Нещодавно мене ошелешив один видавець: «А навіщо ця «Книжка року» потрібна?». Гарна така людина: у спілкуванні з нею ніколи не згадуєш афоризм про те, що деякі люди — дури. І книжки видає гарні. Щоправда, здебільшого на ґранти і для адресної авдиторії. Такий собі зліпок із західного університетського видавництва 20—30-річної давнини, коли грошей у них було неміряно. Та схема фінансування усіх тих «university press» докорінно змінилася — їм запропонували не забувати про існування вільного книжкового ринку. Відтоді вони добре засвоїли слова «промоція», «рейтинґ», «бестселер», і тепер нікому там не зайде до голови поспитати: А навіщо потрібна ця Пулітцерівська премія? Чи Дублінська?
На відповідь я так і не спромігся, битий правцем колежанської незайманости. Дякую, Володимир Діброва заступився: «Незручно перед прогресивним людством! Який це приклад для жовтенят!» . Аж тут і Антон Павлович — чи то заступився за мене, чи мене насварив: «Вы перестанете у меня так халатно относиться к психической стороне дела!» .
Зігнувся я під вагою простого запитання «навіщо?», поплентав додому. А там уже чекають. Мішель Фуко, як завжди, не звертаючи уваги на сторонніх, й ніби ні до кого, каже: «Злоякісне розмноження значень у світі». Стою, мов двійошник. Тут підводиться Джон Кін — ну, справжній полковник, тобто, справжній британський професор політології — і втовкмачує мені: «Всесвіт перетворюється на гігантський екран монітора… Інформація уже не стосується якоїсь події, а сама стає подією. Люди опиняються в полоні образів, які вирвалися на волю… Насувається небезпека інформаційної завірюхи» . Його земляк, Ґордон Ґрем, підхоплює: «Издатель выполняет функции футбольного вратаря. Издатель станет лишним только в том случае, если человечество смирится с необходимостью бесконечно получать бесконтрольную и несистематизированную информацию» . Але! — підносить догори палець пан Кін: «У Британії щороку виходить із друку 50 тисяч назв книжок… Інформації так багато, що в дефіциті виявилася здатність громадян розібратися в ній».
О! — радію, — «Книжка року» на те й існує, аби слугувати читацьким навіґатором посеред видавничої пропозиції. А для чого це, за великим рахунком, потрібно? — хитро питають мене хором. Бо, — не діждавши відповіді, каже пан Кін, — «зменшується проміжок часу, протягом якого сучасна людина може концентрувати увагу… Культура рефлексії через читання книжок занепадає… Затрачаємо здатність судити про сучасний світ на підставі складности, яку можна знайти лише в книжках» .
Тут мені відкривається: «Книжка року» існує ще й на те, аби суспільство пам’ятало про книжку взагалі, а держава — про стратеґічне завдання нацбезпеки: підтримувати (якщо не повищувати) рівень читання у своєму народі. Бо без цієї звички, вкоріненої нинішнім школярам та студентам, годі сподіватися на притомність завтрашніх політиків та урядовців. Так і лишиться країна місцем, де базарюють турецьким крамом і тирять російський газ.
А в голові альтерего прокинулося: хай там як знущається, а в Україні книжки купують — і все як не Донцову, то Устінову. Ніякого Прохаська з «Книжки року» чи там Іздрика серед бестселерів не числиться. Почули ці думки (такі ж бо гості!) і заспокоюють навперейми: оно, кажуть, уже всі знають, як шкідливо їсти біґ-маки — навіть фільм про це мільйони люду подивилися, за що йому й «Оскара» дали, — а «МакДональдс» розмножується. Або, запитують, хто був лідером продажів на російському ринку початком ХIХ століття? Правильно, Мілорд глупий — Бєлінского і Гоголя з базару не несли. А Чехов пригадав анекдота про бестселер, який закінчувався так: «Она вдруг поняла живопись, этот пейзаж купили». Насамкінець підійшов Папа Римський німецької літератури Марсель Райх-Раніцький і тепло так, по- діловому обійняв: дуже добре, мовляв, що «Книжка року» не бере до уваги рейтинґи продажів — я так само чиню: «Мы не следуем за списками бестселлеров, но довольны, если книги, которые мы рекомендуем, попадают в эти списки».
Ну, каже далі компанія, з теорією розібралися, показуй, що в тебе там на практиці. Ось, — звітую, — Короткі списки рейтинґу «Книжка року’2005», по сім кращих у кожній підномінації, яких, своєю чергою, двадцять — виходить на круг 140 вартих уваги книжок. Е, — кажуть, — забагато; стільки за рік не всякий критик прочитає. Тут виринає із власних спогадів Райх-Раніцький: «За первые шесть месяцев в Федеративной республике я написал тридцать восемь статей». Бачу, Сергій Набока подумки зіставляє німецьку інтенсивність зі звичками українських рецензентів — збагнувши, що по шість матеріалів на місяць ніхто з наших критиків не пише, кидає спересердя: «Термін «профнепридатність» тут іще досить мляво звучить» .
Герр Марсель ну його заспокоювати: у вас, либонь, країна маленька, усі одне одного знають, прагнуть стабільности і злагоди, а «мир или даже дружба между автором и критиком могут существовать только в том случае, если критик никогда не будет писать о книгах этого автора, а тот раз навсегда смирится с данным обстоятельством». О! — встряю у поважну розмову, — серед експертів «Книжки року» теж були такі критики-ґедоністи, але як дізналися, що їхні оцінки виставлятимуться в інтернеті — одразу склали повноваження. Лишилися тільки ті, чия мужність адекватна професіоналізмові. Йа, йа, погоджується Райх-Раніцький, «профессия критика требует мужества», інакше літературна критика всуціль складалася б із «рецензий из любезности».
Не відволікайтеся на критиків — гукає хтось із моїх гостей, — нормальна людина 140 книжок за рік не подужає! А й не треба, відповідаю. Візьміть номінацію «Обрії»: словники вживають лише за потреби, довідники — за орієнтацією. Але, скажу чесно, коли читав Переса-Реверте, Брауна, Муракамі, Уельбека, Шетцінга, — залюбки лазив по розкішних мапах «Атласу світу» (К.: Картографія). Таке комплексне читання смакує довше!
Не відволікайся! — гукають абуртом. Гаразд: коли взяти політиків — а саме злісне ухиляння цього прошарку від книгочитання і відбивається неґативно-ганебно на всій українській перспективі з ретроспективою вкупі, — їм рекомендуються книжки з чотирьох номінацій: «Політлікнеп», «Софія», «Минувшина» та «Постаті». Якщо прочитають навіть половину коротких списків — 20—30 книжок — матимемо, принаймні, якісно іншу інформаційно-іміджеву ситуацію в країні.
Ну а, веду далі, короткий список номінації «Красне письменство» раджу перечитати всім. Так-так, поблажливо киває Поль Рікер: «Функція художньої літератури — в оформленні дійсности» . А Марія Зубрицька, що за перекладача у Рікера й Фуко, адаптує: мовляв, література — це «намагання звести неосяжність світу до зримих і осяжних горизонтів» .
Тут помічаю, що Набока, хоч і експерт «Книжки року», завзято критикує прозу з короткого списку. Волосся поволі стає дибки, аж ось чую його останню, як завжди милосердну, фразу: «А попри все — роман слід прочитати. Неодмінно! Інакше пошкодуєте… Призволяйтеся! Смакує довше. Ніж навіть пиво» .
Пиво — це єдиний критерій? — несміливо запитує хтось. Ні, кажу, експерти оцінюють річний асортимент за таким синтетичним критерієм: книжка як культурологічна подія року. Що ж, — чую у відповідь, — підемо до бібліотеки читати книжки, що стали подією.
Е, добродії, — скрушно хитаю головою, — не вийде. У віце-прем’єра з гуманітарної політики не вийшло — а він же рекомендував і Мінкульту, і Держтелерадіо закупити саме ці кращі книжки року для українських книгозбірень. Не послухалися, закупили чогось іншого, дешевшого, конвертованішого. «Тут немає приводу для спокійної розмови, лише для шкандалю та апеляції до ООН через потоптання моїх людсько-читацьких прав, — починає незвично закипати Набока. — Логіку цю я втямити не можу. Я відмовляюся з розумінням ставитися до халтурників і хамів, до самозакоханих пихатих дилетантів, до зарозумілих ошуканців, яких щось забагато вже стає у нашім і так підгнилім королівстві. Я відмовляюся цьому потурати, вдаючи, що нема тут про що розводитися. Я не можу поблажливо усміхатися, спостерігаючи, як щодень більшає отаких халтурників... Ідіть під три чорти!»
Раптом — дзвінок у двері. «Входить Красна Шапочка, одягнута в красну рєзінову шапочку і більше ні в шо» й голосом Леся Подерв’янського починає характеризувати бібліотечну політику укрдержави лексикою з книжок Лесі Ставицької (фіґурують у коротких списках).
Падає звуконепроникна завіса. Чути лише коментар Володимира Діброви: «Далі у промові дається аналіз вогнищ війни й план відсічі актам» .
І, вже зникаючи до свого Гарварду, Діброва про всяк випадок додає: «Не дамо розхитати любов до товариша Харашо!.. Бо основою потреб є невпинне задоволення непорушности!» , та тицяє мені записку із заголовком до усього цього звіту.
Співавтори:
Володимир ДІБРОВА. Довкола столу. — К.: Факт, 2005.
А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.II. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Марія ЗУБРИЦЬКА. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. — Л.: Літопис, 2004.
Джон КІН. Мас-медіа і демократія. — К.: К.І.С., 1999.
Гордон ГРЭМ. Книжный бизнес. — Москва: РосКонсульт, 1999.
Марсель РАЙХ-РАНИЦКИЙ. Моя жизнь. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002.
Глухий кут Сергія Набоки // Книжник-review, 2000—2003.
Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ. Герой нашого часу. — Х.: Фоліо, 2005.
