Впродовж листопада свою шану та любов до України усіма доступними йому засобами висловлював Лінас Зайкаускас, режисер, художній керівник легендарного Панєвєжського театру ім. Юозаса Мільтініса. Свого часу він ставив спектаклі і в Києві. І от тепер,організувавши в Панєвєжисі «український місяць», вирішив освідчитися українцям у своїх найтепліших почуттях. Розповідь про це заслуговує на окрему розмову (інтерв’ю з режисером читайте у найближчих числах «Дня»). А поки що про прем’єру вистави «Саша, винеси сміття» Наталії Ворожбит, поставлену у керованому Зайкаускасом театрі Станіславом Мойсеєвим у співпраці з художником Маргаритою Місюковою та композитором Рімантасом Юозасом Багдонасом.
Вибір твору для постановки був невипадковим, оскільки саму ідею цього фестивалю продиктував Майдан, який почався у листопаді 2013 р., і ті подальші події, які він спричинив. До написання п’єси «Саша, винеси сміття» Ворожбит надихнули обставини як особистого, так і суспільного життя. Коли почалася військова агресія Росії проти України, вона вирішила пофантазувати на тему місця військових у нашому житті. Прообразом Саші, полковника української армії, став її покійний вітчим. То ж письменниця спробувала уявити, як її вітчим повів би себе у ситуації нинішньої неоголошеної війни. Благо, наші фантазії не обмежуються фізичними законами цього світу. Саша (Рімантас Тереса), який приходить з «того» світу до дружини Каті (Лігіта Кондротайте) та падчерки Оксани (Йоліта Скукаускайте), в якийсь момент висловлює бажання захищати Україну. Але його патріотизм не викликає у жінок захоплення, незважаючи навіть на ті практичні вигоди, які вони мали б завдяки його участі у бойових діях на Донбасі.
По-перше, Катю ображає те, що чоловік не захотів повернутися з обителі Аїду одразу після своєї смерті, коли вона гаряче благала його про це. По-друге, аби спорядити українського воїна на фронт, його родині треба витратити чималі кошти. Бо цю війну веде народ, а не держава. По-третє, ані Катя, ані Оксана не хочуть ще раз пережити ймовірну смерть рідної людини — час заліковує рани, і жінки пристосувалися до життя без годувальника, спілкуючись з ним і під час домашніх побутових справ, і за чаркою на кладовищі.
Однак Сашу жіночі аргументи проти його повернення у стрій не переконують. Він налаштований рішуче і вже навіть почав формувати свою «потойбічну сотню» для війни із багатовіковим ворогом України. Здається, що у фіналі саме його бойовий підрозділ мчиться на БТРах українським степом — Станіслав Мойсеєв завершує виставу проекцією відеокадрів з нашими військовими, які тримають оборону на сході України. Фальшивого пафосу, до якого через власну байдужість та схильність до обману ми часто зводимо чужий героїзм, режисеру вдається уникнути завдяки кільком факторам. Це і власна віра у праведну роль України у цій війні. І глибокий, не ілюстративний підхід до самої п’єси (на початку і у фіналі вистави звучить сповнена меланхолійної туги арія Жермона із «Травіати» Верді, у якій йдеться про горем змучену душу). І, звичайно, завдяки прекрасним акторам, що органічно поєднують трагізм із комічністю, віру з іронією, яка властива творчості покоління Наталі Ворожбит. Можливо, саме через її щирість, через прихильність до гіркоти правди життя, а не до солодкої фальші ідеологічних та моральних кліше, драматурга більше шанують за кордоном, аніж вдома. Останню її п’єсу уже поставили у Шотландії, двічі у Росії (!), тепер у Литві, і поки жодної постановки в Україні...
Вистава С.Мойсеєва «Саша, винеси сміття» зайвий раз підтвердила, що якість режисури врешті-решт визначають актори. Литовські виконавці завдяки прекрасній акторській школі і високому рівню національної театральної культури наповнили виставу різноманітними настроями та смисловими акцентами. Чим підтвердили органічну спорідненість художнього керівника Національного театру ім.І. Франка з культурними надбаннями та цінностями Європи, рух до якої для С.Мойсеєва є не політичною декларацією, а глибокою потребою його душі.
