Якщо у вас немає почуття гумору, то мусить бути хоча б почуття того, що у вас немає почуття гумору», — радив якось один іронічний розумник. Приблизно так, тобто за принципом компенсації необхідного доступним, на мій погляд, і чинить нинішня українська влада (в сукупному значенні). Скажімо, геть відсутнє в неї почуття обов'язку (зокрема, по зарплатах) вона останнім часом намагається замінити активною демонстрацією почуття етичної відповідальності за ввірене населення. Воно й зрозуміло, адже легше безплатно визначити абстрактні благі наміри у важковловимій сфері «духовності», ніж виконувати конкретні й витратні зобов'язання в економічній області. Хоч будь-кому ясно: до справжньої моральності ближче саме друге, а не перше. Як би там не було, можна з упевненістю стверджувати, що з дня на день благочестя рядового українця буде надійно захищене силою закону.
НАМОРДНИК
Власне, зведення правового заслону на шляхах всілякої розпусти вже почалося. Із 14 листопада 1996 року набрали чинності зміни й доповнення до КК України, де в статтях 211 і 211 1 передбачаються вельми суворі покарання за «ввезення, виготовлення або поширення творів, які пропагандують культ насильства і жорстокості». Те саме стосується й «порнографічних предметів» (?), зокрема — кіно- й відеопродукції. В обох випадках максимальну кару уготовано нищівну — до 10 років ув'язнення з 5-річним ущемленням у правах. Треба сказати, що найсуворіше в Європі по відношенню до непристойності законодавство Великої Британії гранично обіцяє розбещувачам і безсоромникам, котрі орудують засобами мас-медіа, не більш як три роки в'язниці. Угадую хід думки вітчизняних охоронців моралі: вони вирішили мінімум у три рази підвищити валовий обсяг моральності в нашій країні порівняно з Альбіоном. Перешкодити цьому здатна тільки слов'янська готовність ігнорувати будь-який закон. Наприклад, у дні, коли пишуться ці рядки, по «Інтеру» показаний «Шалений Макс», а по «1+1» — «Командо» — найчистіші, класичні зразки кіно з «культом насильства». У той же час на УТ-1 вийшов черговий випуск «Еродрому», ілюстрованого французькою порнографічною гравюрою XVIII століття. Отже, наявні множинні факти «порушення» свіжоспеченого закону — відкрите поширення заборонного у всеукраїнському масштабі! Однак винні в тому «злочинці», слід вважати, все ще гуляють на волі. І слава Богу, що обдарував нас здоровим глуздом щедріше, ніж сліпою законослухняністю. Але навіщо було город городити, пускати на вітер сили й кошти, створюючи недіючий або, що гірше, діючий вибірково нормативний акт? Тому єдино можлива рекламація Всевишньому — наші нерозважливі законотворці. Тим часом вони не дрімають. На підході до розгляду на поточній сесії Верховної Ради законопроекти В. Костицького «Про захист суспільної моралі і психіки людей від негативного впливу теле-, кіно-, відеопродукції» і В. Медведчука «Про недопущення поширення кіно- й відеопродукції, яка демонструє порнографію, жахи або пропагує культ насильства й жорстокості». Нарешті, ще один нормативний акт з цього ряду дочекався своєї черги на розгляд у парламенті — «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» (В. Шевченко). Тут «пропаганда порнографії» згадується двічі: як одна з серйозних загроз «фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному здоров'ю» населення та як об'єкт боротьби, включеної до «основних напрямів державної інформаційної політики» і до числа чинників «інформаційного суверенітету» країни (статті 7 і 16).
Геть жарти, гряде жорсткий державний нагляд за «моральністю» практично всієї екранної продукції — як вітчизняної, так і імпортованої. Покарання, як уже сказано, невідповідно суворе — за образотворчу «пропаганду культу насильства» можна отримати приблизно стільки ж, скільки за справжнє вбивство, а за порнографію — як за згвалтування. При цьому сам факт «аудіовізуального злочину» в принципі не можна вважати безперечним. Словосполучення «пропаганда культу насильства і жорстокості», на мій погляд, зовсім позбавлене якогось правового змісту. (Про це детально див. «Законодавчий бюлетень для ЗМІ», IREX Про-Медіа, 1998, № 7/12, з. 6-9). Щодо порнографії, то суть її, щоправда, цілком вловима культурологічно, а мистецтвознавча експертиза досить точно здатна її ідентифікувати. Справа за малим: добре було б, щоб право приборкувало «порно» цивілізованими засобами.
СВІТОВА ВІЙНА З НЕПРИСТОЙНІСТЮ
Як не парадоксально це звучить, але практична боротьба за благочестя кіноглядача почалася за рік до народження власне кіно. Ще 1894 року, коли в Новому і Старому світі функціонував прообраз люм'єрівського кінематографа — кінетоскоп Едісона (рухоме зображення можна було розглядати тільки індивідуально крізь спеціальний окуляр), — в Атлантік-Сіті поліція вилучила із обігу ролик під назвою «Пристрасний танець Дороліти» — абсолютно невинний за сьогоднішніми мірками сюжет. Практика контролю за етичною підосновою кіновидовища стала частою й повсюдною, коли кіно набуло нинішнього публічно- проекційного вигляду. Кіноцензура спочатку формувалася стихійно як спонтанний відгук державних і правоохоронних органів на побажання публіки та преси, обурених занадто ніжним поцілунком, украй відвертими туалетами і дуже вільними манерами тіней на екрані. З початку 10-х у різних країнах стали формуватися кодекси допустимого в публічних кінопоказах і відповідні цензурні установи, що відстежували порушення. Так, 1912 року створено Британську раду кіноцензорів, що керується 43-ма заборонними правилами, серед яких було й таке: «Недопустима зайва демонстрація нижньої білизни». А 1919 року в більшовицькій Росії засновується Кінокомітет, що виконує зокрема й цензурні функції, які зі справді геніальною стислістю сформулював Ілліч: «Без порнографії й контрреволюції». При подібності завдань принципова відмінність цих контролюючих організацій полягала в тому, що британська кіноцензура будувалася на професійно-суспільних засадах — як апарат саморегуляції кінопромисловості, а радянська була й завжди залишалася органом державного контролю над змістовим аспектом кіно. Власне, за цими двома моделями й створювалися цензурні інституції в інших країнах. У США «Асоціація кінопродюсерів і кінопрокатників» з її знаменитим Кодексом Хейса (1930) діє як професійна організація, а у Франції «Комісія з контролю» є урядовим підрозділом.
Незабаром у всьому світі стає очевидним, що кінематограф із його фотографічною скрупульозністю й достовірністю при показі інтимних сторін життя займає особливе місце серед інших образотворчих засобів, а кінопорнографія, власне, і є основною формою порнографії як такої. Женевська конвенція 1923 року, яку підписав тоді і СРСР, стала першою й досі чинною міжнародною угодою щодо загальної боротьби з «порно». Ситуація практично не змінювалася до 60-х, аж поки ліворадикальні бунти молоді не лібералізували погляди на секс у глобальних масштабах. Кіно й кіноцензура не могли не відобразити цього.
У цей час основні кінодержави, орієнтовані на європейську культурну традицію, по відношенню до «порно» можна умовно поділити на три групи. До першої входять країни, де з початку 70-х де-факто і де-юре порнографія була дозволена (Голландія, Данія, Норвегія, Швеція). Однак і тут прокат «порно» досить жорстко регламентований часом або місцем публічних показів, цінами на квитки й касети, податками тощо. Другу групу становлять ті держави, де заборона на «порно» юридично зберігається, а насправді використовується лише у виняткових випадках. Така ситуація в Австрії, Німеччині, США й Франції. Тут тільки залучення дітей до порнобізнесу може мати якісь юридичні наслідки. Нарешті, до третьої групи слід віднести Австралію, Велику Британію, Іспанію, Канаду й, мабуть, Росію. Тут зберігаються і серйозні експертні організації, й ретельно розроблені класифікаційні схеми, що визначають міру допустимого в публічній демонстрації статевих стосунків. Цензурний контроль зазвичай тут максимально дистанційований від держави, має професійно-суспільні форми, жорстку мережу критеріїв, здійснюється гласно, а головне — заснований на реальних очікуваннях суспільства. «Найочевидніший факт полягає в тому, — пише британський дослідник цензури Філіпп Френч, — що ідею про необхідність цензури ми сприйняли від усіх соціальних шарів суспільства. Вона потрібна, щоб зберегти це суспільство, захистити людей одне від одного, врятувати самих себе від наших власних основних інстинктів».
ПРИРОДА ПОРНОГРАФІЇ
Усі визначення порнографії будуються навколо єдиного смислового ядра — це «вульгарно-натуралістичне, непристойне зображення статевого життя». Тим часом уявлення про «вульгарне» і «непристойне» виключно суб'єктивні й залежать від безлічі випадкових обставин — від статі й віку до рівня освіти й релігійності тих, хто споглядає «зображення». До того ж, кордони «непристойного» історично мінливі й залежать від різних національно-культурних контекстів. І все ж у західноєвропейській традиції склалося вельми чітке розуміння сутності кінопорнографії. Три взаємопов'язані властивості відрізняють «порно» від «еротики» на екрані.
По-перше, справжня кінопорнографія завжди є справжньою документальною фіксацією реального статевого контакту. Автентичність того, що відбувається, всіляко підкреслюється способами зйомки й подробицями сексуальних сцен, що показуються. Таке підкреслення натурності, достеменність злягання принципово важливі для виготовлювача «порно», оскільки тільки так він і може досягти своєї головної та єдиної мети — ілюзією присутності в інтимній ситуації впливати на первинну, безумовну сексуальність публіки. Звідси друга базова характеристика «порно» — фізіологічність його цілей. Його творці збираються торгувати аж ніяк не любовними історіями, а чистим (тобто без домішок) еротичним збудженням. Усе, що заважає цьому, відволікає увагу від головної мети, — логіка оповідання, сюжет, психологічний нюанс, образні рішення тощо — мінімізується чи зовсім виганяється з кадру. Художність — ворог «порно». Ідеальна кінопорнографія діє за принципами павлівської рефлексології: включається світловий сигнал — виділяється відповідний секрет. Із цим змикається третя фундаментальна якість — принциповий аморалізм «порно». І творці, і споживачі «порно» доб ровільно погоджуються вийти за межі умовностей, що складалися століттями (етичних, художніх і соціальних, що, власне, й становить систему культури), у сферу первородних біологічних начал. Тут дозволено все, що забороняла культура, але передусім скасовано одне з її завоювань — інтимне. Аморалізм «порно» — не в тому, що воно посягає на якісь конкретні моральні кодекси, а в тому, що воно по обид ва боки від кіно- й відеоекрана трактує людину неадекватно, наче вона ще не «перетворилася» на істоту, наділену духом, і не мала хоч якоїсь історії за плечами. Завжди було й буде досить багато людей, котрих така інволюція не ображає, для кого гніт «верхніх шарів» свідомості є нестерпний, а більш-менш тривалий стан «порнокопитності» несе радість розкріпачення. Поважати їхні смаки важко. Але поважати право цих нещасних бути собою, напевно, варто. У спеціально відведених для того місцях. Як і куріння, порнографія — безперечне, але неминуче зло. Таке ставлення до неї в основному й реалізує західне законодавство щодо порнографії.
Прийоми практичної ідентифікації «порно» виходять із згаданих його сутнісних властивостей і цілком об'єктивно дозволяють пізнати предмет. Справа ця мистецтвознавча, адже передусім треба в аналізі техніки зйомки встановити документальний характер зображення й зафіксувати сумну відсутність у фільмі ознак художньої мови. Глибинний аморалізм «порно» теж виражено в об'єктивних прикметах: виготовлювачі й дійові особи таких стрічок зазвичай анонімні або ховаються під псевдонімами. Слід сказати, що в деяких випадках безперечно художні твори (нерідко навіть видатні) включають у себе окремі фрагменти безперечної ж порнографії. Подібні стрічки показувалися і в нашій країні — «Імперія пристрасті» Н. Ошіми, «Калігула» Т. Браса, «Сало, або 120 днів Содома» П. П. Пазоліні тощо. «Порно» як приватний авторський прийом, виправданий естетичними завданнями, поза всякими сумнівами не може бути причиною виключення таких робіт із художнього життя, але дає привід для особливих форм їх прокату.
Звернімося ж нарешті до того, що підготували нам українські законодавці.
ПАРТИЗАНЩИНА
Перше, що впадає в очі в законопроектах В. Кострицького і В. Медведчука,— це їхня невідповідність із світовим досвідом, з реальною ситуацією в Україні, а часом навіть зі здоровим глуздом. Так, обидва автори пропонують створити складні, ієрархічно впорядковані всеукраїнські піраміди оціночно-контролюючих організацій — ради з питань захисту моралі (В. Костицький) або художньо-експертні комісії (В. Медведчук). Але ось що цікаво: законодавцям і в голову не приходить, що така нова паразитарна надбудова над культурою вимагає солідного бюджетного фінансування, але в ній немає ніякої потреби. Адже масив кіно- й відеопродукції, що надходить в Україну і здатен викликати етичні побоювання, цілком доступний для огляду однієї-єдиної групи експертів. А зроблені за одним фільмом висновки не слід багато разів дублювати по ланцюжку регіональних рад-комісій.
По-друге, нічого, крім іронії, не може викликати головний критерій, за яким повинна перевірятися кіно- й відеопродукція, — це відповідність «моральним стандартам українського суспільства» (В. Медведчук). Причому ніде не згадується, де ж із цими міфічними стандартами можна ознайомитися. Тим часом від епохи «Морального кодексу будівника комунізму» вітчизняна мораль, наскільки мені відомо, не проходила через нові етапи кодифікації й стандартизації. А найвища кара за невідповідність фільму фантомному «стандарту», нагадаю, становить 10+5 років серйозних прикрощів для конкретної живої людини.
По-третє, законодавці явно не підозрюють, що експертизу «порно» можуть проводити виключно мистецтвознавці, а не психіатри й сексопатологи (як передбачає В. Медведчук) або «відомі суспільні діячі», до того ж дібрані за партійно-пропорційним принципом (у В. Костицького). З таким же успіхом можна залучати мистецтвознавців для оцінки естетичних аспектів медичних і політичних аномалій.
Справді, ми живемо в країні, де чоботи шиє пиріжник, а пироги пече швець. Чи мудро, що закони, які випікаються у Верховній Раді, практично «неїстівні», зате паплюжити їх можна довго. Аналогічно функціонує й кінодепартамент при Міністерстві культури і мистецтв, де реального кінопрофесіонала вдень з вогнем не знайдеш, а експерти з «порно», котрих запрошують зі сторони, ніколи цією темою спеціально не займалися, відповідних власних розробок не мають, а діють старим козачим способом — інтуїтивно. Склади міністерських експертних комісій визначаються нез'ясовними адміністративними міркуваннями, а робота проходить у режимі, закритому для самих учасників процесу. Експерти поодинці виставляють певні бали, технічний секретар виводить із цього щось середнє арифметичне, а кіноначальство, наскільки воно розуміє, завжди має шанс скоригувати цю цифру. За такою доморослою технологією визначається й необхідність «захищати мораль», і взагалі плани держпідтримки національного кіно. Отримав, скажімо, кращий серед поганих сценарій на соту бала більше, ніж інші, — фільм фінансуватиметься. А які критерії, таке й кіно. У випадку з «порно» ціна дилетантизму й помилок, нагадаю ще раз, надто велика — долі людей.
Із сказаного ясно, що наша країна зараз просто не дозріла для того, щоб боротьбу за благочестя нації вести без втрат для свободи творчості і ЗМІ та обмеження громадянських прав. У подібних випадках із двох лих вибирають менше: краще вже «порно» на волі, ніж невинний за гратами. А ще краще — цивілізовані шляхи приборкання «основного інстинкту» на екрані. Спочатку — вивчення реального стану проблеми в серії соціологічних досліджень. Потім — узгодження критеріїв на конференціях і в публікаціях. І лише потім, за допомогою компетентних академічних структур, підготовка нового, несмішного закону «про це». Нарешті, необхідно цілком і повністю передати повноваження з якої-небудь експертизи кіно- й відеопродукції з рук держави до рук громадських організацій. Можливо, Спілці кінематографістів України. Тільки так можна зняти загрозу введення в країні нової цензури.
