А тим часом популярна, елітарна та народна культури — це цілком різні типи культур, котрі різняться між собою передовсім призначенням, способом творення та функціонування; вони просто репрезентують «три різні типи взаємин між творцями та споживачами», обслуговують різні, сказати б, суспільні потреби. Нова українська література, переконаний О. Гриценко, народжувалася саме як література популярна, підтвердженням цьому — гумористичний, травестійний характер писань Котляревського, Квітки, Гулака-Артемовського, Гребінки — всі оті «шпигачки», байки та «інша несерйозна всячина», котра, проте, «блискавично набирала популярності не лише в колишній Гетьманщині та Слобожанщині, а й у Петербурзі».
Традицію негативного ставлення до популярної культури О. Гриценко пов’язує з ім’ям Панька Куліша, котрий утверджував «нову для України, хоча й неоригінальну в Європі традицію проповідницького котурнового елітизму, званого «культурництвом», і котрий справді лаяв «Енеїду» Котляревського як таку собі панську витребеньку, «сміховину на малоросійський манір», називав Квітчині повісті «Пан Халявський» і «Конотопська відьма» «гадостями» і «глупостями», а Шевченку докоряв за неповажність і навіть намагався його відповідно підредагувати.
«Ця савонаролівська традиція, — пише О. Гриценко, — тягнеться крізь усе ХХ століття — від зверхньо-сердитих відгуків Є. Маланюка про В. Винниченка та В.Сосюру (відповідно — найпопулярнішого українського романіста та єдиного «культового» українського поета 20-х років), аж по гнівно-зневажливі оцінки сучасної української молодіжної музики або телешоу «довгоносиків» та Вєрки Сердючки. А тим часом, «можливо, саме цій, орієнтованій на масовий попит і масовий смак мистецькій продукції ми завдячуємо тим, що в десятиліття репресій, переслідувань чи в кращі часи цензурних утисків «високої» української культури зберегли національну ідентичність не лише «свідома» Галичина, а й кількамільйонна спільнота провінційних українських інтелігентів, скромних учителів та інженерів, городян у першому й другому поколіннях, палких шанувальників Остапа Вишні, В. Симоненка, Н. Матвієнко та П. Глазового; людей, значною мірою культурно сформованих як українці саме ними».
Звідси — загалом слушний висновок, що українська культурологія не повинна зводитися до вивчення культури народної (фольклору) чи елітарної («високого» мистецтва). Навпаки, вважає автор, слід «поставитись до популярної культури (в тому числі й масової) всерйоз, розкрити її роль як важливого складника сучасної національної культури, як чинника формування української ідентичності — не лише етнічної, а ширшої — національної, «обрамленої» не тільки історичною й культурною традицією, а й живою сучасною культурою України, всім способом життя її суспільства».
Розуміння культури як «усього способу життя суспільства» є, либонь, головною вартістю рецензованої тут книжки: завдяки такому підходові в поле зору дослідників потрапляють не лише такі безумовно культурологічні явища, як «Кіно», «Театр», «Музика», «Вірші», «Мова», «Журнали», а й явища межові — «Анекдот», «Житло», «Мильні опери», «Садівництво», «Козацтво», «Наука», «Реклама», «Тусовка» і навіть, сказати б, замежні — «Еротика», «Колекціонування», «Кухня», «Черга», «Підприємець» тощо.
Усі ці нариси справді дають цікавий зріз культури як цілісного способу життя суспільства й загалом позитивно відповідають на припущення упорядника, висловлене у вступі, щодо причин регулярних невдач «свідомого українства», [котре] надто міцно вкорінилося в проповідницькому дискурсі «просвітянства», поклонялося абстрактному народові, а водночас реальну «буденну культуру» цього реального, живого народу (а не міфічних костюмованих пейзан) не знало, не поважало, «бур’яном» називало».
Єдина серйозна похибка книги, яка меншою мірою виявляється в окремих нарисах, зате виразно помітна в передмові, — майже цілковите ігнорування колоніальних умов, у яких розвивалася українська культура, і, відповідно, нерозрізнення двох різних проблем, двох суперечностей у її розвитку. З одного боку, це — характерна для всіх новочасних культур («неоригінальна в Європі» як визнає О. Гриценко) боротьба між елітарним, «високим» та популярним, «масовим». А з іншого боку, це — не надто типова для європейських культур боротьба антиколоніального дискурсу й антиімперських (емансипаційних) культурних стратегій із дискурсом та стратегіями колоніальними, імперськими, інтеграційними.
Гнучкіший, діалектичніший погляд на ці суперечності в українській культурі дав би змогу О. Гриценку побачити, що П. Куліш відкидав Котляревського й Квітку зовсім не як творців «популярної культури» (наскільки тоді така була можливою); він відкидав їх передусім як творців «сміховинок на малоросійський лад», тобто як авторів, що об’єктивно зміцнюють колоніальний стереотип України та українства, української мови й культури як чогось суто регіонального, низького, вартого поблажливої усмішки, але аж ніяк не серйозного до себе ставлення.
Український націоналізм, започаткований кирило-мефодіївцями (у тому числі Кулішем), потребував мовної, культурної і, врешті, політичної емансипації від імперії, і малоросійська культура сприймалася ним як гальмо, перешкода, оскільки не претендувала на окремішність і паритетність із культурою великоруською, а навпаки — визнавала свій регіоналізм у рамках культури загальноруської.
З цих самих причин чимало українців і нині подібним чином реагують на малоросійське комікування якихось «довгоносиків» чи Вєрки Сердючки — бо сприймають його не лише зсередини, з погляду української культури (з такого погляду всяке самопародіювання є навіть бажаним), а й «іззовні», з погляду сусідньої, все ще панівної культури, яка має давню й багату традицію глузування над «хохлом», його недорікуватою говіркою й селюцькою вайлуватістю. Річ, отже, не в тексті, а в контексті, важливість якого О. Гриценко, на жаль, не дооцінює.
Відповідно й вибудувана ним антиномія між популярною культурою та «котурновим елітизмом» є штучною. Українські культурники були здебільшого егалітаристами-народниками і відкидали популярну культуру не через естетську пиху та зарозумілість, а через звичайний утилітаризм: вони хотіли, щоб українська культура була не лише доступною, масовою, а й корисною, виховною, національно свідомою. Як написав недавно один дотепник із приводу претензійної повісті Оксани Забужко: її героїня навіть у ліжко з коханцем намагається затягнути всю українську літературу. Тож справді суттєвою для української культури була і є не так суперечність між «високим» і «низьким», як між «пропагандистським» і «розважальним».
Що ж до самої потрібності чи повноцінності популярної культури, то ці суперечки слід давно припинити, якщо вже ми визнаємо культурою цілісний спосіб життя суспільства, а не лише найвидатніші здобутки людського духу.
Зрештою, ще 1901 року Гілберт Кіт Честертон опублікував блискучу книжку «Оборонець», де є есе «На захист порцелянових пастушок» (либонь, такий самий символ міщанського побуту, як і наші порцелянові слоники та килимки з лебедями), і де в іншому есе, «На захист бульварного чтива», письменник відважно ствердив: «Одним із найнаочніших прикладів того, наскільки ми недооцінюємо життя простих людей, може слугувати наше зневажливе ставлення до «вульгарного чтива». Звинувачувати пригодницький жанр у літературній неспроможності — все одно, що звинувачувати сучасний роман у неспроможності хімічній, економічній чи астрономічній... «Вульгарна література» не вульгарна вже хоча б тому, що полонить палку уяву мільйонів читачів... Задля справедливості мусимо визнати, що авантюрний роман претендує на літературність не більше, аніж застільна бесіда його читачів — на ораторське мистецтво... не більше, ніж будинки, в яких вони мешкають, на право вважатися пам’ятками архітектури. Не давати людям втішатися розважальними серіями — все одно що забороняти їм розмовляти на побутові теми чи мати дах над головою... Ми абсолютно втрачаємо відчуття реальності, просторікуючи про «нижчі класи», тоді як мова йде про все людство, за винятком нас самих. Ця тривіальна романтична література зовсім не чтиво плебеїв, вона — чтиво всякої нормальної людини...»
