За всіма канонами театр цей абсолютно неправильний. Поміркуйте самі: чи можуть без професіональних збитків поєднатися в одній людині режисер, сценограф, завпост, завліт, завмуз, директор - й актор, провідний і єдиний.
І все ж таки вже десять років існує в Дніпропетровську український театр одного актора "Крик". Театр Михайла Мельника.
Найсмішніше, що всі ці роки театр тулиться під дахом Музею комсомольської слави імені Олександра Матросова. Тобто це спочатку такий збіг видавався мені смішним й інколи, кепкуючи над Мельником, я цитувала Брехтовське: "нещасна країна, яка має потребу в героях"... Однак тепер до символічності пристановища "Крику" я почала ставитися значно серйозніше: адже він продовжує жертовно, ревно й хоробро прикривати свою амбразуру. І тримає марку театру європейського класу...
Він уже не вірить в жодну допомогу функціонерів і благодійних фондів захисту культури. За останні роки йому реально допомогли кілька приватних осіб і ще місцеве відділення фонду "Відродження", яке виділило грант на придбання звукової апаратури.
І ще допомагають Мельнику глядачі. Одного разу потрапивши до нього на виставу, вони часто потім приводять сюди своїх друзів і гостей з інших міст. Таких глядачів не так уже й багато в Дніпропетровську, як небагато їх узагалі в нашому житті, - тих, хто здатний оцінити й зрозуміти дуже тонку психологічну й пластичну партитуру його вистав... Але він грає для них, навіть якщо в залі збирається лише кілька осіб. І відміняє вистави лише в тих випадках, коли через холод уже неможливо працювати босим, або вже не витримує наднавантажень спина, або трапляєтья голодна непритомність...
Про це не заведено говорити серед театралів (у розумінні - "а кому сьогодні легко"), але, впевнена, його сни про їжу - на жаль, жодним чином не черговий міф про Мельника.
А втім, дедалі частіше від друзів його театру чую: "Кажуть, і Мишко відїзджає... Стомився боротися в одиночку"...
Проте вся справа в тому, що й необхідну будь-якому театрові ауру з міфів та легенд Мельник натхненно створює сам. Усе через ту саму причину брати все на себе. Гадаю, чутку про те, що він невдовзі відїде до Києва, він сам свідомо й поширив... Хоча, справді, Київ сьогодні побачить його амбразуру, його "Крик", його хрест...
Про хрест - свій міф
Хрест було придумано, коли щойно народжувався "Парфумер" за романом Патріка Зюскінда. М. Мельник вимріяв цей образ і шукав скрізь потьмянілі від часу важкі дошки, злежану тугу плоть, в яку його герой забиватиме один за одним цвяхи - за кількістю душ убитих дівчат, які віддали Парфумеру запах своєї цнотливості для його диявольського еліксиру кохання... Шукав на руїнах, у антикварів... Одного разу, вже у відчаї, запитав у церковного служника, який посипав піском льодяну доріжку між комсомольським музеєм і Преображенським собором: чи немає старого дерева в підвалах? У тому, як швидко й просто знайшлися й були віддані йому з благословенням і столітні дошки, і старі цвяхи, побачив добрий знак із небес. Через місяць "Парфумер" вийшов до глядача.
Про цю виставу багато сперечалися. І про те, чи обмежена розповідь "у третій особі" для сповідального "Я - театра", і чи не втрачає густонаселена складна проза П. Зюскінда від того, що всі персонажі стають тлом, середовищем?.. Витончене володіння технікою образної взаємодії актора з предметом у цій виставі спочатку видавалося мені надто холодним, розсудливим. Але знову потрапивши на виставу, я побачила раптом його містичне, страшне життя ніби підсвіченим ізсередини тим пристрасним диявольським вогнем, (?????) який палав біля підніжжя хреста...
Цей священний вогонь - і в душі автора. Адже не даремно він щовечора сходить до своєї амбразури.
