Цю прем’єру в Києві можна назвати VIP-подією №1, що викликала величезний інтерес у музичної громадськості нашої столиці та політичний резонанс серед дипкорпусу, бізнесменів і політеліти. Фойє, сходи й сцена Колонного залу ім. М. Лисенка прикрашали гірлянди живих квітів. Схоже, розкішні білі лілії, але без дурманного запаху, які називають королівською квіткою, були вибрані організаторами вечора не випадково, бо на концерті були присутні патронеси гастролей маестро Кшиштофа Пендерецького, перші леді України й Польщі — Катерина Ющенко та Марія Качинська. Напевно, щоб уберегти президентських дружин від настирливих глядачів, потрапити в приміщення Національної філармонії могли лише гості за спеціальними запрошеннями. Решту меломанів з квитками відправляли в обхід, через парк, витримавши на вулиці до третього дзвінка. У натовпі «рядових» глядачів виявилися композитор Леся Дичко, диригент Володимир Сіренко, директор училища ім. Р. Глієра Сергій Волков й інші відомі діячі культури. Більшість знаменитих музикантів, диригентів, композиторів, музикознавців опинилися на гальорці. Проте вони не ремствували й з усмішкою говорили: «Пендерецький дав можливість нам згадати молодість, коли ми, будучи студентами, всі концерти слухали з балкона філармонії...».
У першій частині вечора Симфонічний оркестр під управлінням Миколи Дядюри виконав Третю симфонію П. Чайковського, яку композитор назвав «Польською», а потім прозвучала «Чакона для струнного оркестру» К. Пендерецького — остання частина його «Польського реквієму». Цей твір композитор присвятив пам’яті Папи Римського Івана Павла II. «Чакону» можна назвати музичною епітафією легендарному понтифіку...
У другому відділенні програми на сцену крім музикантів Філармонічного оркестру вийшли хористи капели «Думка», солісти з Польщі — Івона Хосса (сопрано), Агнешка Рехліс (меццо-сопрано), баритон з Німеччини Томас Бауер, а за диригентський пульт став сам автор Кшиштоф Пендерецький, які виконали Восьму симфонію. Вона складається з дев’яти частин, об’єднаних у єдиний цикл «Пісні швидкоплинності». Кожна частина являла собою контрастний характер музики текстів на вірші Йозефа фон Ейхендорфа, Райнера Марії Рільке, Карла Крауса, Йогана Гете, Германа Гессе, Ахіма фон Арніма. У симфонії тісно переплівся елегійний сум за минулим, спогад про перше кохання, життєві втрати, оспівана ностальгічна краса природи й розвіююча ілюзія сну про сади й дерева...
Восьма симфонія — останній великий твір, написаний Пендерецьким. Прем’єра відбулася 26 червня 2005 року в Люксембурзі. Її вже чула публіка Варшави, Парижа, Вільнюса, Мадрида. У Києві відбулася українська прем’єра «Пісень швидкоплинності», і коли прозвучав фінальний акорд — глядачі влаштували співакам, музикантам і композитору бурхливі овації...
Музичні критики називають Кшиштофа Пендерецького «останнім із могікан, який, незважаючи на нові віяння в музиці, пише твори великої форми». Композитор жартує, що як тільки напише дев’яту симфонію — зупиниться. Серед музикантів є повір’я: як тільки композитори беруться за написання десятої симфонії — вони закінчують свій земний вік, але маестро Пендерецький планує ще плідно працювати років десь 15— 20, суміщаючи композиторську й диригентську діяльність. Нині йому 73 роки. Але його активності можуть позаздрити молоді. Щорічно пан Кшиштоф дає понад 70 концертів. У найближчих планах — презентувати в Україні свою «Утреню» разом з капелою «Думка». Принципова згода художнього керівника хору Євгена Савчука вже отримана. Тепер треба в щільному творчому графіку маестро, розписаному на декілька років, знайти «вікно» для реалізації цього творчого проекту.
«МУЗИЧНИЙ САД»
В ексклюзивному інтерв’ю «Дню», яке відбулося після репетиції в хоровому класі капели «Думка», Кшиштоф Пендерецький розповів, як народжувалися його «Пісні швидкоплинності».
— Натхнення я черпав, гуляючи у своєму саду, читаючи вірші німецьких і австрійських поетів. Поступово текстів стало так багато, що довелося вибирати, і я залишив вірші Рільке, Гете, Ейхендорфа, Крауса, Гессе, Арніма... Мені захотілося написати симфонію про красу природи. Екологічні питання хвилюють мене все життя. Саме тому я вирішив зробити свій внесок і вже декілька десятиліть біля свого будинку старанно створюю ландшафтний парк. Дендрологію можна назвати моїм хобі і пристрастю. У парку на 30 гектарах ростуть 1,5 тис. різних видів дерев. Саджанці рідкісних видів я приводжу з собою з гастрольних вояжів по всьому світу. Рослини для мене — вірні друзі, а робота в парку — джерело натхнення. Нині парк став таким великим, що мені самому вже з ним не впоратися й доводиться вдаватися до допомоги професійних ландшафтників, садівників. Восьма симфонія — це мій «музичний сад». І хоча цей твір композиційно вибудуваний, але часом я ловлю себе на думці, що, можливо, до дев’яти частин симфонії напишу ще декілька частин.
Для київської прем’єри я запросив своїх українських колег, з якими ми вже втретє виступаємо разом. Я дуже задоволений інтерпретацією «Кредо», зробленою Симфонічним оркестром Національної філармонії (диригент Микола Дядюра) і капелою «Думка» (художній керівник Євген Савчук). Ми разом виступали не лише в Києві та Львові, а й на Міжнародному фестивалі Ля Шез-Дьє (Франція). Солістами я запросив чудових співаків: Івону Хосса, Агнешку Рехліс і Томаса Баера. До речі, на прем’єрі в Люксембурзі виступала А. Рехліс. У цієї співачки сильний і гарний голос, вона чудово знає німецьку мову. Для мене було дуже важливо, щоб солісти не просто завчили текст, а розуміли, про що вони співають.
— Маестро, відкрийте секрет своєї творчої лабораторії: як ви працюєте — чекаєте натхнення чи пишете щодня?
— Якщо чекати натхнення, то ти нічого не доб’єшся. Я стараюся свої гастрольні й композиторські плани об’єднувати. Пишу щодня. Але мушу зізнатися, що музика у мене народжується переважно вдома. Особливо плідний період ранньою весною, коли прокидається природа. Я встаю дуже рано, й саме в ці години у мене найактивніший період. Я навчився концентруватися, налаштовуватися на роботу. Коли я пишу, стараюся взагалі не слухати музику інших композиторів (ні класиків, ні сучасників). Хоча я не затворник й вдома навшпиньки ніхто не ходить... але дуже відволікають від роботи численні телефонні дзвінки. Від них, у вік мобілок, уже не можливо сховатися в жодній країні. Ви знаєте, чим старшим я стаю, тим більше пишу академічної музики. Розумію, що треба поспішати. Хочу встигнути написати не лише дев’яту симфонію, а ще й опери. Одну з них — дитячу — і присвячу її своїй онучці... Звісно, концерти, в яких виступаю як диригент, забирають дуже багато часу й сил, відволікаючи від написання, але я вважаю, що зміна діяльності творчій людині йде на користь.
— Сьогодні у світі меломанів академічної музики значно менше ніж, наприклад, шанувальників популярної музики. Ці тенденції ще довго збережуться?
— Популярна музика завжди мала більш масову аудиторію. Але сьогодні у світі з’явилася мода на популярну класику. Це так звані шлягери — коли в концертах виконується легка класика (популярні твори відомих композиторів камерного репертуару). Можна як приклад навести російський колектив «Віртуози Москви» на чолі з Володимиром Співаковим, які вже багато років успішно гастролюють по всьому світу з такими шлягерними програмами. Часто в концертах знамениті співаки виконують арії з опер, романси, популярні пісні. На жаль, міжнародну популярність, мільйонну аудиторію публіки тріо тенорів — Паваротті, Каррерас, Домінго — отримало не за їхні легендарні оперні виступи, а за шоу, які вони показували на стадіонах... Справжніх цінителів симфонічної, камерної й оперної музики в усьому світі небагато, але тим для мене цінніше, якщо саме від них я отримую позитивні відгуки після концерту.
«СКРИПКА — МОЯ ПЕРША ЛЮБОВ»
— Диригент — ваша друга професія. У XVIII і XIX століттях чимало композиторів вважали за краще ставати за пульт, гадаючи, що автор повніше розкриє партитуру свого твору. Чому сьогодні композиторів не часто можна побачити за диригентським пультом?
— На мою думку, композитор має бути передусім музикантом. Тоді він не просто пише щось абстрактне, а чітко уявляє, як і на якому інструменті звучатиме його твір. А нині багато композиторів закінчили клас композиції і вважають, що вони вже аси в музиці. Це не правильно. Я чую музику й, перш ніж її записати на папері, награю народжену мелодію на скрипці. Ви знаєте, я вважаю, що композиторам обов’язково треба не тільки добре самим грати, а й ставати за диригентський пульт. Тільки в цій зв’язці ти розумієш масштаб написаного твору, під час репетицій розставляючи акценти... Я не вірю, що композитор може написати велику музику, якщо він пише її за допомогою комп’ютера, сам не грає на якому-небудь інструменті й не диригує. Оркестр — це живий організм, а диригування — цікава робота з музикантами. Їх треба зуміти захопити, щоб вони могли виконати твір згідно з твоєю концепцією й стилем. Я вважаю, що диригування — чудовий тренінг для композитора.
— Перші проби писати музику ви почали в дитинстві. Як правило, хлопчики неохоче займаються музикою, а у вас був період, коли хотілося все покинути й вибрати іншу професію?
— Мої перші музичні опуси народилися в роки Другої світової війни. У 6 років я почав грати на роялі й спробував писати п’єси. Але 1942 року захотів усе кинути — грати на роялі мені набридло. Тоді батько купив скрипку, і я закохався в цей інструмент. Скрипка — моя перша любов. У той час наша сім’я жила в невеличкому містечку східніше Кракова. Час тяжкий — голодний, суворий, важко було знайти ноти, й мій вчитель музики писав їх сам, щоб я міг займатися. З дитинства мене захоплювали віртуози — Паганіні й Венявський, і спочатку я намагався писати музику в стилі Венявського. Моїми першими творами стали полонези та мазурки. Коли ж я почав грати скрипкові сюїти Баха, то наслідував у своїх опусах цього класика...
1951 року, закінчивши гімназію, я поїхав до Кракова. Батько пропонував учитися на архітектора або адвоката, вважаючи ці професії більш «хлібними». Мене ж цікавило вивчення латини, грецької, теорії музики, гармонії та контрапункту. Я вступив до музичної школи, займаючись на скрипці та вивчаючи диригування. Через два роки вчитель сказав, що мені треба навчатися композиції, і в 1954 му я вступив до Краківської музичної академії на відділення композиції. Відтоді музика назавжди стала пріоритетною в моєму житті. Я почав писати мініатюри і п’єси для скрипки та фортепіано. 1959 року у Варшаві проходив Конкурс молодих композиторів. Дізнавшись, що його головним призом є поїздка на Захід, я написав три конкурсні твори. До речі, всі вони отримали призи. Саме тоді я зрозумів, що стосовно професії зробив правильний вибір... Для мене музика завжди абстрактна. Спочатку я думаю, в якій формі буде написано твір, його зміст, а коли картина стає абсолютно ясною, то вигадую деталі, щоб кожна нота зайняла своє місце в загальному ансамблі.
— Ви написали понад 20 творів на біблійні сюжети. Причому в часи, коли в Польщі, як і у нас у колишньому СРСР, влада будувала атеїстичне суспільство. Чим вас вабить духовна музика?
— Я виріс у релігійній сім’ї. Причому в нас змішалися дуже різні релігії. Моя бабуся була вірменкою, дід — німець, батько народився в Україні на Івано-Франківщині в Рогатині (його хрестили в уніатській церкві). Тож у мене є трохи й «української крові». Релігія в нашій сім’ї була завжди віротерпимою. До речі, в Польщі релігія грала й нині грає величезну роль. Хоча комуністи релігійну музику не вітали. Але я ще студентом, незважаючи на заборони, написав «Псалми Давида». Вони мали успіх у слухачів, музичних критиків, але «Псалми...» виконували тільки в церквах, їх не дозволяли виконувати на концертах. Релігійна музика пройшла через усе моє життя. Міжнародний успіх викликали «Сім брам Єрусалима», написані до 3000-річчя Вічного міста, «Пристрасті за Лукою» та «Кредо»...
«УСІ КОМПОЗИТОРИ — СУПЕРНИКИ»
— Скажіть, чи існує дружба між композиторами? Що ви любите слухати й що виконувати як диригент?
— Усі композитори — суперники, й дружби між ними не буває. Я можу захоплюватися творами своїх колег, але річ у тім, що я рідко буваю на чужих концертах. Тому говорити про будь-кого або творчі успіхи колег не можу... Наприклад, я дуже люблю Мессіана — великий композитор ХХ століття. У різні періоди життя в мене були різноманітні уподобання — від Монтеверді до Баха. У 80-ті роки я захопився постмодерністською музикою, і Брукнер, зокрема, мені цікавий... Мене як композитора надихають твори Бетховена, Мендельсона, Дворжака, Стравінського, Прокоф’єва, Шостаковича та Бартока. Цих авторів я виконую як диригент на концертах. У творчості я завжди йшов своїм шляхом. Ніколи не належав до жодної музгрупи. Шукав і знайшов свою музичну мову. За останні 30 років моя стилістика як композитора мало змінилася, але я не стою на місці, йду вперед, створюю нову музику.
— Чи можна навчити людину стати композитором?
— Ні! Цей дар або є в музиканта, або ні. Справжній композитор вчиться все життя, він постійно перебуває в творчому пошуку. Як тільки він зупиниться — все, як композитор він закінчився. Можна навчити музикантів гармонії, теорії, тобто дати технічну й теоретичну частину, але кожний твір — це не просто набір нот, звуків, а це частинка твоєї душі. Був період, коли я викладав у Краківській вищій музичній школі студентам курс «Поліфонія та композиція», потім читав ці дисципліни в Ессенській академії (Німеччина) та Єльському університеті (США), але нині відмовився від цього. Безліч часу витрачається й дуже маленький результат. Тим паче що я продовжую активно гастролювати, писати музику...
— Ваші діти не стали професійними музикантами, а чи є інтерес до музики у вашої внучки?
— Можливо, музичну династію продовжить внучка, якій зараз шість років. Вона ходить до спеціального дитсадка з музичним ухилом. Вчиться грати на фортепіано і, як я у її віці, вже почала писати невеличкі музичні твори. Її перший твір називається «Метелик». На мій погляд, вийшло досить мило, симпатично, а як буде далі — подивимося...
ДОВIДКА «Дня»
Кшиштоф Пендерецький народився 23 листопада 1933 року в Дембіці (Польща). Сьогодні його називають «польським сучасним класиком у музиці». Композитор починав свою творчість як авангардист. Про його музику говорили, що вона «створена не з тонів, а зі звуків». Головним завданням для Пендерецького стало розширення звукових засобів нетрадиційним шляхом і як наслідок — досягнення прямого емоційного впливу на слухача. У творах з хором композитор застосовує різного роду свисти, вигуки, шепіт, крики; характерні також різноманітні звукові ефекти на струнних інструментах — удари по них, постукування, тертя тощо.
Творчість Кшиштофа Пендерецького велика й багатогранна. Він написав 4 опери, 8 симфоній, 10 інструментальних концертів, 13 творів для оркестру, безліч хорових, вокальних і камерних творів. Він є почесним професором Московської консерваторії, почесним доктором 12 університетів, членом-кореспондентом Баварської академії витончених мистецтв, почесним членом Лондонської королівської академії музики, Американської академії мистецтв, Стокгольмської музичної академії, Дублінської королівської академії, академій Гонконга, Буенос-Айреса, Академії «Санта-Чечилія» в Римі. Маестро — лауреат багатьох міжнародних премій, володар престижних нагород і орденів.
