Авторкою мемуарів є немолода, мало кому відома француженка Жінетт Рішер, котра провела півтора десятиліття свого життя у почті королеви французької естради Едіт Піаф. Судячи з передмов до видання (одне з яких належить самому Шарлю Азнавуру), жінка довго терпіла — звісно, через скромність, — але все-таки не витримала й написала книгу з надзвичайно прозорою назвою «Моя подруга Едіт Піаф».
Більше року тому спогади Жіну (так називала Едіт свою подругу-прислугу Жінетт) вийшли у Франції, а тепер у видавництві «РИПОЛ классик» з’явився переклад, пишуть izvestia.ru. Мсьє Азнавур вважає так: «Хто вона, ця Жіну? Не співачка, не актриса, не журналістка. Паризьким горобчиком прилетіла вона до Едіт і п’ятнадцять років прожила в тіні однієї з великих жінок». Далі вірний друг Піаф, сивоволосий Шарль, підкреслює, що Жіну «ніколи не дозволяла собі розповідати журналістам про особисте життя Едіт, про її любовні історії». Та, мабуть, власна безвісність і відвертість зведеної сестри Піаф — Сімони Берто на прізвисько Момона (яка написала на початку 90-х детальні мемуари «Едіт Піаф») — так допекли Рішер, котра тихо живе собі в Каннах, що вона вирішила зрадити свої етичні табу й розповіла про подругу, перед якою схилялася, приблизно з тією самою інтимністю, що й ненависна їй Момона.
У спогадах Жіну про Момону говориться один раз — у стилі вироку («злий геній, всюдисуща Момона зі збоченою та злісною душею»). В решті й та, й інша начебто хочуть розповідати лише про Едіт і про її роль у їхніх долях. Але бабська штовханина ліктями за право вважатися «улюбленою дружиною», тобто в цьому випадку — найближчою подругою велелюбної французької зірки, сочиться з кожного розділу згаданих мемуарів. Інколи стає смішно. Наприклад, коли Жіну розповідає, як за вказівкою Едіт не відчиняла дверей Іву Монтану, який рвався до квартири співачки (Піаф тоді вирішила покінчити з цим романом). Те саме стверджувала раніше й Момона — тільки в ролі воротаря, звісно, була вона... У ситуації, коли трагічно загинув у авіакатастрофі коханий чоловік Піаф — боксер Марсель Сердан, завдяки щасливому випадку поряд із ним у літаку не опинилася Жіну. Це випливає з її книги. Натомість Берто стверджувала, що летіти з Серданом мала саме вона. Пікантно і те, що Жіну згадує про аферизм і фінансову несумлінність Момони, яка безсоромно тягнула з Едіт гроші та навіть обкрадала її. Проте, за певними свідченнями, Жіну, яка вважалася кимсь на кшталт секретаря Піаф, сама отримала відставку за кілька років до смерті співачки, запідозрена у крадіжці.
Загалом «Моя подруга Едіт Піаф» — те, що потрібно для гри «знайди десять відмінностей». Уперше знайомитися з образом Піаф за такими розповідями не дуже логічно, але для палких шанувальників Едіт подробиці від Жіну, я вважаю, мають колекційну цінність. Рішер, не наділена особливим художнім потенціалом та інтелектом, не ставить завдання якось аналізувати творчість Піаф чи образи знаменитих людей з її оточення. Та й слава Богу! Вона, по суті, говорить звичною їй мовою покоївки, давно «допущеної до тіла». Її книга про те, хто, з ким, коли, чому. Плюс добірка пікантних деталей, покликаних переконати читачів у тому, що авторка справді була доволі близькою зі своєю героїнею.
Хронікери Піаф можуть ще раз звірити за мемуарами Жіну строки та причини романів Едіт, адреси її паризьких квартир, графіки гастролей, коріння її наркоманії, причини страхів і потягу до спіритизму. Можна навіть розрізнити якісь риси вдачі Піаф. Особливо якщо вірити фразі Рішер: «Стверджую, що лише Маргаріт Монно (автор музики до понад 50 пісень із репертуару Піаф) і я були її справжніми подругами». Бажано, проте, враховувати, що «справжня подруга» Піаф Жіну чомусь майже не згадується у жодній детальній біографічній праці про Едіт. Наприклад, у такій, як дуже докладна робота «Едіт Піаф» П’єра Дюкло і Жоржа Мартена. Ймовірно, Рішер усе ж надто була в тіні...
