І хоча в таких випадках є неабиякий ризик побачити ще «сиру» роботу, це не лякає театральних критиків, якім завжди цікаво побачити щось новеньке. Була представлена нова робота колективу — вистава «Торчалов» за п’єсою російського драматурга Микити Воронова (режисер — Валерій Легін), перед початком якої художній керівник Молодого театру і постановник Станіслав Мойсеєв попередив глядачів, що це генеральна репетиція...
За сюжетом політик і науковець Павло Максимович Торчалов (Станіслав Боклан), прокинувшись одного ранку, дізнається, що він помер. Здавалося б, неймовірно, проте відсутність пульсу і печатка у паспорті свідчать, що його смерть — не вигадка. На перший погляд, досить фантастичний сюжет. Але головне у драматургічному творі Воронова та виставі Молодого театру — не життя після смерті. Важливими є істини, які відкривають для себе учасники історії, опиняючись у потойбічному світі, де немає куди поспішати, є час для роздумів, замість архангелів — комендант, а трамвай ходить по колу, «створюючи ілюзію життя».
У виставі немає динамічного розвитку подій, а час і простір — досить умовні. Цілком умовні й персонажі (окрім головного героя) — лише певні ментально-історичні риси керують їхніми вчинками. До божевілля відверта Лізавета (Олена Узлюк) пам’ятає пожежу 1812 року, співає, танцює і цитує непристойні вірші, які присвятив їй сам Пушкін; запальний представник пролетаріату Сашко Пижов (Володимир Чигляєв), який, до речі, дуже нагадує Шарикова із булгаковського «Собачого серця», відстоює права на своє значення в історії, п’є горілку та фізично розправляється з тими, хто йому не догоджає; Семен Захарович Кушка (Сергій Кучеренко) ніяковіє і боїться навіть після смерті, а комендант Римма (Римма Зюбіна) виявляється самогубцею.
Сценографічні апартаменти — предмети побуту (художник Лариса Чернова) — лише створюють простір для акторської гри: ліжко для кожного з жителів потойбічного світу або стіл, за яким вони п’ють чай. Тільки маленький іграшковий поїзд, який є символом життя-трамваю, що рухається по колу, дозволяє у сценографічному зрізі говорити про знаковий характер вистави. Коло — як наступний виток життя, замкненість існування, відсутність межі між життям та смертю.
За обставин, у які потрапляють персонажі, їм надається шанс згадувати і думати (навіть на певному етапі виникають асоціації із п’єсою Сартра «За зачиненими дверима»). От і виявляється, що такі категорії, як добро, зло, гріх, справедливість, також є умовними, а людина чесно плутається в них, несвідомо підміняючи поняття. Не позбавлений сценічний твір і сатиричності: одна із сентенцій полягає в тому, що влада не може існувати без гріха.
Незважаючи на те, що вистава «Торчалов» ще потребує доопрацювання, зокрема, деякі сцени видаються немов неміцно склеєними, та й порушення ритму дається взнаки, складається враження, що з часом, у перспективі, подібні нерівності виправляються і робота набуде більш досконалих форм. Досить цікавою є гра акторів, особливо Станіслава Боклана. Актор грає немов інтуїтивно і надто спокійно, проте все, що відбувається з ним на сцені, виглядає специфічно тонко, навіть з деяким шармом. А ще після завершення вистави здається, що історія неодмінно має бути продовжена... у думках кожного глядача, наодинці із собою і вже зі своїми власними спогадами.
