З виставки соціально-критичного українського художника Нікіти Кадана «Камінь б‘є камінь» у PinchukArtCentre піти без емоцій не вдасться. Вона відкриває простір думкам про теперішнє та майбутнє через минуле, нагадує чи знайомить із болісними подіями української історії і дарує надію.
Сам автор виокремлює три наскрізні теми виставки: революція, художній авангард та погром. Потрапляючи у експозиційний простір опиняємось у кімнаті із роботами представників українського авангарду- Василя Єрмілова, Віктора Пальмова, Марка Шагала та інших. Ці художники вплинули на творчість Кадана. Наприклад, його роботи «Вугілля Донбасу» та «Майбутній час в минулому» створені під впливом творчості Василя Єрмілова, а твори із серії «Глядачі» відсилають нас до Олександра Родченка та архаїки. Така пряма взаємодія дещо несподівано, але дієво провокує до побудови зв’язків та пошуку культурологічних асоціацій.
Потрапивши до другої зали, чуєш нав’язливий звук, який намагаєшся собі пояснити. Чи це те, що поєднує концепцію і назву виставки? Можливо це - камені? Може це звук води дикого водоспаду, що б‘ється об каміння? І чи можливо взагалі розгадати сенс цього звуку? Глядач дізнається про це вже тоді, коли майже не буде очікувати. Бо саме цей звук виявиться наскрізним компонентом, компасом до мандрівки історичними подіями, взаємодіями мистецьких медіумів, драматургією наративів художника, власною рефлексією. Звук ходи людських доль.
Розмаїттю переосмислених історичних подій і власних переживань художника відповідає різність технік і матеріалів: дерево, фото, туш, акварель, друк на тканині, метал тощо. Це створює специфічний ритм у із розмахом побудованій експозиції, перехід від одного типу робіт до іншого підживлює увагу. Роботи, іноді прямолінійні, іноді формальні й абстрактні, хвилюють, бо не може не чіпляти, наприклад, зображення людського насилля, особливо коли воно є частиною твоєї історії, історії твоєї країни.
Взагалі насилля, про яке згадує митець у роботах, розмиває формальні кордони і торкається питань незаангажованого погляду, переосмислення власного сприйняття новин, що висвітлюють дану тематику. У серії «Погром» Нікіта Кадан бере за основу фотографії офіцерів, які служили на боці організаторів злочину, тож наш погляд через роботи є поглядом винуватців висвітлених подій, а фото, що стали прототипами серії «Хроніка», використовували в українських та польських ЗМІ, проголошуючи потерпілими представників тої чи іншої сторони, відповідно до політичних поглядів. Це і про історичні свідчення, що потребують перевірок, і про неправильність категоричного прийняття однієї сторони, і про жахливість будь-яких проявів насилля до людей, про наслідки, до яких воно призводить і яких жоден не заслуговує.
Хтось волітиме швидше втекти від суму, туги та роздумів над подіями, яким присвячені проєкти Нікіти Кадана, інших потягне глибше зрозуміти, детальніше роздивитися і поміркувати над тим, що колись сталося і не має повторюватися. В кожному разі художник потрапляє в емпатію, сумління, емоцію глядача, провокуючи внутрішні зміни, небайдужість. Він закладає думку про те, що світ змінюється, разом з тим проблеми змінюють фокус, але лишаються. Розвиток суспільства вимагає курсу на увагу до кожної окремої людини з її правами, а формувати його можливо через аналіз минулого, визнаючи всі помилки, трагедії, злочини. Тут і народжується надія. Бо зміни відбуваються, ставлення соціуму змінюється, проблеми висвітлюють, хоча й під різним кутом. І, можливо, колись, поставивши себе на місце тих, хто страждає, а не споглядає, люди стануть обережнішими у своїх діях, уважнішими до персональних кордонів іншого. Бо при зануренні у найтемніші людські вчинки та глобальні похмурі події нейтральний промінь толерантного ставлення вже видається світлим проблеском.
Яскрава, в усіх сенсах, робота з заліза та неону «Сонце та супутник» стає місцем перетину ідей та візуальних рішень виставки. Більш абстрактна, ніж оточуючі, увагу вона привертає за рахунок як матеріалу та виконання, так і пропозиції більш вільного для думок та інтерпретації простору. У діалозі із нею в сусідній залі знаходиться металева «Перемога над сонцем», у основі якої лежить та ж солярна символіка у металі. Об’єкт поєднує символізм радянського з його закритістю й диктатурою та більш широку естетику модернізму.
Роботи, пов‘язані із ромами та татарами, навіюють відчуття туги за втраченим домом. Звиклим до розуміння, що твій дім - твоя фортеця драматичним стає усвідомлення того, наскільки легко можливо його втратити через зовнішню злу волю. Наскільки багато речей не залежать лише від нас і підваженим може опинитися принцип недоторканості людської власності чи особистості. Ці роботи не лише про окремі етнічні групи. Вони про кожного з нас. Хто з жителів Луганщини чи Донеччини раніше міг подумати, що йому доведеться лишити свій дім, обжите рідне містечко, де завжди було затишно, де всі одне одного знають і де до останнього сподівались, що війна омине і пройде повз? Хто міг дати гарантію, що вона не торкнеться нікого більше? Хто зараз може з упевненістю сказати, що ти усе життя зможеш прожити у своєму домі та тобі не доведеться покинути його через необачність чи злі наміри інших людей? Це не про власне бажання. Це про втручання у твій особистий простір без згоди на те, без часу на підготовку та міркування. Складними є минулі роки, та не менш складним є сьогодення. Та дії кожної людини безпосередньо впливають на нього. Тож, навчитися співчувати тим, хто втратив дім - це найменше, що ми можемо.
Робота «Анонімний, Осмолений» стає фінальною точкою виставки. Білосніжна дерев’яна конструкція велично стоїть на мармуровому постаменті і все б нічого, та вона залита смолою. Як жест засудження, відсилання до ритуалів публічного гноблення. Розроблена студентом ВХУТЕМАС, конструкція не була втілена в життя у свій час і могла б залишитися ескізом, але стала відтвореною завдяки мистецьким інтересам Нікіти Кадана, що цим жестом торкається питання суперечності у ставленні до авангарду. Старі ідеї, що колись не були визнані, отримують можливість реалізації. Прогресивна думка не губиться в історії та має шанс на переосмислення. І це не лише про мистецтво. Це про життя.
