"Шагал повернувся на батьківщину після багатьох років забуття", - сказав на відкритті першої виставки міністр культури Білорусі Олександр Сосновський. Ім'я художника з Вітебська, де пройшли його дитинство та юність, довго не згадувалося офіційно, його не було в підручниках і книжках.
"Для мене вельми важливо приїхати й побачити ті краєвиди, те тепло, яке я відчувала, з дитинства дивлячись на картини Шагала. Я відчуваю як дихає під ногами земля Шагала, я її впізнаю - я щаслива", - сказала журналістам 55-річна Мерет Мейер-Грабер, онука Шагала, котра живе у Швейцарії. Діти Іди, яка позувала для Шагала, - Мерет, Белла, Піт, допомогли втілити проект побачення батьківщини з Шагалом - на це пішли довгі роки.
Мерет привезла до Мінська 8 гуашей і 4 акварелі з колекції родини Шагала. 59 літографій середземноморського періоду 1950 - 60-х років представили Музей сучасного мистецтва Франції та музей Марка Шагала "Біблійне послання в Ніцці".
"Ми тут - і це диво!" - повторювала Мерет, дивовижно схожа на виставлений автопортрет знаменитого діда. За її словами, вся їхня родина довго мріяла побувати в Білорусі, яка надихнула видатного митця, але їм відмовляли у в'їзді.
"Яке ж це Середземномор'я? У кожній картині - старенький одноповерховий Вітебськ Шагала!", - вигукував на вернісажі Ілля Рєзнік, кінокритик, котрий у доперебудовні часи відкрив для себе невідомий будиночок Шагала, який лише тепер під тиском громадськості почали облаштовувати як будинок-музей. До ювілею та міжнародного шагалівського пленера будинок не оживе, тим паче, що в Білорусі немає жодного експонату, жодної шагалівської праці.
Ілля Рєзнік пригадує, як у 80-і роки в перекошеному дерев'яному будинку Шагала на розі Покровської, з одного боку була міліцейська дільниця, куди приводили п'яничок і хуліганів, з другого боку жила єврейська родина. "Шагал був заборонений, проте люди однаково приходили до цього двору за зруйнованою дерев'яною огорожею - сім'я втомилася від відвідувачів, вони не розуміли, в якому будинку живуть і навіщо ми їх непокоїмо", - говорить Рєзнік.
Білорусь уперше офіційно визнала Шагала, котрого своїм вважають Росія (його роботи представлено у Третьяковській галереї), Франція, Ізраїль, хоча нікого з очікуваних "високих гостей" не було. Держава цькувала Шагала і шанувальників його таланту й після смерті митця, й після проголошення перебудови Горбачова.
До 100-річчя художника, котрий розписав ізраїльський кнесет, майстра, чиї картини спалювали нацисти, а нині зберігають найвідоміші музеї світу, в Білоруській енциклопедії мали опублікувати про нього статті в популярному для Білорусі тих років дусі боротьби з сіонізмом. Працівниця редакції енциклопедії Ірина Шелєнкова стала на захист художника, подавши в суд на партійних начальників. Але вона не змогла подолати законсервований комуністичний режим і втратила роботу.
"Я бачив, як чиновники відхрещувалися від Шагала, і як тепер усі воліють приєднатися до його слави. Хоча при владі залишилися ті самі партійні боси, котрі нищили саму пам'ять про нього", - пригадує Юрій Горулєв, оператор, котрий десять років тому зняв разом із загиблим режисером Аркадієм Рудерманом фільм про Шагала, проте його заборонили й досі не показали в республіці, хоча в касетах він обійшов увесь колишній радянський Союз. ""Шагал-сіоніст, і Леніна малював униз головою", - сказав нам один з комуністичних начальників - на ті часи цього було досить аби викинути Шагала з білоруської історії", - згадує Горулєв.
Партійні керівники десять років тому наказали скульптору прибрати фігуру Шагала з макету триптиха Рєпін - Малевич - Шагал, задуманого на честь 100-річчя великого художника, - на виставці стояв диптих. Лише 1992 року монумент у повному обсязі було встановлено у Вітебську на розі Покровської. Поруч із перекошеним будиночком, де грає скрипаль на покрівлі, де під місяцем на крилах мрії летять закохані, де мешкають веселі янголи й сумні клоуни, нібито виведені наївною дитячою рукою. "Місто дитинства, куди входжу без віз і паспортів", - написав про нього у віршах сам Шагал.
Мінськ
