Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Пластмасовий світ переміг

Після перегляду фільму «Тоні Ердманн» (Німеччина — Австрія) починаєш замислюватися про сенс життя
16 березня, 2017 - 10:51
ФОТО НАДАНО КІНОТЕАТРОМ «КИЇВ»

Історія проста. Вінфрід (австрійський актор Петер Сімонішек) — колишній учитель музики. На дозвіллі він займається розіграшами: вдягає кошлату перуку, вставляє в рот бутафорську шелепу, від чого його обличчя набуває кумедно-звірячого вигляду, й удає такого собі Тоні Ердманна.

Дочка Вінфріда, Інес (Сандра Хюллер, «Срібний ведмідь» за кращу жіночу роль у фільмі «Реквієм», 2006) — повна його протилежність. Могильно серйозна, завжди заклопотана бізнес-консультантка, вона працює над важливим проектом у Бухаресті. І ось батькові спадає на думку провідати дочку. Інес цим незадоволена і просить його повернутися в Німеччину. Тоді Вінфрід і викликає на допомогу Тоні Ердманна. Чим спричиняє наростаючу лавину курйозів.

Режисером фільму є 41-річна Марен Аде, раніше відзначена «Срібним ведмедем» на Берлінському кінофестивалі за драму «Пристрасть не знає перешкод» (2009). У 2015-му на Каннському кінофестивалі «Ердманн», який є лише третьою повнометражною роботою Аде, здобув приз ФІПРЕССІ.

Фільм довгий — майже три години, але захоплюючий і до сліз смішний. Вінфрід, залежно від обставин, перевтілюється то в іноземного посла, то в бізнес-тренера. Грати героя, який сам, у свою чергу, когось удає — акторське завдання найвищого ступеню складності, і тут майстерність Сімонішека неможливо переоцінити. Це наче кіно всередині кіна; гра Вінфріда прориває тканину повсякдення, виявляє приховані почуття, робить світ емоційно яскравішим. Частково розвиток сюжету нагадує про «Ідіотів» Ларса фон Трієра, де група молоді так само талановито валяла дурника, шокуючи благопристойний буржуазний район.

Насправді те, що відбувається між протагоністом та його донькою — більше, ніж родинний конфлікт; по суті, це зіткнення двох протилежних світоглядів. Неозвучене, проте явне питання тут — заради чого ми живемо: щоб вершити свої безумовно грандіозні справи чи щоб відчути радість від цього життя?

Кумедні провокації батька викликають спочатку розпач, а потім усмішку й азарт у Інес, яка, зрештою, ближче до фіналу й сама утинає дещо немислиме: голу вечірку «для зміцнення корпоративних зв’язків», на яку сам батько з’являється у карнавальному костюмі якогось волохатого монстра.

Але свято непослуху триватиме недовго. Всі, зрештою, залишаться при своїх. Пластмасовий світ переможе.

Дійсно — до сліз.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: