У спектаклі «Дикий Ангел» Київського театру імені Івана
Франка у сцені сімейного обіду багато років поспіль актори поглинали борщ.
Справжній. Так режисер Володимир Оглоблін боровся із фальшем на сцені.
А борщ доводилося варити Тетяні Плісці, завідуючій меблево- реквізиторським
цехом театру. Вона із сімейної династії театрального технічного персоналу
— батько 50 років був машиністом сцени, тепер чоловік — головний машиніст,
син — звукорежисер, брат — її підлеглий. Вона разом із чоловіком може допомогти
Богданові й Остапу Ступкам відіграти спектакль «Записки божевільного» на
гастролях, виконуючи роботу монтувальників сцени, освітлювачів, звуковиків,
костюмерів одночасно. Але її любов за покликанням і за посадою — речі,
які в театрі знають про людей ще більше, ніж у житті. Паличка минулого
століття, ресторанний посуд — реквізит, якому невидимі для ока глядача
люди присвячують життя.
— Я страшенно хотіла стати актрисою. Влаштовувала домашні
спектаклі й була виконавицею найголовніших ролей. Значна частина мого свідомого
дитинства пройшла в театрі. Надзвичайно любила залаштунковий буфет — туди
приходили артисти, яких звичайно бачиш тільки із залу, а тут із ними можна
навіть привітатися, доторкнутися до них — що ще дитині треба?
Після школи я, зрозуміло, опинилася в театрі. Починала
простим реквізитором зі ставкою 56 карбованців. Виходила в масовці, спочатку
безкоштовно, потім платили карбованець. Намагалася стати актрисою. Якось
був черговий набір до театральної студії. Мене прослухав народний артист
Василь Павлович Дашенко й каже: «Я тобі не раджу». Я тоді ридала години
три, але зрозуміла — це моя доля залишатися реквізитором. Тепер разом із
цими чашками-ложками, покривалами-рушниками проживаю життя.
— Які риси мають бути притаманні доброму реквізиторові?
— Я люблю весь реквізит — починаючи від викрутки й закінчуючи
олівцем. У колекції театру мільярди речей. Я, коли вперше прийшла на роботу,
думала, що ніколи в житті цього не запам'ятаю. Здавалося, це просто неможливо.
Але минули роки, випускаємо спектакль «Майстер і Маргарита», і нам потрібен
керогаз. Шукаємо в театрі, знайти не можемо. Я лягаю спати, й мені уві
сні сниться та полиця, на якій, здавалося б, цей керогаз вже сто разів
шукали.
Реквізитор повинен мати прекрасну зорову пам'ять, щоб допомогти
художникові у випуску спектаклю. Те, що для когось прикра помилка — подумаєш
переплутав: поклав червоне покривало, а не жовте, для реквізитора — професійна
помилка. Я дуже любила працювати з Данилом Даниловичем Лідером. Пам'ятаю,
робили спектакль «Вибір». А Лідер дуже прискіпливий, педантичний у деталях.
Для нього немає дрібниць. У нас на авансцені тоді стояло не менш сімдесяти
дрібних штучок: півгранати лежало, півсвічника, розбитий польовий телефон.
І одного разу Данило Данилович взяв і все переставив — вирішив перевірити
мою пам'ять. А в мене око — як фотоапарат. Я прийшла на репетицію і сторопіла.
Не можу зрозуміти, що сталося. І щоб довести Лідеру, що я професіонал,
говорю: «Бачте, в мене все записано — розміщення від порталу 20 см, 30
см, 70 см. Не треба мене перевіряти!» Тепер, коли я його зустрічаю, він
завжди згадує цей випадок: «Як ти мене вчила — 20, 30 см».
— Який період підготовки спектаклю вам найбільше до
душі?
— Я, зрозуміло, люблю період, коли спектакль готується,
коли ти приносиш червоне, а кажуть — треба чорне. Ти приносиш біле й попадаєш
у точку.
— Напевно, реквізит нерідко стає засобом акторських
розіграшів, у тому числі й не дуже доброзичливих?
— Знаю, в балеті, якщо приходить нова людина, колеги, поки
він на сцені, зашивають йому штани. А балет зазвичай зайнятий в декількох
картинах, тобто артисти мають переодягатися швидко. І так сталося, що новачок
не встиг на вихід. Звичайно, був грандіозний скандал.
Був і такий розіграш. У спектаклі «Блакитні олені» актори
сиділи на сцені, святкували День перемоги і замість кип'яченої води їм,
жартома, налили горілки. Цей жарт присвячувався Ларисі Хоролець, яка взагалі
горілку не п'є, а їй у спектаклі обов'язково треба випити. А потім усі
збіглися подивитися, як у Лариси очі на лоба полізли, і вона дивиться на
лаштунки і шукає, хто ж це зробив, і бачить, що там зібрався мало не увесь
театр.
Або ще випадок. Пасхальні дні в ті часи, коли святкувати
їх було заборонено. У нас «Конотопська відьма» йде, Богдан Бенюк із Василем
Мазуром на авансцені їдять крашанки, звичайно, бутафорські. А тут наша
старенька реквізитор поклала у вузлик справжні. І виявилося, що в нас на
спектаклі представник органів сидів. Я потім півроку писала пояснювальні,
що це не ідеологічна провокація, а чиста випадковість.
— А професійні хвороби в реквізиторів є?
— Чому реквізиторів називають плюшкіними? Тому що плюшкіни!
От я тепер була дуже зайнята на випуску спектаклю, а в шухлядах необхідно
було навести лад. Я цю справу доручила своїм дівчатам, але попередила —
щоб я не бачила, як щось буде викидатися. Тому що я зберігаю все! І ось
несуть викидати двоє відер сміття, справжнього сміття, а я в цей час поруч
пробігаю. Зверху лежать окуляри. Як закричу: «Куди це ви викидаєте? Це
ж гарна оправа, ми сюди ще вставимо скельця...» Мене ледве переконали,
що легше нові окуляри купити, ніж возитися з цією оправою. Так, це хвороба.
Вдома — те саме. Якщо вдома щось не потрібне, я приношу
в театр, але нічого не викидаю. Коли впізнаєш свої хатні речі на сцені,
як ніколи гостро розумієш, що театр — другий дім.
— Напевно, хочеться щоб із такою ж любов'ю до реквізиту
ставилися й актори. Чи змінилося ставлення до речей нинішніх акторів, порівняно
з майстрами старої школи, які були ретельні у всьому — від нюансування
ролі до гриму?
— Був одного разу показовий і повчальний випадок. У спектаклі
«Ретро» Євген Порфирович Пономаренко грав немолоду людину, яка зберігає
своє минуле в скриньці, до скриньки, звичайно, є ключики. І раптом шок:
зникли ключі Пономаренка. Хлопці кажуть: та, заради Бога, давай зв'язку
нових ключів зробимо, один в один. Зробили, таку саму чорненьку мотузочку
причепили й віднесли акторові. Він їх тільки в руки взяв і тут же поклав
на стіл: «Це не ті ключі. Шукайте мої». Слава Богу, знайшли!
Актори старого покоління абсолютно по-іншому, ніж нинішні,
ставилися до тих же чашок, ложок. Любила свій реквізит Наталя Ужвій, наприклад.
Він у неї переходив із спектаклю в спектакль — вона звикала до парасольок,
сумочок.
У театрі й нині працює Юлія Семенівна Ткаченко, яка дебютувала
1950 року. Вона бере небагато реквізиту — тільки той, який буде задіяно.
Якщо Юлія Семенівна бере авторучку, то вона повинна нею писати, якщо вона
берет піднос із сімома чашками, означає, що вона повинна користуватися
всіма сімома, а якщо їй треба тільки п'ять, ми ставимо п'ять, а не сім.
Відомо: якщо рушниця висить на стіні, вона має вистрілити. Ось так і в
неї — вона кожний предмет повинна обіграти.
Молодим же часто байдуже, з чим грати. До реквізиту ставляться
досить недбало. У спектаклі «Кін IV» використовується багато віял. Часто
актори їх впускають, вони ламаються. «Та нічого, мовляв, відремонтують».
Раніше такого не було.
— Може, недбале ставлення акторів до реквізиту лише
показник їхнього ставлення до професії, театру загалом?
— Мені здається, що раніше актори були більш віддані своїй
справі. Ось Лариса Іванівна Хоролець прийшла до нас зовсім молодою актрисою.
Вона за лаштунками годинами могла стояти. Годинами. Мені запам'яталося,
як вона задовго до початку спектаклю «Срібна павутина» приходила й готувалася
до ролі, вживалася в образ на сцені з усім реквізитом. Тепер я цього не
бачу. Мені здається, вся біда в дуже маленьких зарплатах. Люди шукають
можливості заробити на радіо, на озвучуванні фільмів. Стомлюються — не
до подвижництва.
— Вам не хочеться зайнятися в театрі ще чимось, окрім
реквізиту?
— Я звикла до реквізиту. І люблю його. І водночас ненавиджу.
Ось цього року було відчуття, що кінця й краю не буде нашому театральному
сезону. Спочатку важкий спектакль «Три сестри», потім «Кін IV» — здавалося,
ніколи його не здамо. Проходить час, починається новий спектакль, нові
репетиції. І так усе життя.
Театр — це пухлина. Я не уявляю себе без театру. Ось тепер
піду у відпустку, а сама буду думати про театр. Ага, дощ пішов, чи не течуть
стіни, чи не мокне реквізит; а може, хтось з акторів працює в концерті,
і йому щось могло б знадобитися... Людина, потрапляючи до театру, просто
вже не може звідси вийти.
Ось нещодавно на прем'єрі «Кіна IV» Толя Хостікоєв витягував
весь технічний персонал на сцену. Я, звичайно, втекла. Актриси просять:
«Ходімо, ходімо». Я кажу: «Дівчатка, у вас своя сцена, а моя сцена — за
лаштунком. Ось тут я маю право вклонятися».
