Після нищівних поразок у Криму, під Харковом і у великому завороті Дону влітку 1942 року Червона армія опинилася в ситуації, близькій до катастрофи. Ворог був уже в передгір’ях Кавказу, над Ельбрусом майорів прапор зі свастикою, було прорвано Сталінградський оборонний обвід. Хоч як лютувало НКВС, але уникнути відповіді на запитання: «Як таке могло статися?» було неможливо. Відповідь у сталінському виконанні означала пошук винних і пред’явлення їх народові. Висловлюючись сучасною мовою, потрібен був чорний піар. За тих умов якнайкраще це завдання могла виконати література. Виконавцем задуму вождь обрав українського письменника.
За час своєї суспільно-політичної та літературної діяльності Олександр Корнійчук зібрав усі мислимі й немислимі в СРСР нагороди та звання. Він був депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, членом ЦК КПРС і ЦК КПУ, міністром закордонних справ УРСР, заступником голови Всесвітньої ради миру, головою Спілки письменників України, Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Сталінських і Державних премій. Його твори видавалися російською, українською та іншими мовами.
Свою літературну діяльність він розпочав публікацією в київській газеті «Більшовик» оповідання «Він був великий», написаного у зв’язку з першими роковинами смерті Володимира Леніна. У той час літературне життя України визначали справжні творці: Хвильовий, Підмогильний, Буревій, Куліш, Кочерга, Яловий та інші, які стали гордістю нашої літератури. Із самого початку свого творчого шляху Корнійчук виступав непримиренним противником напряму в літературі, який очолював Хвильовий.
Драматург вірно служив сталінському режимові, перекладаючи літературною мовою його зиґзаґи, новомову більшовицької пропаганди. Препарується історія в п’єсі «Богдан Хмельницький» і в однойменному кінофільмі режисера Ігоря Савченка, знятому за сценарієм Корнійчука (фільм вийшов на екрани в березні 1941 року). Москва настільки не довіряла українській творчій інтелігенції, що головні ролі у фільмі зіграли російські актори Борис Андреєв, Микола Мордвинов, Михайло Жаров, Віталій Поліцеймако.
Коли почалася війна, Корнійчук став працівником політуправління Південно-Західного фронту. У вересні 1941 року він пише комедію «Партизани в степах України», в якій діяли персонажі його п’єси 1940 року «В степах України». На початку 1942 року він почав писати новий твір. Судячи з усього, за високим завданням.
П’єса «Фронт» писалась ударними темпами. Для роботи над нею політуправління Південно-Західного фронту надало письменникові та його дружині Ванді Василевській (вона писала п’єсу «Веселка») місячну відпустку до Куйбишева. Вже на початку липня 1942 року п’єса була готова й представлена вождеві. Той, попри величезну зайнятість військовими справами, двічі — 24 липня і 20 серпня 1942 року — прийняв Корнійчука у своєму кремлівському кабінеті. Верховний головнокомандувач особисто вписав до тексту деякі доповнення, що характеризують його ставлення до діючих і нових генералів. Рукою Сталіна вписано слова Горлова: «...Є в мене книжкові стратеги, все про воєнну культуру базікають. Доводиться їм сильно мізки вправляти. І дуже погано робиш, — заперечив генералові його брат Мирон. — Багато ще в нас некультурних командирів, які не розуміють сучасної війни, і в цьому наша біда... Щоб виграти війну, окрім хоробрості, потрібне ще вміння воювати, вміння воювати по-сучасному, потрібно навчитися воювати по-сучасному. Досвід громадянської війни для цього недостатній». Легко було зрозуміти, в кого мітить Сталін. Горлову протистоїть молодий генерал Огнєв, в якого поки що немає славетного життєпису, проте є добра військова освіта, прагнення освоїти всі новинки військового мистецтва. Це — генерал нової формації. Огнєв не може змиритися з неуцтвом, самовдоволенням, грубістю та пияцтвом, які панують у штабі фронту.
Опублікована в найбільш напружений момент Сталінградської битви в чотирьох числах газети «Правда» (з 24 до 27 серпня 1942 року), п’єса «Фронт» викликала шок. І раніше критикували окремих начальників. Але в цій п’єсі головним об’єктом критики був командувач фронту генерал-лейтенант Горлов.
Вперше в радянській пресі та літературі вищий командний склад Червоної армії було зображено в карикатурному вигляді. До редакції газети і ЦК партії посипалися листи, дзвінки та телеграми з категоричною вимогою припинити публікацію й автора розстріляти. Якби критики знали, хто був головним редактором п’єси, то вони зменшили б свій запал. На титульному аркуші машинописного примірника рукопису п’єси рукою вождя було написано: «У тексті мої поправки. Ст.». Із таким співавтором Корнійчук міг нікого не боятися.
Маршал Тимошенко у своїй телеграмі Сталіну писав, що «...опублікована в пресі п’єса тов. Корнійчука «Фронт» заслуговує на особливу увагу. Ця п’єса шкодить нам... її потрібно вилучити, автора притягнути до відповідальності». Але Сталін гадав інакше. У дні, коли становище наших військ під Сталінградом було критичним, верховний головнокомандувач знайшов час для полеміки з колишнім народним комісаром оборони.
Сталін цінував Корнійчука за те, що в його п’єсах завжди було ясно, хто є хто. Позитивні герої — це лицарі без страху і докору в боротьбі за справу Леніна-Сталіна та Комуністичної партії. Негативні збирають у собі всі людські пороки. Ними якраз мають зайнятися компетентні органи. Тимошенко недаремно хвилювався і навіть зважився на телеграму-протест. Хіба він не знав, як починається кампанія боротьби з ворогами? Якщо головна газета країни в такий напружений період друкує погромну п’єсу, то нічого доброго прообразам Горлова чекати не випадає.
У своїй шифровці у відповідь верховний вважав за можливе дати роз’яснення-вказівки деяким маршалам і генералам. «В оцінці п’єси Ви не маєте рації. П’єса матиме велике виховне значення для Червоної Армії та її комскладу. Потрібно мати мужність визнати недоліки і вжити заходів до їхньої ліквідації. Це єдиний шлях поліпшення та вдосконалення Червоної Армії. Сталін».
Копію телеграми Тимошенка і своєї відповіді Сталін надіслав Корнійчукові. Відповідь була негайною: «Дорогий Йосифе Віссаріоновичу! Сердечно дякую Вам за увагу. Прочитав телеграму та Вашу відповідь. Наскільки я зрозумів, тов. Тимошенко вимагає, щоб мене судили за п’єсу. Це ще не так страшно, оскільки невідомі «вдячні» читачі дають мені клятвену обіцянку телефоном, що обов’язково поламають мої кістки. Живу надією, що вони не накинуться на мене всі разом, а поодинці. З божою допомогою витримаю. Запорізький дух у нас ще не згас. З глибокою пошаною Олександр Корнійчук».
Знятий з посади Горлов говорить членові Військової ради Гайдареві: «Що ж, наказ є наказ. Я людина військова, підкорятися звикнув. Побачимо, як це ви без мене воюватимете. Пошкодуєте, але буде запізно». Рукою Сталіна вписано відповідь Гайдара: «Не лякай, більшовики не з полохливих, у нас немає незамінних людей. Багато нас лякали, але вони давно залишилися на смітнику історії, а партія міцна як сталь».
Не обмежившись публікацією п’єси, вождь розгорнув грандіозну пропагандистську кампанію. У газетах «Правда», «Известия», «Комсомольская правда», «Красная звезда» та у фронтових газетах було опубліковано хвалебні рецензії, які особисто відредагував вождь.
На нараді з командувачами деяких фронтів Сталін запитав, чи читали вони п’єсу «Фронт» і яка в них склалася думка. «Дуже погана», — відповів майбутній маршал Іван Конєв, що командував у той час Західним фронтом. Відповідь вождеві не сподобалася. Проте Конєв продовжував наполягати, і розлючений Сталін різко обірвав його: «Нічого ви не розумієте. Це політичне питання, політична необхідність. Це добра п’єса, в ній правильно поставлене питання». Але Конєв не став підтакувати вождеві. «Я скоріше з тих людей, яких мають на увазі під Огнєвим, але в п’єсі мені все це не подобається». Георгій Жуков писав, що, побачивши як Сталін розлютився не на жарт і не бажаючи брати участі в небезпечній суперечці, сказав, що він ще не читав цієї п’єси, а тому своєї думки не має.
Звісно, Конєв не захищав Тимошенка, Будьонного та Ворошилова, проти яких було спрямовано п’єсу. Він побоювався, що почнеться розбір польотів і повториться, хай і не в таких масштабах, вакханалія 1937 року. І Жукова 1946 року він захищав на Вищій військовій раді, хоча стосунки у них були дуже напруженими, з цієї ж причини.
Сталін був кровно зацікавлений у тому, щоб зняти з себе провину за поразки 1941 — 1942 рр. і створити видимість, що в усьому винні горлови, а великий вождь, як завжди, має рацію, усунувши їх і висунувши на їхнє місце талановитих полководців. Тому Сталін дав вказівки всім членам Військових рад фронтів з’ясувати думку вищого комскладу про знамениту п’єсу. Більшість генералів, розуміючи, яка відповідь від них вимагається, відгукувалися позитивно.
До речі, п’єсу, перероблену на знущальний памфлет з Червоної армії, було поставлено відомими акторами та режисерами — Сергієм Радловим і Всеволодом Блюменталь-Тамаріним — в окупованому німцями Києві за назвою «Ось так вони воюють». Останній у ній зіграв головну роль — генерала Горлова, перейменованого на Горлопанова.
Влітку — восени 1942 року Сталін вирішив важливе пропагандистське завдання, пояснивши причини невдач Червоної армії. Щоправда, цілком законним було запитання, звідки взялися горлови, хто їх висунув на керівні посади? Але поставити це питання вголос у той час було небезпечним для життя.
Одночасно вирішувалося й допоміжне пропагандистське завдання. Насторожене після 1941 року ставлення до українців потрібно було розвіяти. З’явилася необхідність показати партійному апаратові, що певній частині української інтелігенції вождь довіряє, й їй доручають виконання особливо важливих завдань. Ця обставина в значній мірі визначила вибір виконавця сталінського задуму. Олександр Корнійчук зробив наступний крок у своїй кар’єрі, а українську літературу чекали роки нелегких випробувань.
А коли справу було зроблено, то голова Комітету у справах мистецтв при РНК СРСР Храпченко надіслав у листопаді 1943 року секретареві ЦК ВКП(б) Щербакову листа із пропозицією виключити п’єсу «Фронт» із репертуару московських та інших театрів...
