Остання прем’єра Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра «Обман завдовжки в життя» схожа на виклик, кинутий режисером Катериною Степанковою київській публіці.
У всіх її минулих постановках (загалом їх було три: «Рожевий міст» і «Вася має зателефонувати» в Театрі драми та комедії, а також «Будьте як удома» в камерному «Сузір’я») в головних ролях була задіяна Ада Роговцева, цього разу — виключно «зріла молодь» трупи лівобережців. А на зміну сучасній п’єсі прийшла сучасна проза ізраїльської російськомовної письменниці Діни Рубіної.
Повість «Подвійне прізвище» Рубіної так і хочеться за звичкою назвати реалістичною. Молоде подружжя (Батько — Ахтем Сейтаблаєв та Мати — Анастасія Киреєва) багато років чекає дитину, і коли надія вже згасла, на світ з’являється син Тимур (Віталій Салій). Одразу ж з’ясовується, що справжній батько хлопчика — випадковий спільний знайомий подружжя — Віктор (Андрій Мостренко). П’ятий «збірний» персонаж «Обману» — Жінка (Світлана Орличенко), вона ж Доля, вона ж медсестра, вона ж законна дружина Віктора. Таємниця, яка багато років тримає в напрузі всіх змовників-дорослих, у фіналі вистави лягає на плечі їх спільного сина.
Усю суміш родинної драми і побутового детективу, сповідальних монологів і невимушених домашніх розмов режисер Степанкова, з одного боку, спробувала захистити від надмірної театральності, зберігши у власному інсценуванні максимально авторський текст, а з другого — вивести на рівень узагальнених сценічних метафор.
До речі, останніми роками в Києві це вже третій помітний спектакль за прозаїчними текстами — після «Льовушки» Ігоря Славинського та «Щастя» Андрія Білоуса. Катерина Степанкова не приховує, що з певною настороженістю і недовірою ставиться до актуальної драматургії (каже, що перечитала близько тисячі нових п’єс, та все якось марно), а творче натхнення черпає здебільшого в якісній белетристиці. Окрім того, вона має чи не найважливіше, що потрібно молодому режисерові, — згуртовану постановочну команду і коло улюбнених талановитих акторів. Відчувається, що над «Обманом...» усі вони працювали на рівних. Цей же принцип витриманий у самій виставі, де навряд чи помітна різниця у віці і статусі між «старшими» й «молодшими». Для Степанкової, як і для Рубіної, усі, від малого до старого — люди: хороші, складні, які спотикаються, помиляються, зневірюються і щиро намагаються розібратися в собі й обставинах. Але головне — люблячі і заради збереження цього найголовнішого в собі готові на багато що.
Актриса і режисер Катерина СТЕПАНКОВА розповіла «Дню» про нещодавню прем’єру вистави «Обман довжиною в життя» у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, про співпрацю з Романом Віктюком і секрети співіснування у їхній великій і творчій родині.
— Прем’єрні покази вистави відбувалися два дні поспіль в одному акторському складі. У вас було бажання щось змінити або підкоригувати?
— Ні, я нічого не міняла... Нинішні умови такі, що режисери вимушені випускати вистави у найкоротші терміни. Фінансування театрів зменшується, а людям треба платити зарплату. Едуард Маркович Митницький відреагував єдино можливим для керівника чином: «Значить, ми працюватимемо більше». Останнім часом Театр драми і комедії дає 46 вистав на місяць. Уявіть: днів у місяці 30-31, а вистав — 46! Випускати щось нове за таких умов дуже важко. Кожен вечір граються вистави. Сцена зайнята! Більш того: та ж команда людей, яка вранці репетирує, увечері грає виставу. Умови роботи пожежні. Про що можна говорити, якщо декорації прийшли за п’ять днів до прем’єри...
— Кожну виставу ви створюєте своєю командою, не залучаючи «лівобережних» художника і музичного оформлювача...
— Я мрію працювати з Олександром Курієм. Мріяла про це навіть тоді, коли тільки-но почала займатися режисурою. Але мені здається, що ще недостатньо готова, не доросла, аби стати з ним у пару. Курій — дуже вольова людина. Він не просто звукорежисер або музичний оформлювач. Він музичний режисер. До Курія я відчуваю колосальний пієтет. Не уявляю, як скажу йому: «Олександре Дмитровичу, мені тут треба це, а ось тут — те». Якщо ж говорити про людей, з якими я дебютувала у цьому театрі і з якими продовжую працювати, то всі ми знаємо один одного більше двадцяти років. Тарас Ткаченко — універсальний художник. Займався книжковою графікою, працював у кіно. У «Конотопській відьмі» у Галини Шегаєвої він був художником по костюмах, потім з Артуром Гуралем ставив «Псалом» по Булгакову... Потім, в епоху перебудови, його життя «вильнуло»: декілька років був головним художником на телеканалі «ТЕТ». Для мене важливо, що Тарас Ткаченко все робить своїми руками, навіть ті алюмінієві декорації, які глядачі побачили в «Обмані...». Це не просто метал, а щось живе, обжите... Тарас завжди чує мене, але чує по-своєму. Я можу кричати: «Ні, це не те!», але він все одно зробить по-своєму і знайде можливість мене переконати. І мене це влаштовує. Композитор вистави Андрій Шусть причетний до «народження» Олександра Пономарьова, який дебютував з його піснею. Він був другом мого брата. У студентські роки робила маленьку виставу за поемою «На красном коне» Цвєтаєвої, а Шусть написав до неї музику. Він же написав музику для маминого (Ади Миколаївни Роговцевої — Ю.Б.) бенефісу «Дякую». Мабуть, Андрій скучив за театром, бо я прийшла до нього за аранжуваннями, а отримала цілу «симфонію» на основі двох колискових пісень. Загалом, у мене до себе значно більше претензій, ніж до кого б то не було з команди.
— У цій же команді над пластичним вирішенням «Обману...» працював ваш чоловік Олексій Скляренко...
— Це друга вистава, яку ми робимо разом. У «Будьте як вдома» (театр «Сузір’я») Олексій ставив танцювальні дивертисменти. Для хореографа, звичайно, така робота не дуже цікава, але без його номерів я не уявляю собі цю виставу. У випадку з «Обманом...» спочатку не знала, чи буде простір для пластичного вирішення. Але потім зрозуміла, що хочу включити Віктора (цю роль грає актор Андрій Мостренко ) у сцену святкування Нового року, і це має бути не реалістичний хід, а пластична метафора.
— В основу «Обману довжиною в життя» лягла повість Діни Рубіної «Подвійне прізвище». Катю, ви розділяєте книги, які читаєте «для себе» і «для театру»?
— Коли я відкрила повість «Подвійне прізвище» Рубіної, то спіймала себе на тому, що читаю її вголос. Наступного ранку у мене викристалізувалося інсценування. Це було два з половиною роки тому на фестивалі у Благовещенську, де ми з Ахтемом Сеїтаблаєвим грали «Варшавську мелодію-2». Книгу Рубіної я взяла з собою почитати під час відпочинку. Коли ж дійшла до монологу дружини, зрозуміла, що хочу це грати. Власне кажучи, це інсценування я писала «під себе». А потім у «Трьох сестрах» Митницького побачила Настю Кірєєву... А оскільки режисерське свербіння у мене не менше, ніж акторське, то вирішила не чекати, доки хтось це поставить зі мною і Ахтемом.
...Я знайома з Діною Іллівною Рубіною, дуже її люблю. Свого часу просила у неї оповідання для дебюту в кіно, який до цього часу не відбувся. Сценарій давно готовий. Зараз просто не дуже хочу включатися в кіно.
— Фінансування прем’єри узяв на себе театр?
— Наш «Обман..» від початку і до кінця спонсорська вистава! Найбільше грошей пішло на декорації. Алюміній — дороге задоволення... Театр не займається пошуком спонсорів, тим більше що я — позаштатний режисер.
— Більш тісної співпраці з «лівобережцями» вам хотілося б?
— Дуже! Едуард Маркович Митницький знає мене буквально з народження: ще перебуваючи в животі у мами, я заважала їй грати «Варшавську мелодію». Я вдячна, що він дав мені можливість дебютувати як режисерові. «Рожевий міст» був, з одного боку, пропозицією Митницького, з іншого — маминим замовленням.
— Виходить, що Ада Роговцева зробила з вас режисера?
— Ні. На той час я закінчувала Вищі режисерські курси Петра Тодоровського. У режисуру мене потягнула відсутність акторської роботи. Виходити на сцену п’ять разів на місяць — це не робота. Навіть якщо це приносить достатню кількість грошей. Мама довгий час грала по 26 вистав на місяць, це норма! Інакше не зайняті ні голова, ні серце... Мотивацією було і те, що колосальна кількість акторів, яких я люблю, не грає того, що вони могли б зіграти. А час спливає...
— А як же Московський Театр Романа Віктюка, у якому ви граєте як актриса?
— Думаю, що звідти буду йти. На сьогодні у мене там залишилася одна вистава — «Нетутешній сад. Рудольф Нурієв». Театр Віктюка державний, але не репертуарний. У залі, де створюються вистави, близько сотні місць, тому театр працює на орендованих майданчиках і дуже багато гастролює. Декілька моїх вистав вже зняли з репертуару, бо пішли люди — наприклад, «Заводний апельсин», який я дуже любила. У мене там була серйозна роль, на якій, фактично, Роман Григорович зробив з мене артистку. У «Нурієві» я граю Марго Фонтейн, головну і пластично дуже складну жіночу роль. Два роки тому виставу возили на чергові гастролі, і після цього — нічого... Якось не складається. Або я розподіляюся, а Роман Григорович не бере п’єсу в роботу, або я розподіляюся не так, як би мені цього хотілося, і паралельно в Києві випускаю виставу. Театр Віктюка — специфічний театр. З одного боку, це авторський театр, з іншого, у нім є прем’єр — Дмитро Бозін, довкола якого все крутиться. А ще віддані або не дуже віддані театру люди.
— А ви — віддана?
— Звичайно віддана, якщо витримала 14 років! Але водночас було бажання народити другого сина, частіше бачитися з першим, бути поряд з мамою, щось зробити для людей, яких я люблю. Я не можу сидіти у Москві, отримувати зарплату і грати одну виставу на рік. Врешті-решт, коли я завагітніла, то виявилося, що мене дуже легко замінити... Роман Григорович узяв мене у свій театр у той час, коли в Києві ніхто не звав. Перша моя антреприза почалася одразу після інституту. Я ще не випустилася, а вже тримала п’єсу в руках. «Бульвар Сан-Сет» двічі обкатали по всій Україні і тричі по Росії. За сім років ми побували в Ізраїлі, Прибалтиці і фактично в усіх країнах, де розуміють російську мову. Оскільки я показала себе «рухомою» артисткою, що для Віктюка важливо, то він узяв мене в театр. А остаточно «обігралася» і відбулася я в «Заводному апельсині». Там я кричала, плакала, мене били, годували цвяхами... Технічно грати виставу було важко. Роман Григорович багато зі мною працював, учив, як на сцені кричати і ридати захлинаючись. Іншої настільки ж цікавої акторської роботи у мене не було...
— Якщо сьогодні якийсь із київських театрів поставить вас перед вибором — акторство або режисура, як вчините?
— Жодна актриса не погодилася б у 40 років піти зі сцени! Але, знову ж таки, я йду, коли мене кличуть. За все життя жодного разу не була на кастингу! Криштофович покликав на проби, я прийшла, мене затвердили, і я зіграла. Посміхатися на камеру, показувати зуби, ноги і бюст?.. Мало того, коли я бачу те, що сьогодні знімається, то думаю: яке щастя, що я не маю до цього жодного відношення! Звичайно, якщо в багажі є серйозні роботи у кіно, то займатися чистим «заробітчанством» не соромно. Але у мене інша ситуація. На жаль, свого часу не вийшло знятися у Параджанова (мама не пустила), а у Татарського, який прислав мені сценарій і запросив на головну жіночу роль у мелодрамі, незабаром стався інсульт...
— Як Едуард Митницький відреагував на вашу ідею поставити «Подвійне прізвище» Діни Рубіної?
— Він запитав: «Ти збираєшся щось робити в нашому театрі?» Я говорю: «Є інсценування, під яке мені дадуть гроші». Спонсори вистави — мої друзі, які хотіли, аби я продовжувала працювати. Ідея з повістю Діни Рубіної була сприйнята на ура»! Адже тема зради, дітей і кохання «чіпляють» за серце кожного. А ще — коли кохання всупереч усьому. Кохання, яке все одно творче, яким би понівеченим воно не було!
— Вистава починається з народження хлопчика (у вас менше року тому народився син). Це випадковий збіг чи в ньому криється якийсь автобіографічний підтекст?
— Скажу більше: молодшій доньці актора Андрія Мостренко (він грає роль Віктора) зараз три місяці, молодшій доньці Ахтема Сеїтаблаєва (він виконує роль Батька) — трохи більше двох. Але прямої автобіографічності у нашій виставі немає. Просто я люблю вибухові, сповідувальні, драматичні тексти. У світовій драматургії таких текстів мало, а в прозі, навіть у белетристиці — дуже багато! Інколи сам по собі літературний твір слабкий, але в ньому є те, що потрібно для театру. Те, що є у Платонова, Абрамова, Матіос. Аби я, артистка, на сцені могла говорити від свого імені, нічого не «підтасовуючи». І, узагальнюючи своє, говорити про кожного. Задля таких текстів хочеться жити, такий матеріал цікаво ставити!
— Одна з головних, по суті, біблейських тем вистави — засудження, яке руйнує стосунки і вбиває кохання. Наскільки ви самі суворі до людей?
— Я легко пробачаю дрібниці, але завжди зазначаю: не ти поганий, поганий твій вчинок. А якщо не пробачаю, то назавжди. Що стосується сюжету «Обману...», то тут пробачення нічого б не вирішило, бо ситуація — патова. Рубіна все звела у дуже тугий вузол. Тут, мені здається, працює інший закон — несповідимі шляхи Господні. Можливо, все сталося лише задля того, аби на світ з’явився такий дивний хлопчик (у спектаклі роль Тимура грає Віталій Салій — Ю.Б.). Адже у його «законних» тата і мами не могло бути дітей і повинен був з’явитися третій, який дав їм сина. А синові — кохання двох батьків, кожен із яких вплинув на нього і зробив з нього людину. Це те, про що писала Юнна Моріц: «Не бывает напрасным прекрасное»! Навіть зламане кохання, понівечене, все одно дасть плід.
— Між вашими дітьми величезна різниця у віці — майже двадцять років. Наскільки за цей час змінилося ваше уявлення про «правильне виховання»?
— Я виховую не дитину, а людину. Якщо з немовлям не розмовляти по-людськи, то потім вже ніколи й не заговориш. Мій старший син Альоша знає, що я його ніколи не обману, допоможу в будь-якій ситуації, навіть коли він винен. Скажи правду — отримаєш по голові, але й отримаєш допомогу. Якщо він обирав цей шлях, йому було простіше. Якщо ж вважав за краще хитрувати, втрачав мою довіру. Ми з ним завжди співіснували за дорослими, жорсткими законами. Тепер же, з Матвієм, я розумію, наскільки життя крихке. Та й нерви вже інші...
— На вашу думку, про що сьогодні є сенс говорити зі сцени?
— Про справжнє, людське. Про те, чим люди живуть щодня, як вони закохуються, одружуються, народжують дітей, як діти виростають, а батьки старіють, як один помирає, а другий залишається. Якщо театр говорить про все це, людина перестає бути самотньою. Вона йде на виставу, аби плакати, сміятися, відчувати себе співучасником. Друзі мене дражнять, говорять, що я «режисер-амурист».
— Насправді люди велику частину часу проводять не з рідними, а на роботі. Можливо, своїми виставами ви намагаєтеся повернути людину в сім’ю?
— Звичайно! Ми ж часто обманюємо, ображаємо близьких людей, ігноруємо їх. Хороша вистава — це заклик до душевної праці. Кохання — це душевна праця! Важка, щоденна, вдумлива. Розуміти один одного дуже складно. Особливо коли тебе не хочуть розуміти, а ти все одно продовжуєш любити. Проте це потрібно робити, інакше ми втратимо своє людське обличчя.
— Катю, ви живете великою чи малою родиною?
— Великою. У нашій московській квартирі часто бувають моя мама і мій чоловік — така ось дивна «мала» сім’я, один із її варіантів. Після народження Матвія я купила квартиру і з’їхала від мами. Мамин дім звик бути «дорослим». Там постійно курять, репетирують вистави, щось знімають. Перебувати там із дитиною не дуже зручно. Але сказати, що я повністю відокремилася, не можна. Мама і Альоша часто ночують у мене, допомагають, коли немає няні. Отже, в принципі, ми всі підпорядковані один одному.
— У чому, по-вашому, секрет спільного життя? Як не дратуватися через дрібниці, знаходити спільну мову?
— Із цього приводу є хороша акторська приказка: «Займися собою. А якщо хочеш, аби було зроблено добре, зроби сам»!
