської та світової класики. І нічого сучаснішого від класики
немає. Якщо її берегти, проникати, вона завжди знаходить відгомін у сьогоднішніх
днях. Сучасність часом обертається своєчасністю. Я жахливо радий, що не
беру нині участі у спектаклях до ювілею Пушкіна, бо вони перетворилися
на такий звальний гріх. Ювілейництво небезпечна справа. Навіть кращі роботи,
не просто до дати зроблені — вони потонули в цій величезній кількості пушкінських
ювілейних спектаклів. Театр, який реагує на такі подразники, — пробачте
на слові, — метушиться під клієнтом. Мені здається, що треба витримувати
тимчасову дистанцію. Класика в цьому значенні не підведе. Хоча всі молоді
люди театру й кіно намагаються класику прочитати так, як ніхто до них.
Є свій кір, на який треба перехворіти. Всі ми хочемо бути Мейєрхольдом
або Таїровим, але вони ж буквально розплачувалися життям.
— Вам свого часу також довелося заплатити...
— Не хочу тепер говорити про те, як боролися з владою.
Просто хотіли ставити те, що до душі. У Ленінградському театрі комедії
я справді був усунутий від роботи як чужий елемент, у якого з ідеологією
не все гаразд. Один мій спектакль кожен новий перший секретар обкому намагався
закрити... Ми всі перехворіли періодом повалення традицій, всі хотіли бути
революціонерами. Потрібні нові форми, безумовно. Треба дати можливість
це прагнення новаторства реалізувати в роки навчання. Тому я так серйозно
ставлюся до роботи викладацької. Бо на своїй шкурі пам'ятаю, що це дуже
копітка справа — плекати людей. У жодному разі не можна нічого забороняти.
Я думаю, що це і в Росії, і в усьому світі розуміють люди, які всерйоз
займаються театральною педагогікою. Тобто зв'язком часів у театрі.
— Яке місце займає «Майстерня Петра Фоменка» серед інших
театральних шкіл?
— Не хочу про це говорити, бо табель про ранги визначати
будуть інші. Нам ділити немає чого й немає з ким. Є своя справа загальна
— театр.
— Яким повинен бути актор, щоб працювати у вас?
— Знаєте, для мене важливим є питання, яким повинен бути
я, щоб працювати з нашими акторами. Хоча сьогодні театру дуже потрібен
синтетичний актор — пластично, й хореографічно, і вокально обдарований,
і який має здатність до імпровізації. От як футболісту потрапити до Лобановського?
Він має вміти все, щоб його взяли? Так, немає таких, які все уміють в однаковій
мірі. Просто ми повинні бути дуже уважні до тих людей, які приходять до
нас учитися. Це запорука нашого, можливо, майбутнього життя. Хоча що буде,
я не беруся судити.
— Ця поїздка для «Майстерні» — перша в Києві. Чим вона
важлива для вас?
— Я дуже хочу в Київ. У мене й коріння наполовину козацьке...
Мама — кубанська козачка. Бабця — Сидоренко, дід — Фоменко. Батько був
начальником хлібного порту в Новоросійську до революції. Останнього разу,
коли я був у вашому місті, там ще жив Віктор Платонович Некрасов, ми з
ним зустрілися й познайомилися. До речі, Євген Каменькович, наш режисер
— корінний киянин, батько його — відомий балетмейстер у Києві, мама — оперний
режисер — світлої пам'яті Ірина Молостова. Київ її пам'ятає, любить, а
Москва поставилася до неї менш уважно, ніж мало б бути. У цьому розумінні
я хочу, щоб поїздка наша до Києва була пов'язана з пам'яттю Ірини Олександрівни.
Сьогодні в київському Молодому театрі працює Андрій Приходько, наш випускник.
Отже, їдемо до Києва, як на радісну й серйозну роботу.
— Чи правомірним є поділ театру на елітарний і масовий?
— Мені здається, що елітність і хамство — це два боки однієї
медалі. Я не вважаю себе безкультурною людиною, однак і не вважаю себе
людиною величезної культури. Людина ж, яка усвідомлює себе елітою, — безкультурна
людина в душі. Тому ми не звертаємося ні до маси, ні до еліти, а до тих,
кому ми близькі; ну а далі це питання треба ставити нашим спектаклям. Бо
я можу намолоти, що побажаю — що ми хочемо бути демократичними, потрібними
людям і так далі. Потрібні чи ні — дідько його знає. Дивіться спектаклі!
— Наскільки вагомим для вас є визнання на Заході?
— Важливіше за все визнання вдома. Це не фраза. Я вважаю,
що вимоги й рівень театру в нас не нижчий. Я не хочу мати вигляд індика
й говорити, що в нас найвищий рівень театральної майстерності, школи. Є
чому вчитися в англійців, французів, німців. Однак важливо зберегти вірність
своїй домівці, своїм джерелам — тоді ти цікавий на Заході. До того ж, я
дуже не люблю перекладів. У театрі драматичному, де слово є і діло, хоч
би який прекрасний був переклад — це як поцілунок через скло.
— Проте публіка у вашому залі, часом не особливо начитана
молодь, відгукується на ваші спектаклі?
— Дай Боже, дай Боже. По-різному. У нас був свій глядач,
тепер нас уже ховати починають. Бо ми менше маячимо. У нас важке життя.
Та й я також не молодий уже, треба думати про того, хто далі поведе справу.
— Хіба зі спадкоємністю є труднощі? Адже у вас у «Майстерні»
такий букет талантів режисерських...
— У режисурі букетів не буває. Це в трупі, в ансамблі артистів
— так. А режисери — самотні вовки. Артисти розуміють, навіть несвідомо,
що треба триматися гурту. Природа професії вимагає — без партнера не жити.
Режисери працюють не на притягання, а на відштовхування. Учитель і учень
— це ще й боротьба, конфлікт, зіткнення на все життя — художнє, професійне,
людське навіть. Тільки звучить так: спадкоємність — букет, як ви кажете,
послідовників. Це, скоріше, тераріум однодумців. Іноді театр закінчується
з тим, хто йде. Я в театрі вже сорок років — і, пам'ятаю, навіть великі
люди говорили: от, віддає Богові душу російський театр. Нікуди він не подінеться.
У нас все одно живе ця потреба людини в театрі. І щаслива та держава, ті
люди, у яких є закон — берегти своїх художників.
У мене нині дуже серйозні роздуми про те, що кожен театр
має свій вік. В одного він довгий, у другого — короткий, у третього — оптимальний.
І скільки нам відпущено, і скільки ми витримаємо... Нас багато хто вже
ховає — але ховають часто люди, які дуже погано знають, що в нас роблять
молоді. Те, що вони грають, — не бачили багато хто з тих, котрі пишуть
про нас. Критика сьогодні не дбайлива, вона більше себе проявляє, ніж занурюється
в долю театру і навіть у його невдачі. Проте в нас особливих невдач немає,
у нас просто мало нових спектаклів. Хоча часом потрібен провал. Хороший,
добротний, потужний провал, дорожчий за напівуспіх.
— Як ви сказали, що у вашого театру сьогодні перехідний
період...
— До чого ми переходимо — подивимося. Треба працювати.
Проводимо репетиції і граємо на різних майданчиках. Недешево тепер усе.
Наше приміщення буде тут, у колишньому кінотеатрі «Київ», але грати ми
зможемо далеко не всі спектаклі, тому що дуже маленькі дві сцени й два
зали на 50 — 60 осіб. Знову камерний, кишеньковий формат. А хлопці вже
грають на тисячних аудиторіях. Я не хочу просто зараз із комсомольським
завзяттям говорити про наше майбутнє. Життя й дуже цікаве, і дуже важке,
з погляду того, що ми працюємо на своїх організмах, на своїх долях. Із
чого робить актор ролі чи режисер спектаклі? З того, що пережито, іноді
з потаємного й особистого, інтимного.
— В одному з інтерв'ю ви сказали, що життя є підготовкою
до Страшного суду. А що тоді таке життя на сцені?
— Я людина то віруюча, то ні — Хома невіруючий. Але це
тому, що є речі, які треба залишати в собі. Коли в мене запитують: «Ви
віруюча людина?» — відразу хочеться сказати: «А це не ваша справа». Це
знає тільки Бог та я, а може, і я ще до ладу не знаю. Я здебільшого уникаю
таких дуже ефектних фраз. Дякую, що нагадали, я буду обережніше висловлюватися.
Страшний суд всіх нас чекає, але й за життя вже вершиться над нами, не
тільки потім, коли ми там постанемо.
— Чи є у вас мрія про ідеальний театр?
— Я дуже люблю другий МХАТ — театр Михайла Чехова, який
загинув у Росії, Вахтангівський, де я закінчую тепер спектакль. Але ідеальний
театр — це щось на зразок міркувань Агафії Тихонівни в «Одруженні»: от
якби губи одного додати до носа цього, потім — око іншого... У мене ставлення
до театру, як до живої людини, живої справи. Тому театру, як і людині,
в житті головне зрозуміти, пробачити, покаятися, полюбити і не дати споганити
те, що є дорогим.
ДОСЬЄ «Дня»
Петро Наумович Фоменко — керівник театру «Майстерня Петра
Фоменка», один із провідних режисерів Росії, чиї постановки по праву увійшли
до золотого фонду театрального мистецтва. Працюючи з 1960 року в театрах
Москви, Ленінграда, Тбілісі та інших міст, він поставив понад п'ятдесят
спектаклів, а також декілька художніх фільмів і телеспектаклів. З 1977
по 1981 рік був головним режисером Ленінградського академічного театру
комедії, звідки вимушений був піти з причин далеко не художніх. З 1981
року в Москві почалася педагогічна діяльність П. Н. Фоменка в ГІТІСі (нині
Російська Академія театрального мистецтва). 1987 року Фоменку було присвоєно
звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР, 1993 — народного артиста РФ, у
1992 — професора Російської Академії театрального мистецтва. 1995 року
йому було присуджено Державну премію Росії за постановку «Без провини винні»,
у листопаді 1996 р. — премію ім. Станіславського за кращу режисуру і вручено
Орден «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня, 1998 р. — Державну премію
Росії за створення Московського театру «Майстерня П. Фоменка».
