Сьогодні ми пропонуємо два нестандартні погляди на фільм «Аватар», який не лише побив усі касові рекорди і висунутий Американською кіноакадемією на дев’ять «Оскарів», але й продовжує викликати бурхливі дискусії.
Новий фільм Джеймса Камерона, назву якого від дуже частого вживання вже навіть якось ніяково повторювати, б’є рекорди не лише за числом зібраних за його перегляд мільярдів доларів. Не пам’ятаю жодної іншої картини, яка зібрала б стільки ж рецензій і відгуків, які про «Аватар» навіть солідні видання друкують і через місяць після початку прокату. Нещодавно із властивим йому етичним пафосом висловився про картину й провідний російський журналіст Валерій Панюшкін. Смисл його послання зводиться до того, що глядачі йдуть на фільм-чемпіон два-три рази не тому, що вони зачаровані новими кінотехнологіями. Насамперед, люди охоче платять за надану можливість разом із головним героєм зробити етичний вибір — в чому автор статті «Я — один із мерзотників» бачить призначення людини, — і хай віртуально, поки що, лише в своїй свідомості, теж зрадити зло заради добра.
Все правильно, саме не загублене ще до кінця етичне відчуття, жадання істини, не завжди усвідомлена туга за правдивим, чистим і праведним життям у даному випадкові приваблює багато глядачів до кінозалів. Там услід за героями можна зробити в своїй уяві ті героїчні чи просто порядні вчинки, зробити той людський вибір, на який ми не зважуємося в повсякденному житті, і опинитися, хай на декілька годин, на боці добра, на боці істини.
Проте, порадівши за глядача і авторів фільму, я все ж таки не можу позбутися від сповна закономірного питання: чому ж у реальному житті ми позбавляємо себе цієї щасливої можливості щодня вибирати добро, рухатися в напрямку до правди і, відповідно, замість депресій, роздратування, заздрості переживати радість і відчуття гармонії зі світом? Думаю, знайдеться небагато тих, хто бажає заперечити той факт, що нинішнє наше існування, якщо вдатися до лексикону Панюшкіна, можна класифікувати як життя мерзотників. Бо всі ми в тій, чи іншій мірі, раз не мислимо своє життя без технологій, причетні до екологічної катастрофи, яка загрожує самому життю на планеті. Всі ми, якщо сприяємо приходу до влади недалекоглядних політиків, які не мають мудрості та совісті, у тій чи іншій мірі причетні до виникнення війн і збройних конфліктів, до існування злиднів і мільйонів людей, які вмирають з голоду та хвороб. Всі ми, не мислячи свій раціон без м’яса, причетні до того, що наша планета стала пеклом для тварин, яких щодня вбивають мільйонами на бійнях, чиї страждання повертаються до нас у вигляді тих же війн і природних катаклізмів. Прийнявши втовкмачувану нам у голову рекламою і пропагандою ідею, що сенс життя полягає в нічим необмеженому вжиткові, ми самі перетворили своє життя на пластикове консюмеристське пекло, в якому не залишилося місця нормальним людським стосункам. Ми самі зробили себе й інших нещасними, коли увірували в перевагу утилітарного і теоретичного ставлення до світу над естетичним.
Вся колізія «Аватару» будується на протистоянні двох підходів до реальності — естетичного чи традиційного, такого, що породжує суспільство смислів, та утилітарного, індустріального, з якого виникає суспільство технологій. Цілком живучи цінностями посттрадиційного, індустріального суспільства, в кіно, проте, ми співпереживаємо істотам, які ці цінності зневажають. На дві-три години ми також обираємо традиційний спосіб життя з його пріоритетом вічного багатства над капіталом, відсутністю консюмеризму та відкладеного попиту в матеріальній сфері, коли виробництво здійснюється лише заради справжнього споживання, тоді як у суспільстві технологій консюмеристська філософія змушує виробляти заради майбутнього та формувати штучні потреби, які стають причиною майбутніх криз.
Камерон популярно змалював той глибинний конфлікт двох філософій життя і двох типів його організації, який давно займає уми філософів. Одним із перших, на початку минулого століття, про згубність раціонального підходу до світу висловився в своїй знаменитій праці «Занепад Європи» Освальд Шпенглер. Про небезпеку так званого «проблемного», «діяльного» підходу до дійсності, який виявився абсолютно нелюдяним, попереджають і сучасні мислителі. Бо в цьому випадку — і в «Аватарі» це показано дуже наочно, — світ, інші істоти сприймаються як проблеми, які мають бути вирішені. Взаємодія зі світом мислиться іррелігійним, безплідним прагматиком, як своєрідна гра — розв’язав задачку, розгадав кросворд, поїхав далі на своєму бульдозері знищувати чужі святині.
Втім, святині мешканців Пандори, серед яких, наприклад, не знайшлося місце Богові, а лише якомусь священному дереву-хранителеві чистих душ предків, потребує особливої розмови.
Звичайно ж, фільм Камерона є свого роду покаянням не лише американця, який соромиться того, що європейці відвоювали землі Америки в місцевих аборигенів із такою ж жорстокістю, з якою земляни в «Аватарі» знищують Наві, та й представника сучасної цивілізації, який усвідомлює згубність для планети та людини вибраного нами технологічного шляху. Біда в тому, що, схоже, ні Камерон, ні багатомільйонна армія шанувальників його фільму не готові зійти з цієї дороги, не готові кардинально міняти своє життя та перейти на бік добра. Тому весь пафос довкола «Аватара» виглядає як покаяння садомазохістів, які не мислять свого життя без того, щоб не мучити себе та інших. Сам же фільм, як це не прикро усвідомлювати, при всьому його позитивному заряді, зрештою, зробив нам ведмежу послугу. Бо він не лише не надихає нас на внутрішні зміни, але й створює ілюзію, нібито ми, співпереживаючи Джейкові Саллі і людям-кішкам, які живуть на деревах, спроможні і в реальності вибирати добро.
