Усе здається, як завжди, почалося в Парижі. Комусь із поетів або так званих діячів культури, а точніше «культурних чиновників» спало на думку, що метрополітен може виконати одну з неймовірних, як на завершення цього сторіччя, місій — змусити людей читати поетичні тексти. Суть проекту полягала в тому, щоб оформити станції та вагони цитатами чи навіть цілими віршованими творами переважно французьких поетів. Звісно, там, де ще залишаються місця, вільні від реклами, або поруч із рекламою, впереміш із нею. Зрештою, що таке реклама, як не поезія наших днів? Поезія здорових зубів, сухих прокладок, тамованої спраги, летючих автомобілів, свіжих запахів. Поезія тотального споживацтва, дещо здеградована поезія. Але досить про неї — я про поезію в традиційному розумінні.
Статистика знає, скільки мільйонів людей щодня занурюється в підземку, наприклад, у Парижі. Статистика не знає, але може здогадуватися, скільки мільйонів із них поезією не цікавиться й цікавитися не хоче. Але більшість із них пересічно 5 — 10 хвилин проводить на пероні в очікуванні потяга. Час заповнюється безглуздим спогляданням інтер'єру, випадкових попутників і попутниць, миттєвими фліртами, напівпосмішками і, звичайно, ненавмисним читанням написів. Між іншим прочитується строфа Рембо, каліграма Аполлінера, рядок Превера. У комусь може щось озватися, відповісти, затріпотіти. Так метро перетворюється в найдемократичнішу поетичну бібліотеку-читальню. На бігу, краєм ока схоплюєш химерно поєднані два елюарівські слова — і поезія вдаряється об твоє життя, вдирається у твоє життя, в цю біганину.
Паризька ідея знайшла своє продовження в інших містах, обдарованих і покараних метрополітенами. Минулої осені в Торонто мій супутник звернув увагу на те, що вагон, яким ми їхали, оформлений віршами молодого автора. Це частина проекту тамтешньої мерії на підтримку поетів-початківців. Поки дочекаються виходу в світ першої книжки, можуть — дослівно! — опублікуватися в метро. У цьому є своя відчутна перевага — наклад такої публікації можна вимірювати мільйонами. Поезія — це порозуміння.
Московська мерія теж не пасе задніх. Багато чого з того, що вигадують на Заході, вона вмить підхоплює і достосовує до своїх, переважно політичних, потреб. Поезію в метро також, хоча з більш виразним патріотичним навантаженням. Розклеєні вірші повинні бути про любов до Москви. За повідомленнями незалежних інформаторів, 1 квітня такий собі Ніколай Винник провів альтернативне розклеювання віршів. Метрополітенівські поверхні було приоздоблено рядками знаного нонконформіста Всеволода Некрасова («причина смерти, что мы жили на свете и непосредственная причина смерти это что мы жили в Москве») і не менш знаного класика Грибоєдова («Вон из Москвы! Сюда я больше не ездок!»).
Місто Київ найчастіше починається для мене з метро. Ранній ранок, станція «Вокзальна», жах і трепет. Довжелезні людські лави в чергах за жетонами (Україна їде!), переповнення, хлюпіт рідкої багнюки під ногами. Ситуація, вагітна перманентними конфліктами й банальними сварками. Зрештою, чому вагітна — вона раз у раз їх народжує! Кучмовози, кравчучки, міліція, вереск бабів у шинелях, заблоковані турнікети, загачені ескалатори, штовхання і давкотня, ходіння по трупах, скрегіт зубовний. Уже починаючи з метро, я переконуюсь у своїй нелюбові до Києва. Тут відразу стає зрозуміло, наскільки хворе це місто, наскільки його хвороби запущені. Недаремно саме в київському метро поетові Неборакові одного разу примарилося, ніби його відображення у вагонній шибці перерізують настінні кабелі, і відокремлена голова пускається в незалежний тунельний політ.
Я хотів би прикрасити ці стіни якимись рядками. Доречний був би Тичина: «Стоїть сторозтерзаний Київ». Або парафраз на тему Малишка: «Як тебе розбомбити, Києве мій?» Однак, мабуть, не варто так жартувати. Усе-таки це наша столиця! Юрій АНДРУХОВИЧ, «День»
