«Андрій Варгола русин чи хохол, греко-католик, ставленик поп-арту, Енді Уорхол — це джаз і рок-н-рол...» — ця пісня на слова Петра Мідянки у виконанні гурту «Плач Єремії» прокручувалася у пам’яті під час мандрівки колишньою Підкарпатською Руссю.
Підкарпатською, бо для її мешканців Київ чи Львів є саме «за Карпатами». Крім цього, не вся заселена українцями колишня приналежна Угорщині Karpatalja опинилася в сучасній Закарпатській області. Саме така доля, ще 1919 р., коли ділили небіжчицю Австро-Угорщину й було утворено автономну Підкарпатську Русь у межах Чехословаччини, спіткала Мармарощину, яка дісталася Румунії, та Пряшівщину, яку приписано (тоді казали, що тимчасово) безпосередньо Словаччині. В політиці тимчасові кордони дуже часто опиняються напрочуд стабільними, отже й сьогодні батьківщина «будителя всіх угорських русинів» Олександра Духновича (1803—1865) та батьків «ставленика поп- арту» Енді Уорхола (Андрій Варгола) залишається північно-східною окраїною Словацької республіки. З купленої в українському музеї у Свиднику етнографічної карти виходить, що це південна частина Лемківщини, від якої тільки невеликі східні клаптики належать Закарпатській та Львівській областям України. Північ Лемківщини, яка зродила Никифора та Антонича (дивись «День», № 123/2007 та № 99/2008), звісно, у Польщі.
У нашу добу, коли в національних державах завершився процес модернізації їхнього сільського населення, відрізаним політичними кордонами периферійним клаптикам етнічних територій на загал притаманна архаїчність, консервована відірваністю від націєутворюючих центрів: фізичною від «рідного» та ментальною — від «чужорідного». Саме це бачимо і на Пряшівщині, яка у своєму самовизначенні зависла поміж українською і словацькою національною модерністю та русинським місцевим консерватизмом. Хоч і цей консерватизм зараз модернізується, тим більше, що русини як національна орієнтація, опозиційна до української, має благословення та чималу фінансову підтримку Братислави. Забава словацьких політиків у помiчникiв «політичного русинізму» здається курйозом, але виходить, що і тут страх перед міфічною загрозою з боку «українського націоналізму» надалі має «великі очі». А може, це просто невміння глянути на питання по-сучасному? Бо коли йдеться про «лемківсько-українське питання», то щось подібне бачимо й у Польщі.
Отже, Пряшівщина — це країна, у якій на рівних правах існує українське національне з українським етнічним, а традиційні сільські церковці співіснують із музеєм американського поп-арту. Мандрівників, які в’їжджають сюди із півночі, через Дуклянський перевал, у першому за польсько- словацьким кордоном селі Нижній Комарник привітає єдина на Пряшівщині церква, архітектура якої є зразком пошуків українського національного стилю в сакральній архітектурі. Цей храм, побудований в 1938 р., запроектував відомий дослідник українського мистецтва та архітектури Володимир Січинський (1894—1962 рр.), який з 1923 року проживав у чехословацькій столиці. Другим храмом, побудованим за проектом Січинського на Пряшівщині, є мурована церква у містечку Михайлівці, наближена стилем до сакральної архітектури стародавнього Чернігова. З дещо іншої «планети» є Музей модерного мистецтва імені Енді Уорхола, розташований при головній вулиці невеликого районного містечка Межилябірці. А чому саме тут? Тому, що батьки американського митця за океан помандрували з села Микова.
Спричинена земельним голодом та неврожаями еміграція з Пряшівщини до США була наприкінці ХIХ та початку ХХ ст. масовим явищем, яке забирало весь природний приріст населення. Миков’янин Андрій Вархола 17-річним хлопцем прибув до найбільшого індустріального центру штату Пенсильванія — Пітсбурга — у 1906 р. Треба зазначити, що Варголи були побожні, стримані та помірковані у видатках, ба навіть дуже скупі, тому Андрію за два роки роботи на шахті вдалося назбирати грошей, щоб повернутися до рідного села і знайти собі дружину. У 1909 р. він одружився з 17- річною Юлією Завадською. Її сім’ю вважали чутливими та з фантазією, мали вони схильність до мелодраматизування. Юлія любила пісні, хотіла стати співачкою (кажуть, що деякий час навіть їздила по околиці Микової з циганським табором). Заміж дівчина не збиралася, втім, справу вирішили батьки, бо їм траплявся багатий зять...
Протягом трьох років молодята жили в домі Варголів, працювали на землі. 1912 року Андрій, щоб не потрапити до австро-угорської армії та на фронт Балканської війни, знов виїхав до Пітсбурга. А Юлія, яка була вагітною, залишилася. Згодом вона народила дівчинку, але та незабаром померла. До чоловіка Юлія приїхала 1921 р., перед проголошенням США ембарго на імміграцію зі Східної Європи. Згодом у робітничому гетто Сого в Пітсбурзі народилися у подружжя три сини — Павло, Іван та Андрій-молодший (став відомий світові на ім’я Енді Уорхол)...
До речі, вже зіркою Енді подавав різні дати свого народження та розповідав про злиденне дитинство (він народився 6 серпня 1928 р., а помер 22 лютого 1987 р.). Насправді батько не розпещував дітей, працював будівельником по 12 годин шість днів на тиждень, був ощадливий, досить скупий, помер передчасно у 1942 році, залишивши дітям маєток. Отже, навіть під час американської Великої депресії Вархоли не лише не голодували, а, користуючись зниженням цін на нерухомість, у 1934 році навіть змогли купити власний двохповерховий будинок у хорошому кварталі. Згодом батьківські заощадження дозволили Андікові (так звала його мати) закінчити Пітсбурзький технологічний інститут Карнегі. Добра освіта відкрила Енді творчу дорогу: спершу в рекламній та книжковій і журнальній графіці, а згодом і в мистецтві — поп-арті.
Варголи були дуже релігійні. Кожного недільного ранку родина ходила до греко- католицької церкви Іоанна Золотоустого в робітничому районі Грінфільд. На думку Джона (Івана) Варголи, характер Енді сформувала саме релігія: «Ми були учені, що не можна нікого кривдити, що треба намагатися робити все якнайкраще, що дочасне життя триває коротко і що треба дбати про те, що цінне, передусім у царині духу, бо з матеріального світу і так відійдемо».
У дитинстві Енді часто хворів, а тому більшість часу проводив з матір’ю. Вона чудово розповідала, її улюбленими темами були біблійні історії та життя у Миковій. Пані Юлія дуже любила малювати, до чого залучала й сина (стала його першою вчителькою з малювання). До речі, Енді, який від батька успадкував невсипучу енергію та імпульсивність, від матері перейняв прагнення досягнути чогось великого і важливого. Але також віру в призначення та магію, зацікавлення смертю і катастрофами та схильність до міфологізування всього, що йому траплялося. Ці прикмети часто були причиною страждань в родині Завадських, більшість сестер Юлії скотилася до алкоголізму, але Енді зумів їх використати в будуванні свого творчого іміджу.
Отже, майбутній митець виростав на перехресті двох світів — американського, який оточував його на вулиці й в школі, та світу молодості батьків, який присутній був передусім через церкву та мову домашнього спілкування (Юлія, будучи домогосподаркою, так і не навчилася англійської мови). Якщо застосувати національні категорії, то той світ, частиною перенесений за океан, був не «вже український», а «ще русинський», отже Енді Андрій Варгола в українському контексті не існує. Тому марно навіть слова про нього шукати в «Енциклопедії сучасної України», хоч присутній там інший Ворхола: «словацький мовознавець українського походження» Михайло, народжений під Свидником, найбільш відомим українським осередком Пряшівщини...
Широко використовують постать митця Енді Уорхола як найвидатнішого русина, пряшівські прихильники русинської національної орієнтації. Наприклад, автопортрет Уорхола прикрасив перший випуск журналу «Русин», а побільшені репродукції його картин стають елементами сценічних декорацій для виступів народних колективів. Скептики бачать в цьому «романтичний націоналізм», адже небезпідставними є твердження, що хоч Енді з батьками говорив лише «по-русинськи», але немов соромився свого походження, ніколи не говоривши про це із журналістами (часто повторюється його заява «Я нізвідки»). Може, його русинське «я» не пасувало до ролі, яку відігравав, а може — просто не хотів впускати чужих в інтимну сферу свого життя, залишаючи їх в межах сцени, на яку виходив, щоб для спраглої шоу публіки «побути Уорхолом». До речі, це творче прізвище виникло 1949 року через друкарську помилку, коли у підписі до рисунків в присвяченому моді журналі «Glamour» складачі згубили букву. Так «помер» Варгола, а народився Уорхол — людина, яка здобування грошей та слави зробила твором мистецтва. Про час початку його творчого шляху розповідають, що, шукаючи замовлень на свої рисунки та навідуючись до офісів мистецьких директорів, Енді прикидався волоцюгою та обірванцем, щоб таким способом викликати співчуття потенційних клієнтів. Що ж — не лише Никифор мав «патент» на такий побутовий імідж...
Коли ми вже при Никифорові, який мав вчитися мистецтва з ікон криницької церкви, то це саме можна сказати і про Уорхола. Бо хоч яка була його глибинна чи інтимна ідентичність, захована за «офіційним» екстравагантним іміджем, беззаперечним є вплив сакрального мистецтва також на його творчість. Адже саме Пітсбурзька церква, з її іконостасом та розписами, іконами, розвішеними на стінах, була першою мистецькою галереєю, яку Уорхол бачив малою дитиною. Згодом Енді творив світські ікони та іконостаси: тиражуючи зображення зірок, злочинців (також «зірок» для полюючих за сенсацією та «ньюзами» мас-медіа), власних автопортретів, інколи саме зображень святих, та укладаючи з них мультиплікації. Звісно, ікони в іконостасі різні, але картини Уорхола — це «ікони» продуктів масової консумпції, отже, відрізняються від себе хіба що кольором чи неточностями при отримуванні серіграфічних відбитків. З другого боку, ікона як витвір рук іконописця — це, по суті, також лише копія — первісного, «архетипного» зразка, описаного в церковному «оригiналi». Іконописець його лише відтворює, так, як робив це Енді Уорхол, який нічого не вигадував, а лише копіював і тиражував готові та загальнодоступні зображення: упаковки, фотографії та цілі сторінки з газет...
Звісно, цей дух церковного мистецтва в творчих інспіраціях художника відкривається передусім тим, хто ним натурально «дихає», так, як хоч би американський мистецтвознавець з «дуже знайомим» прізвищем Мирослава М. Мудрак, яка стверджує: «Окреслення, які прилипли до Уорхола, — «символ поп-арту», «ікона поп- арту», «папа поп-арту» — дають якусь уяву про його творчість, але не дозволяють дійти до того, що в ній найважливіше. Поп-арт завдячує Уорхолові передусім поєднанням вразливості і духовної складності, притаманної святим зображенням, зі світськими практиками консумпції, характерними для американського стилю життя. Воргол досягнув істини візантійської іконографії і визначив шлях до більш філософської постави післявоєнного американського мистецтва».
Цікавою спробою конфронтувати творчість Уорхола з культурою його предків та церковною традицією була виставка «Невіддалена країна», організована декілька років тому в Центрі модерного мистецтва у Варшаві, щоб «показати Енді Уорхола, тобто Андрія Варголу, як творця ікон другої половини ХХ столiття». Поруч праць Уорхола зі збірки музею в Межилябірцях були експоновані лемківські ікони з Музею української культури в Свиднику, а артефакти, документи і фотографії з «Фабрики» (нью-йоркської роботи Енді Уорхола) зіставлено зі старими фотографіями життя селян у Миковій.
Мистецтвознавець Михайло Бицько, який відкрив ім’я художника для пряшівських русинів-лемків, у каталозі виставки підкреслював, що хоч митець належить передусім Америці, такою ж самою незаперечною істиною є і те, що за походженням був він лемком, що гени і виховання відіграють величезну роль у житті одиниці, тим більше в житті людини, якою був Енді — з невротичною особовістю, повний побоювань та непевності перед світом, але спраглий визнання і слави. Це породжувало свого роду «шизофренічний» спосіб життя митця, якому напоказ приходилося бути типово американською, екстравагантною суперзіркою. Коштувало це йому дуже багато сили та енергії, адже, як сам скаржився, «важко бути Енді Уорхолою», а перед виходом на парті приймав для заспокоєння валіум. Тому й не дивно, що тікав з цього світу ілюзії в чотири стіни свого помешкання, наповненого старосвітським мистецтвом та банальними предметами, звертаючись то до матері, а то до молитов (під час свого проживання у Нью-Йорку Енді майже щоденно навідувався до церкви). Так і свербить процитувати Миколу Шлемкевича — «загублена українська душа»: Енді можна назвати двійником Гоголя, якого прагнення блиснути на життєвому небосхилі закинуло аж до Нью-Йорку.
ДОВІДКА «ДНЯ»
Енді УОРХОЛ (англ. Andy Warhol, псевдонім; справжнє ім’я — Андрій Варгола; 6 серпня 1928 — 22 лютого 1987 р.) — культова персона в історії руху поп-арт і сучасного мистецтва взагалі. У 60-х роках був менеджером і продюсером першого альтернативного рок-гурту — «Velvet Underground». Про життя Уорхола знято кілька художніх і документальних фільмів.
Уорхол народився в Пітсбурзі (штат Пенсільванія, США), в сім’ї емігрантів-русинів із села Мікова, що тоді знаходилося в Австро-Угорщині, а зараз — у Стропковському районі північно-східної Словаччини. Став добре відомим завдяки своїм ексцентричним чорнильним малюнкам взуття, виконаним у вільному стилі, з навмисними плямами. 1962 року Уорхол створив сенсаційну серію полотен, на яких були зображені, часто у кричущих кольорах, банки «Кока- Коли» й консервів, серед них — знамениті зображення банки томатного супу «Кемпбелл», які стали візитною карткою Енді Уорхола. Радикальні арт-критики відразу звернули на них увагу, заявивши, що твори молодого художника майстерно розкривають вульгарність, пустоту й безликість західної культури масового споживання.
Згодом Уорхол почав створювати більш епатажні твори, такі, як виконані в кислотній манері образи знаменитостей, зокрема, Мерілін Монро, Міка Джаггера, Мао Цзедуна. Скандальна репутація Енді Уорхола сприяла зростанню цін на роботи з цієї серії. Наразі ринкова вартість картин Уорхола нерідко вимірюється десятками мільйонів доларів.
У другій половині 60-х Уорхол став виявляти цікавість до кіно. Фільми, зняті ним разом із Полом Моріссі, — перша ластівка сексуальної революції. Сама рання короткометражка Уорхола зображує феляцію двох чоловіків. Більшість його кіноробіт — більш чи менш безсюжетні фільми, тривалістю до 25 годин, упродовж яких на екрані бродять голі учасники Уорхолової «фабрики», на зразок Джо Далессандро й Еді Седжвік.
Паралельно з експериментами з любительським кіно Уорхол продюсує перший альтернативний рок- гурт — The Velvet Underground. Він також виступив дизайнером обкладинок низки концептуальних альбомів, наприклад, «Sticky Fingers» гурту The Rolling Stones.
Довкола Уорхола склалася особлива субкультура молоді, одна з учасниць якої — феміністка Валері Соланас — 1968 року вистрілила в «учителя», важко поранивши його. Хоча життя Уорхола вдалося врятувати, протягом двох подальших років він залишався інвалідом, а 1987 року помер від наслідків цього поранення. Брати перевезли тіло художника до Пітсбурга для похорону в Українській греко-католицькій церкві ім. Св. Духа.
