Візити Пітера Грінувея на пострадянські території, схоже, стають звичними. Те, про що місцеві синефіли ще декілька років тому могли лише мріяти, стало реальністю: знаменитий англійський кінорежисер не лише гостює на далеких східних землях, а ще й знімає кіно з російськими виконавцями. Природно, що остання його стрічка, «Валізи Тульса Люпера. Частина I», стала однією з найбільш очікуваних прем’єр.
Побачене залишило по собі змішані відчуття. З одного боку, це все той же Грінувей, з його нескінченними переліками, каталогами й цитатами. З другого — знову ж таки, той самий Грінувей, з вишуканим опрацюванням кадру, увагою до візуальних деталей та інтелектуальними розмовами. Екран рясніє різномастою інформацією. Тексти багатьма мовами й у небувалих каліграфіях (прийом, випробуваний у «Нотатках біля узголів’я») пливуть декількома шарами. Зображення дробиться на рухливі поліекрани, кількість яких іноді досягає десяти, в кожному із сегментів — своя дія, не лише основний сюжет фільму, а й, наприклад, проби інших акторів, чорнові фрагменти. Враховуючи багату комп’ютерну анімацію, архівні фотографії, мальовані заставки, кінохроніку, картина виходить дещо перенасиченою, хоча цікавою. Кому що більше подобається.
Вірність старому доброму постмодернізму восьмидесятницького розливу виявилася й у виборі головного героя, якого грає ефектний блондин (Дж. Дж. Фельд). Тульс Люпер — герой ранніх фільмів Грінувея (близьких, скоріше, до відеоарту), таких, як «Реконструкція вертикальних ліній»; причому він там не бере участі в дії, а присутній за кадром як таємничий натхненник постановників. З ескізу кінця 70-х через чверть століття виросла справжня епопея — життєпис дослідника, мандрівника й різностороннього інтелектуала Люпера. Фабула досить проста: герой повинен сидіти у в’язниці, вірніше, у в’язницях різних країн. Уперше його саджають ще в дитинстві, в сарай, за пустотливу вдачу. Фатальний талан на катівні — привідний ремінь сюжету. У першій частині Люпер устигає посидіти й у мормонській буцегарні в Юті, й у фашистських тюрмах Бельгії. Планується й частково російська, «гулагівська» серія, з Ренатою Литвиновою.
Відповідно, Фельд і грає такого собі вічного в’язня власної совісті, точніше, власного неспокійного духу, помісь класичного божевільного вченого з доном Жуаном. Хоча тут, як навіть у найкращих фільмах Грінувея, функції акторів зведено в основному до вміння відповідати загальній театральності простору, бути одним з його слабоодухотворених об’єктів.
Але здавати все це апріорі в архів якось не хочеться. Ефектний, інтелектуально насичений атракціон на екрані — нині велика рідкість; тим паче, що автори планують для «Валіз…» багате мультимедійне майбутнє. Проте краще надати слово самому режисеру.
— Пане Грінувей, чи можна стверджувати, що ви все ще займаєтеся кіно?
— Проект, яким ми зараз займаємося, виходить за рамки звичного кінематографа. Взагалі, я вважаю, що творча людина має користуватися всім набором засобів, який їй надають сучасні технології. Кіно давно вже не відповідає тим завданням, які колись ставили перед ним, і воно може стати набагато більш вражаючим, зрозумілим, якщо, як я вже говорив, використає всі ці нові, сучасні технології. Звичайно, всі ми переживаємо те, що я називаю «синдромом «Касабланки» — тобто любимо старе добре кіно, але слід усвідомлювати, що його час минає. І хоч би там якими дорогими для нас були такі зустрічі, фестивалі, їм також, як мені здається, судилося не дуже довге життя. Річ у тім, що технологія йде уперед, обганяючи ті види мистецтва, які не можуть до неї пристосуватися, й тому незабаром можна чекати величезних змін, зокрема й у кіно.
— А які зміни сталися з вами?
— Десь років десять тому я дійшов думки, що розчарований станом сучасного кінематографа. Він явно відстав від часу. Але який сенс критикувати щось, не намагаючись це щось змінити? І я вирішив зайнятися впровадженням нових технологій, тому що саме вони можуть забезпечити подальше життя й інтерес кінематографа як такого. Ці сумніви, страхи, до речі, можна простежити й у низці моїх ранніх робіт. Пам’ятаю, я вже висловлював побоювання за долю світового кінематографа, але здебільшого в текстах. Вісім років тому ми зустрілися з Крісом Кассандером у маленькому кафе на околиці Амстердама, й там ми вирішили розпочати цей великий, можна сказати, величезний проект, яким займаємося й досі.
— Ви маєте на увазі «Валізи Тульза Люпера»?
— Так. Це не має бути стандартний 120-хвилинний фільм, знятий за сценарієм. Ми дійшли висновку, що цей проект має складатися не з трьох односерійних фільмів, як вам могло б здатися, — це буде один фільм завдовжки дев’ять годин. У кінці першої серії, до речі, ми, як заведено, написали «далі буде». Але не думайте, що в кінці кожної серії стоятиме певна фінальна крапка. Крапки не буде, буде три крапки. Далі буде: дев’ять годин фільму. Ми також плануємо на базі цього матеріалу із залученням багатьох інших речей зняти великий телесеріал, який потім постараємося переробити для кожної країни, для кожної мови в такому вигляді, який був би найбільш зрозумілим, доступним, сприйнятий національними аудиторіями. Але й це ще далеко не все. Ми збираємося випустити 92 DVD — потім поясню, чому саме 92, — а також на інших носіях, на СД-ромах, крім того, створюємо великий сайт, де, до речі, можна знайти відповіді на ті запитання, які ви зараз ставите. До нього прив’язані дочірні сайти, куди можна буде залізати повсякчас, повертатися до якихось речей. Звичайно, одній людині не впоратися з таким завданням, тому нам допомагають багато інформаційних агентств зі своїми сайтами. Готується до випуску інтерактивна гра «Тульс Люпер». Такий великий проект.
— Але навіщо такий масштаб? Невже мало одного екрана?
— Тому що саме таким чином можна охопити набагато ширшу аудиторію, якій уже мало одного формату. Тут задовольнятимуться різні смаки й різні способи отримання інформації. Ще хотів би додати, що я досить реакційний, щоб вважати, що книга не є частиною нашої культури. Тому на матеріалі фільму будуть надруковані одна або декілька книжок. Таким чином, людина, яка захоче ознайомитися із цим твором, може піти в кіно або подивитися фільм по телевізору, поставити диск і подивитися цікавий для неї фрагмент, може увійти в Інтернет і там порпатися, книжку прочитати. Тому я й задумав цей проект, який спирається на різноманітні медійні джерела й носії, орієнтований на різні групи аудиторії, щоб охопити, як ми вже говорили, якнайширший сегмент користувачів. Я, звичайно, намагаюся бути дуже обережним, особливо у вашій країні, говорячи про політичні заяви, про маніфести, проте вся ця робота є маніфестом, зверненим у майбутнє.
— Про що ж сам фільм?
— Щодо безпосередньо змісту — а до цього слова слід ставитися дуже обережно, — то це життєвий шлях людини на ім’я Тульс Люпер, історія його життя. Простіше кажучи, це роуд- муві, що розповідає про життєвий шлях людини з досить ранніх років її життя й практично до самого кінця. Я можу довго говорити про зміст, але скажу лише, що проект охоплює дуже великий просторовий відтинок — від пустелі Колорадо до степів Маньчжурії, а також часовий період від 1928 до 1989 року — ви побачите, що всі ці цифри мають своє значення — і стосуються певного історичного феномена. Недаремно друга назва фільму — «Фіктивна історія урану». Адже якщо поглянути на історію минулого століття, ви побачите, що вона так чи інакше проходила під знаком урану. Тут також свої алегорії, свої алюзії, тому що цей хімічний елемент є частиною атомної бомби, яка визначала історичне протікання минулого століття. Це протистояння Сходу й Заходу на тлі уранової лихоманки саме і є однією з основ нашого порядку.
— Отже, у вас виходить документально-пізнавальна епопея?
— Я не хочу, щоб ви подумали, що це документальний фільм, я аж ніяк не документаліст. Я хотів показати набагато важливіші речі. Річ у тім, що я не дотримуюся ідеї створення такого наративного фільму-розповіді, для цього існує література. Для мене важливіші образи, й ви бачите, що я користуюся прийомами поліграфії, колірної гами, якимись щитами, алфавітами для того, що хочу передати. Крім того, присутні й нумерологічні мотиви. Все крутиться навколо цифри 92 — як ви розумієте, це атомна вага урану. Валіз Тульса Люпера також 92. У фільмі задіяні 92 актори. Як бачите, все сходиться і зав’язується в один складний вузол.
— Як я розумію, проект досить складний...
— Це питання й фінансування, і зйомок, і дистриб’юції, складності використання тих технічних засобів, про які я казав, і тут я маю висловити велику вдячність моєму другові Крісу Кассандеру (продюсер проекту. — Д. Д. ), який не побоявся взяти на свої плечі такий тягар. Що ж, перший фільм знято й показано три тижні тому в Каннах, а показ, що відбувся вчора, — друга велика європейська прем’єра. Фільм вийде в європейський прокат у вересні-жовтні цього року. Ми вже зняли досить велику частину другої серії й навіть дещо з третьої. Ось тут актриса (Рената Литвинова. — Д.Д. ), яка зараз з’явилася, сіла за наш стіл, виконує роль у другій частині, і я впевнений, що обов’язково з’явиться й у третій.
— Як ви підбирали акторів?
— Звичайно, фільм без акторів здавався б нестерпно нудним. Ми звикли, що ідеї фільму повинні долинути до аудиторії через плоть і кров, тобто через живих виконавців. Тому перед нами стояло дуже складне завдання знайти в усьому світі 92 актори. Слід сказати, що це не зовсім точна цифра, тому що довелося мати справу з набагато більшою кількістю — по-перше, в процесі кастингу, по-друге, в житті все змінюється, хтось може, хтось не може… Взагалі, неможливо зібрати таку кількість акторів у одному місці, оскільки багато хто з них дуже зайнятий. Тому ми шукали й знімали людей у різних місцях, причому необов’язково національність акторів збігається з тим місцем, де їх знято.
— А як проводите кастинг особисто ви?
— Коли я розмовляю з актором, я вже приблизно уявляю роль, на яку я його підбираю. Однак мені не хотілося б, щоб це перетворилося на сліпий підбір, спробу втиснути живого актора в якусь картонну форму, мною запроваджену. Тому буває, що, поговоривши з людиною й зрозумівши, що вона мені цікава, я змінюю саму роль, щоб вона більше відповідала цьому виконавцю. Тож тут є, звичайно, своя відмінність. Однак ви могли помітити, що у фільмі є відхилення від реальності, в тому сенсі, що на одну роль ми використовуємо 2, 3, а буває й 4 виконавці, які послідовно замінюють один одного. Крім того, ви бачили врізки, де ми влаштовуємо проби акторів, тобто показуємо людей, які не увійшли в остаточний варіант фільму. Є в нашому фільмі й мультиплікаційні герої, наприклад Тайгер Лілі — це такий китайський персонаж, якого я пам’ятаю ще зі своїх дитячих книжок, є й Русалка Ханса-Крістіана Андерсена. Звичайно, вони будуть анімовані й заживуть своїм життям. Є й абсолютно реальні персонажі, як, наприклад, дипломат Рауль Валленберг, який врятував багато євреїв під час Другої світової війни. Є італійський письменник, чиї думки й роботи ми використали. Отож, як бачите, ми використовуємо весь набір доступних нам засобів, щоб зробити дію багатоплановішою — настільки, наскільки це нам вдається.
— Як складалися ваші стосунки з російськими акторами?
— Досвід роботи не такий великий, ми працювали всього два тижні в Німеччині. І те, що я пам’ятаю, — незважаючи на культурні відмінності, мовний бар’єр, відносини між акторами й режисером — однакові в усьому світі. Я думаю що це питання могла б краще прокоментувати Рената Литвинова, вона брала участь.
Репліка Литвинової: Я тут сиджу, наче обрамовую у вигляді рамки цю велику людину, цей діамант. Насправді це таке щастя... Він такий добрий до акторів, він так любить акторів, отримує справжнє задоволення… Можливо, я тішу себе цією думкою, але я почувалася такою бажаною, й тому дуже старалася, щоб не зганьбитися…
— Трохи вище ви охаратеризували вашу роботу як маніфест, звернутий у майбутнє. Але кожний маніфест проголошує певну ідеологію. До чого ж закликаєте ви?
— Якщо сформулювати основну ідею, то вона звучатиме так: немає історії, є тільки історики. Хочемо ми того чи ні, ми всі ставимося до історії з певною часткою іронії. Всі ми, в деякому роді, постмодерністи. Ми піддаємо сумніву так звані визначальні події. Ми намагаємося розібратися, чи є якісь об’єктивні події, й наскільки великою є роль суб’єктивного. Й, ви знаєте, кіно — це таке місце, де дозволяється брехати. Грунтуючись на цих постулатах, я й намагався розібратися з багатьма речами, які здаються непорушними, але насправді такими не є. Звичайно, кіно — це послідовна історія, що починається в одному місці й закінчується в іншому. Ми ж показуємо одні й ті самі події декілька разів, з різних поглядів, в різних ракурсах. Я хотів би сказати, що істина, правда, якщо хочете, — дуже слизька річ. Так до неї й слід ставитися, розглядати її з усіх сторін, піддавати її сумніву. І друга метафора, яку я намагався зробити однією з головних — стосунки між в’язнем і тюремником. Хочемо ми цього чи ні, всі ми є в’язнями — бранцями кохання, сексу, фінансових умов, усі перебуваємо в замкненому просторі, який створюємо ми самі і який нам створюють зовнішні обставини. В’язниця — зовсім необов’язково міцні двері й грати на вікнах. В’язниці можуть створюватися різними шляхами. Ті, хто дивився першу серію, звернули увагу, що практично всі діалоги побудовані як розмова між тюремником і в’язнем. Звичайно, всі ми в’язні. За різних обставин і в різних умовах. Але водночас ми й самі тюремники, тому саме тюремники саджають своїх в’язнів. І ми зараз самі саджаємо себе в те чи інше становище, яке можна назвати в’язницею.
— Виходить, ви й самі у в’язниці.
— Але ми сподіваємося, що наш девіз почують, підхоплять, й інші вже використовують ті методи, які продемонстрували ми.
