Ювілейні урочистості включали в себе декілька визначних подій. На святкуванні відбулася презентація книжки Романа Черкашина та Юлії Фоміної «Ми — березільці (театральні спогади)», яка щойно вийшла в світ. У ці ж дні в НМАУ ім. П. Чайковського проходила Міжнародна науково-практична конференція «Сучасний оперний театр і проблеми оперознавства». У творчому проекті Марини Черкашиної-Губаренко брали участь вчені-музикознавці України, Росії, Франції, Бельгії, Греції.
Розповідаючи про видатного вченого в галузі музикознавства, ймовірно, потрібно починати з переліку досягнень і наукових звань. Мені ж хочеться почати з її усмішки. Усі, хто вперше зустрічає Марину Романівну, відразу потрапляє в поле тяжіння цієї незвичайно світлої, відкритої, доброзичливої людини. Ця жінка надихає своєю присутністю, словами і — особливою світлою усмішкою. Про таких людей, як вона, говорять: «З ними поряд цікаво жити». Дорогоцінна якість, рідкісна в усі часи, притаманна їй — доброта.
Марина Черкашина-Губаренко є одним із найкращих в Україні фахівців з оперного мистецтва. Закінчивши 1962 року Харківську консерваторію (нині Державний університет мистецтв ім. Котляревського), понад 20 років пропрацювала в alma mater на кафедрі історії музики. Iз 1985 року живе в Києві, де двадцять три роки завідує кафедрою історії зарубіжної музики НМАУ ім. Чайковського. Доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України, лауреат премії Українського театрального товариства, премії імені Лисенка. Член Спілки композиторів України і Спілки театральних діячів, засновник і голова Київського Вагнерівського товариства. Чудовий педагог, якого любили багато поколінь студентів і аспірантів. Невтомний пропагандист українського і зарубіжного музичного мистецтва, вона постійно виступає з лекціями в Будинку вчених. Автор численних наукових праць, а також публікацій про музику і театр у пресі, в тому числі в газеті «День».
Працюючи в творчому союзі з чоловіком, видатним українським композитором Віталієм Губаренком (1934—2000), вона писала лібрето до його опер і балетів, і в цьому також виявилася її унікальна багатостороння обдарованість.
Марина Романівна — дочка режисера Романа Олексійовича Черкашина і акторки Юлії Гаврилівни Фоміної, які стояли біля джерел легендарного театру «Березіль», учнів Леся Курбаса...
ДИНАСТІЯ
Хоровий клас Музичної академії насилу вмістив усіх, хто прийшов привітати Марину Романівну. Сердечними були привітання офіційних осіб, які представляли Міністерство культури та туризму, Академію мистецтв, Спілку композиторів, Національну філармонію, Будинок учених і, звичайно ж, Музичну академію. А ректор Харківського університету мистецтв Тетяна Борисівна Вєркіна вручила Марині Романівні як ювілейний подарунок книгу про неї, спеціально видану університетом до дня народження.
Вшанування Марини Романівни Черкашиної-Губаренко і презентація книги спогадів її батьків «Ми — березільці...» сполучилися в красиве театралізоване свято. Серйозне, чудово оформлене видання з безліччю світлин, випущене Харківським видавництвом «Акта», буде цікавим і фахівцеві, і масовому читачеві.
— Усі ми починаємося від наших батьків. А в мене були чудові батьки, якими я завжди пишалася, яких я шалено любила. Вони були скромними людьми, трудівниками театру, по-справжньому відданими мистецтву, — сказала М. Черкашина-Губаренко. — Тому видання книги — для мене найбільше щастя і найдорожчий подарунок, який я могла собі зробити. Мені хотілося, щоб під однією обкладинкою були зібрані дві книги — Романа Черкашина та Юлії Фоміної. Мама була літературно обдарованою людиною. Щоб внести трохи гумору, розповім, як вона працювала. У нас було дивне помешкання, ми жили всі разом. У одній кімнаті Губаренко складав музику, причому він регулярно рвав струни, бо грав дуже голосно, і сусіди з ним боролися. А в другiй кімнаті мама писала свої спогади, причому умов для творчості не було ніяких, і вона сиділа за маленьким вузеньким столиком. Мій чоловік, дуже великого зросту, бучливий — входив до її кімнати, бачив, що вона пише, ставав у театральну позу й вигукував: «Ну що, теща в нас також письменник?!»
На презентації книги виступали гості, друзі й учні Марини Романівни.
— Культура — це феномен пам’яті, саме пам’ять є універсальним способом дати іншій людині щастя повноти життя, — підкреслила мистецтвознавець Наталя Єрмакова, автор передмови до книги. — Ці люди давали всім, хто їх оточував, щастя повноти життя не лише в культурі, а взагалі в житті. Вони не жили в культурі, а самі були культурою — у всіх своїх виявах. Великі вчителі та великі учні, віддані вчителеві, великі місіонери, вони були єдиними фактичними передавачами священного знання. І те, що вони зробили, вийде за межі того, що може зробити сучасна людина. Чистота й чесність, з якою вони прожили життя, дивовижні і самi є благословенням. Те, що вони були, робить щасливими тих, хто їх знав, і тих, хто може скористатися цим знанням».
— Я вдячна долі за можливість спілкуватися з цією сім’єю, — призналася науковий керівник Музею Булгакова Кіра Миколаївна Пітоєва. — Рідко можна сказати про себе, що ти знаєш у родині чотири покоління, а зі мною сталося саме так. Ми зустрілися з Романом Черкашиним і Юлечкою, як вона себе завжди називала, коли про Курбаса ще не говорили так вільно. Я прагнула до цього знайомства, мені хотілося побачити людину, яка 1933 року, ще зовсім молодою, на відомих зборах встала на захист Курбаса. І той, кого я побачила, мене нічим не розчарував, — це був чоловік лицарської зовнішності та лицарської вдачi. Це була абсолютно дивна пара, і вони були для всіх нас прикладом. Прожити разом усе життя, як прожили вони, й уміти перенести всі складності, всі прикрощі, всі жалі життя, як уміє це робити Марина Романівна. Ще це була родина музейників, що мені особливо близько, тим більше, що наш музей — це музей родини. Марина Романівна — носій традицій родини, і за те, що ви передаєте цю традицію наступному поколінню і своїм учням, великий поклін вам і людям тієї доби, які дарують і завжди дарували нам цей приклад.
МАНДРІВКА В ЧАСІ
Один із найдивовижніших моментів свята настав, коли на сцену вийшов Роман Божко, правнук Романа Черкашина та Юлії Фоміної. Молодий чоловік разом із Ольгою Совою (обидва — студенти Київського коледжу театру і кіно) представили у вигляді невеликої п’єси фрагменти книги «Ми — березільці...». Це були сторінки про те, як Ромео і Джульєтта (а вони самі себе так називали) поїхали до Москви, познайомилися там з поетом Арсенієм Тарковським, жили, долаючи немислимі побутові та матеріальні труднощі. І були щасливі — своєю любов’ю і прагненням служити мистецтву. Юнак і дівчина грали талановито, і гадаю, не в мене однієї виникло на мить почуття, що час повернувся, а минуле ожило, тим більше що Роман дуже схожий на свого прадіда в молодості.
Олена Наумова, викладач НМАУ, прочитала фрагменти щоденника бабусі Леоніли Романівни, яка вела докладний літопис життя маленької Марини. Бабуся документально зафіксувала все: листи батькам — «Мамо, ти пам’ятаєш мене? Я поводжуся добре», опис дня народження внучки під час війни — «хлопчик-сусід подарував зошит і пучок редиски». І її дитячу мрію — стати театральною акторкою.
І відразу ж був озвучений вірш Марини Романівни, написаний нею 2000 року, за назвою «Моя родина — детство»:«Жизнь готовит сюрпризы —// Я не стану актрисой,// И за это спасибо судьбе.// Но мой театр не кончается, // Он во мне продолжается, // Он в пульсации крови, //Он во всем и везде».
Забавним здалося повідомлення про те, що ювілярка не має посвідчення про закінчення музичної школи ім. Бетховена міста Харкова через те, що вона погано відвідувала уроки музичної літератури. І тоді батько, стурбований недостатньою старанністю дочки, написав поему «Сон моей дочери», героями якої були ноти і Йоганн Себастьян Бах.
Усіх присутніх розвеселило привітання колег по кафедрі композиції НМАУ — вручення загадкової «Чайної опери», що супроводжувалося премудрими твердженнями чаньських філософів, які кажуть: «Краще випити філіжанку чаю, ніж витрачати час на порожні розмови. Ніякої науки не буває без чаю. Лише той, хто п’є чай, може стати Буддою».
Як сказав ректор НМАУ Володимир Іванович Рожок, «Там, де з’являється Марина Романівна, завжди панує мистецтво, гумор, толерантність, успіх. І всі її аспіранти завжди захищаються».
ФАКЕЛ НАДІЇ
А потім звучала музика Віталія та Ірини Губаренко. Про цей концерт Марина Романівна говорила так: «Мої чоловік і дочка Ірина не дожили до сьогоднішнього дня. Але я подумала, що вони не можуть пропустити цієї події, вони продовжують жити з нами — своєю музикою, своєю творчістю. Дочка писала музику серйозних жанрів, працювала в театрі, її твори звучали в 30 виставах Харківського театру для дітей і юнацтва. Вона складала авторські пісні та прекрасні вірші, і я випустила книгу її творів. Нехай на концерті вiдбудеться зустріч двох Губаренків — батька і дочки, нехай уперше разом прозвучить їхня музика».
На сцену виходили музиканти й співаки — зовсім юні студенти й заслужені актори. Натхненно читала вірші Ірини Губаренко акторка Харківського театру для дітей і юнацтва Ольга Двойченкова, учениця Романа Черкашина, який був прекрасним читцем.
А коли Роман Божко і Наталя Кучина виконували романтичну пісню Ірини Губаренко «Вечер», несподівано почалася гроза, за вікном гримів грім, а на сцені горіли свічки й гаснули. «Вечер, снова он со мной, свечи задуем по одной», — але рядок іншого вірша обіцяв факел надії, який осяє дорогу.
— У моїх батьків було особливе ставлення до людей, — згадує М. Черкашина-Губаренко. — Вони завжди всіх захищали. У маминому лексиконі не було слова «поганий». Мама пропрацювала в театрі багато років, і там усі називали її «мама Юля» — за доброзичливість, людську порядність, бажання стати на захист кожного. Гадаю, найголовніше, чого мене навчили мої батьки, — це доброта й відкритість до людей.
