Сьогодні в Росії набули неабиякої популярності книжки про «попаданців» — наших сучасників, котрі якимось дивом потрапляють у минуле і, ясна річ, втручаються в тодішні події, змінюючи історію. Дуже давню-давню й не таку віддалену. Причому йдеться не про подорожі на «машині часу» та про всі відповідні перипетії, вже понад сто років обсмоктуються фантастикою, а про зумовлений тими чи іншими обставинами «стрибок» (чи людини, чи групи людей, чи чийогось духовного «Я») в інші століття чи навіть тисячоліття.
Окремі повісті чи оповідання з використанням цього прийому траплялися в російській літературі й у минулі часи (І. Варшавський, Л. Лагін, А. Стругацький та деякі інші автори), проте буйним квітом розквітнув цей жанр після 2000 року, коли Росія, як відомо, «розпочала підніматися з колін». Очевидно, ідеї та сюжети абсолютної більшості «попаданських» книжок корелюють із настроями як російських «верхів», так і «низів» (середній клас, якщо зважати на обговорення на Інтернет-форумах, в основному плюється, але хто в нинішній Росії зважає на той середній клас, який тільки плутається під ногами?).
До речі, «попаданці» вже встигли стати й героями відомого серіалу «Ми з майбутнього». який викликав в Україні суспільний скандал. Але цей серіал ще виглядає зразком політкоректності в порівнянні з обоймами книжок, герої яких трансформують історію в інтересах «великої Росії» та хвацько «мочать у сортирах» різноманітних інородців (головним чином європейців). Є й інший серіал того ж роду — «Туман-1» та «Туман-2».
Скажімо, героїня чергового роману Наталії Павліщевої «Врятувати Батия!» береться за дуже небезпечну місію — порятувати великого вождя степовиків в інтересах Русі. Бо ж європейські загарбники значно небезпечніші за татаро-монголів, вони прагнуть геть понищити, стерти православний слов’янський люд, тож єдиний порятунок — військово-політичний союз Русі з Золотою Ордою проти спільного ворога, проти хижої Європи з її «неправильним» християнством. А герой роману Сергія Чекоданова «Гроза-1940» потрапляє у не таке вже й далеке минуле, зустрічається з самим Сталіним — й історія змінюється: Червона армія завдає страшний удар по Третьому Райху, німецькі війська відступають, Європа стає радянською. Ну, а в циклі романів Дмитрія Свєтлова відставний російський капітан першого рангу Алексєєв потрапляє в добу Катерини ІІ, швидко здобуває графський титул та політичний вплив, впроваджує передові промислові технології, переконує лідерів російського дворянства перейти на шлях конституційної монархії. Російська імперія відтак висувається на передові позиції у світі, починає потужну колоніальну експансію, здобуває форпости та союзників у Індії та Південній Африці, а Британія занурюється в соціальний хаос...
До речі: схоже, Польщу, Британію та Сполучені Штати автори значного числа подібних книжок не люблять значно більше, ніж нацистську Німеччину.
От свіженький бойовик (із розряду так званих «військово-фантастичних»): Віктор Побережних. «Попаданець» у НКВД. Гарячий червень 1941-го». Як сказано в анонсі, «перший роман про прибульця з ХХІ століття, який став співробітником НКВД. Наш сучасник у відомстві Берії!». Ясна річ, цей персонаж творить дива. А головне — він запобігає «англійській провокації в Катині». Виявляється, то все кляті британці сконструювали — Катинську трагедію... От тільки автору не вистачило ерудиції, й про розстріл польських офіцерів в Осташківському таборі для військовополонених (їх поховали у величезних ямах, виритих екскаваторами під селищем Мідне) він, схоже, нічого не знав і на підступи мексиканської розвідки це не списав... Проте Англія — головне зло не тільки в середині ХХ-го, а й на початку ХІХ століття. У романі Сергія Шкеньова «Штрафбат Його Імператорської Величності» дух члена ВКП(б) із 17-річним стажем, колишнього капітана НКВД переселяється тіло Павла Першого, в ту саму березневу ніч 1801 року, коли імператора мали вбити змовники. Ясна річ, із тодішніми «ворогами народу» цей персонаж розправляється швидко й ефективно. Царевбивць підіймають на багнети вірні присязі гренадери чергового офіцера Бенкендорфа, а бунтівні полки розстрілюються єгерями генерала Багратіона. Влада Павла Першого стає абсолютною, але ж за змовниками стоїть Англія, ескадра адмірала Нельсона йде до Санкт-Петербурга й висаджує десант... І тут милостивий імператор формує з уцілілих учасників змови штрафний батальйон та ставить на чолі його свого сина Олександра, розжалуваного в армійські прапорщики за причетність до змови проти батька. Ясна річ, штрафникам належить «змити провину кров’ю» в боях проти англійців...
А у книжці Германа Романова «Врятувати Державу! Світова Революція «попаданців» ідеться про боротьбу Росії вже не з однією західною державою, а з усією Європою. У цьому опусі, що вийшов друком у серії «Військово-історична фантастика», автор продовжує лінію своїх попередніх романів, у яких «попаданці» змінюють перебіг громадянської війни в Росії, допомігши «білому» Сибіру встояти під ударами «червоної» Москви. Але тим часом поляки за підтримки Антанти розпочинають похід на схід, займають Україну та Білорусь, отож «попаданці» вирішують, що Ленін і Троцький — це менше зло, ніж Антанта. А відтак треба допомогти Комінтерну роздмухати світову революцію, щоби вершники Будьонного напоїли своїх «червоних коней» у Віслі, Одері та Рейні. Вперед — на Європу!
Ну, й зовсім екзотичний сюжет у романі Влада Савіна «Морський Вовк», де Сталін отримує щедрий подарунок від примхливого часу-простору: у 1942 рік переноситься атомний ракетний крейсер «Воронеж» з усім екіпажем та зброєю. Ясна річ, браві російські моряки змінюють весь хід історії, й у цьому потоці змін знищення німецького лінкора «Тірпіц» крилатою ракетою — то лише дрібничка. Автор готує нові й нові книжки в продовження сюжету, де Сталін «нагинає» не лише нацистів, а й головний об’єкт ненависті творців та читачів подібної літератури — американців.
Я назвав тільки декілька романів останнього часу, написаних російськими авторами про «попаданців» у «військово-фантастичній» чи «історично-фантастичній» стилістиці. А загалом таких книжок на сьогодні — тисячі, якщо не десятки тисяч (любителі жанру стверджують: щодня виходить друком книжка, а то й дві про «попаданців»). Найпопулярніші історичні періоди, куди автори закидають своїх героїв, покликаних змінити плин подій — це Давня Русь, Стародавній Рим (а чом би його не спалити ще до розквіту імперії?), доба Івана Грозного, епоха Петра Першого. Ну, а перша половина ХХ століття взагалі поза конкурсом. Виправити дії останнього російського імператора, виграти російсько-японську війну, запобігти революції 1917 року або її наслідкам, переграти громадянську війну, постріляти тих, кого треба, в 1937-му, грамотно вибудувати дії СРСР під час Другої світової війни, зрештою, зробити чи то імператорську, чи то радянську Росію володаркою світу — ось чим займаються автори «попаданських» книжок. До речі, здебільшого це люди молоді чи, в крайньому разі, середнього віку, які далеко не завжди обтяжені знанням історії, фізики, економіки й російської літературної мови...
Але, видається, ці автори зуміли влучити в точку: масовий російський читач, який щодня чує з екранів телевізора і з радіоприймачів про «зловмисний Захід» та «російську велич», потребує саме такого компенсаторного чтива, яке хоча б на якийсь час відволікає його від реальних проблем і від потреби реально оцінювати стан справ у своїй країні та у світі. Але не тільки відволікає і не тільки компенсує нестачу реальних історичних досягнень: така література ще й формує свідомість та підсвідомість читацького кола, його ментальні настанови, намагається виховувати нові покоління росіян у ненависті до західної демократії та у схилянні перед авторитарною й тоталітарною владою (аби вона була «істинно російською»).
Як на мене, масове захоплення подібним жанром небезпечне для психічного здоров’я російського суспільства. Але сам по собі жанр навряд чи може викликати заперечення, оскільки за допомогою подібних прийомів можна досягнути цікавих художніх та світоглядних результатів, «прокручуючи» ті чи інші варіанти історичних подій за допомогою «попаданців». Була б майстерність, а ще — авторська відповідальність перед аудиторією.
...А тим часом Сергій Арсеньєв рятує СРСР у книжці «Студентка, комсомолка, спортсменка». Яким чином? Та дуже просто: шляхом ліквідації Горбачова, Єльцина та Черненка. А ще попереджає: «Тим, хто вважає Солженіцина не злочинцем, а письменником, цю книжку читати категорично протипоказано». Себе ж цей автор і такі, як він, однозначно вважають письменниками...
