Два роки тому в одній з дружніх компаній я вперше почув: «Чапаєв ще
кілька секунд дивився в небо, а потім перевів погляд на велику калюжу прямо
біля наших ніг і виплюнув у неї недопалок. У всесвіті, відображеному в
рівній поверхні води, сталася справжня катастрофа — всі сузір'я здригнулися
і на мить перетворилися в розмите мерехтіння. — Що мене завжди вражало,
— сказав він, — так це зоряне небо під ногами й Іммануїл Кант всередині
нас».
— Звідки? — захопився я.
— Старик, ти що, не читав Пелевіна?!
Насторожитися примусило не саме запитання (чи мало чого
я не читав), а дуже знайомі інтонації, з якими його було поставлено. Саме
з такими інтонаціями в 70-х питали: «Ти що, не читав Стругацьких»? І тут
же цитували фрази, словечка, які потім міцно входили до лексикону й виконували
роль своєрідного коду для нашого покоління: «я свій».
Парадоксальний і фантастичний світ Стругацьких був повною
мірою нашим світом, точно так само, як і ми почувалися в ньому своїми.
Популярності книг Аркадія і Бориса Стругацьких не заважало
навіть те, що ці книги тоді просто не видавалися. Й абсолютно природним
чином сполучилися Стругацькі й науково- технічний прогрес у вигляді величезних
ЕОМ ЄС-1040, на яких ми під час нічних чергувань набирали їхні тексти і
роздруковували. (До речі кажучи, так само природно сполучилися Пелевін
і науково-технічний прогрес у вигляді Інтернету). Потім ці роздруківки
ходили по руках і зачитувалися до дірок. Кілька таких раритетів досі зберігаються
в моїй бібліотеці, поряд із набагато пізнішими серіями: «Світи Стругацьких».
Ностальгія, знаєте.
Офіційна літературна критика вважала просто за краще не
помічати Стругацьких. А коли їхні книги таки почали видаватися і продаватися
величезними тиражами, критика спустилася до поблажливого: «Ну, це ж фантастика».
І тим самим, слід зауважити, остаточно й безповоротно дискредитувала себе
в очах покоління «С».
Я нескінченно далекий від проголошення гасла: «Пелевін
— це Стругацькі сьогодні!» Ніхто не зможе перекинути місток від «С» до
«П» краще, ніж сам Борис Стругацький: «Сам Пелевін себе фантастом не вважає,
але я-то знаю, що він фантаст — і чудовий» (http://kulichki.rambler.ru/sf/abs/index.htm).
Правда, своєрідний місток перекинули й солідні літературні
критики, оскільки після виходу «Омон Ра», «Чапаєв і Пустота» стало просто
непристойним не помічати величезний читацький інтерес до його творчості.
Адже були ще і «Принц Держплану», і «Життя комах», і блискуче оповідання
«Самітник і Шестипалий». Новою «гідною» відповіддю на нового автора, котрий
не укладається в звичні рамки, стало чудово традиційне роздратування: «Ні,
він не геній! У нього неправильна літературна мова і його успіх пояснюється
низьким літературним смаком читачів». Утім, для покоління «П» ці «зльоти»
критичної думки мають точно таке ж значення, що і свого часу для покоління
«С». Тим більше, що за Пелевіна (а на мій погляд, і за себе) цим критикам
відповів Борис Стругацький: «Мова може бути незграбною і наповненою галліцизмами
(як у Льва Товстого), кострубатою, неправильною і навіть неприродною (як
у Достоєвського), заумною і нелегкою для читання (як у Платонова або Веліміра
Хлєбнікова) — і при всьому при тому здатна справляти найсильніший, іноді
нез'ясовний, суто емоційний вплив на читача. У відомому значенні не існує
поганої й хорошої літератури, існує тільки література, яка подобається
чи не подобається. Кожному — своє. Справжній Суддя у книги один — Його
Величність Час, а все інше — від лукавого».
Нова книжка Віктора Пелевіна «Generation «П», безумовно,
лише зміцнить позиції однаково як тих, хто не приймає «пелевінські штучки»,
так і його шанувальників.
Хтось проковтне її цілком, хтось виділить фірмові пелевінські
побудови: «Homo homini lupus est, свідчить один крилатий латинізм. Але
людина людині вже давно не вовк. Людина людині навіть не іміджмейкер, не
дилер, не кілер і не ексклюзивний дистриб'ютор, як передбачають сучасні
соціологи. Все набагато страшніше і простіше. Людина людині — вау, і не
людині, а такому ж точно вау. Так що в проекції на сучасну систему культурних
координат цей латинський вислів звучить так: Вау Вау Вау!».
Ну а хтось заведеться від сюжетної лінії роману, пов'язаного
з рекламною діяльністю головного героя.
Бо реклама настільки міцно увійшла в наше життя, що, здається,
вже настала пора гасло «Реклама — двигун торгівлі» замінити на «Реклама
— двигун людства»! Що сьогодні коштує 4,1 на приймання і 4,2 на віддачу?
Правильно, долар. А якби Колумб не прорекламував свого часу Америку, 4,1
гривні сьогодні не коштували б нічого.
Особисто я не здивуюся, якщо найзнаменитішим шоуменом ХХ
сторіччя виявиться не В.І.Ленін (наслідки несумлінної рекламної кампанії
якого під девізом «Вчення Карла Маркса всесильне, тому що воно правильне»
ми розплутуємо досі ), а якийсь Леонід Якубович із «Поля чудес».
Своєрідним літературним полем чудес є і «Generation «П».
Хоча зовсім не викликає здивування пелевінський світ, в якому немає ні
Єльцина, ні Березовського, а є лише їхні віртуальні образи, змодельовані
на хороших штатівських комп'ютерах, і відеоролики для ТБ, що розробляються
фахівцями Public Relations.
Адже здається, зовсім недавно ми спостерігали по ОРТ за
рекламним перетворенням генерала Лебедя на Лебедя-політика, Лебедя — спасителя
Росії. Третій результат у російських президентських виборах — це справді
«сухо й комфортно» на найвищому професійному рівні.
Справді, скажи мені хто твої PR, і я скажу хто ти.
(У цьому плані позбавлений рекламного блиску, невиразний,
нудний і сумовитий чоловік, котрий часто демонструється по УТ-1 як претендент
на роль двічі-спасителя України, викликає лише смертельну тугу й бажання
емігрувати до Канади. Принаймні для покоління «С» він однозначно асоціюється
з «орел наш, доне Реба». Пам'ятаєте з «Важко бути богом»: «Адже можна було
здогадатися, думав Румата. Там, де торжествує сірість, до влади завжди
приходять чорні. Ех, історики, хвостом вас по голові...»).
По суті, в «Generation «П» Віктор Пелевін красиво й витончено
ще раз продемонстрував, що всі ми є не що інше, як нескінченна рекламна
пауза Творця.
У його творчості з традиційною для російської літератури
природністю поєдналися, здавалося б, непоєднувані речі: дзен- буддизм і
чорний гумор пострадянської епохи, великі радянські міфи й не менш велике
радянське розчарування. Висловлюючись словами самого Пелевіна: «Старий
режим упав, але новий ще не прижився. Все, що у нас є, — це провал між
ними. Ми більше не знаємо, ні звідки ми, ні куди ми йдемо».
Парадоксальний і фантастичний світ Пелевіна є повною мірою
нашим світом, однак ми не почуваємося в ньому своїми.
І в цьому значенні творчість Віктора Пелевіна, безумовно,
є літературною відповіддю покоління «П» на новий виклик часу.
ІЗ ДОСЬЄ «Дня»: Віктор Пелевін, 36 років. Отримав диплом
у Московському енергетичному інституті, тяжіє до дзен-буддизму; офіційне
визнання прийшло до нього 1993 року, коли він отримав «Малу Букерівську»
премію за збірку оповідань. Його роман 1997 року «Чапаєв і Пустота», що
розійшовся в Росії більш ніж 200-тисячним накладом, цього місяця публікується
у Великій Британії під назвою «Глиняний кулемет» (The Clay Machine Gun).
Чотири його романи й дві збірки оповідань перекладено англійською. «Нью-
Йорк таймс» назвала Пелевіна «найсвіжішим голосом, що долинув з-під радянських
уламків».
