Нищівні 37-38-й роки... Мешканці міських будинків при звуці автомобільного мотора поблизу під'їздів уночі зі страхом прокидалися: «За ким приїхали?..» Ніхто не був застрахований від ордера на арешт. З метою певної страховки в ті ж місяці Михайло Опанасович поділився одного разу задумом написати п'єсу про Сталіна. Серед тих, хто чув, здавалося б, випадкову фразу, були й невипадкові особи...
Через кілька днів посланці МХАТу звернулися до драматурга, раніше відкинутого театром, з проханням підготувати таку роботу. Адже наближається 60-річчя вождя. І Булгаков взявся за перо. Що ним рухало? Не тільки мрії про обіцяну чотирикімнатну квартиру, а житлове питання для нього було завжди гострим, але й прихована віра, що якщо вистава вдасться, побачить світ і його одкровення «Майстер і Маргарита».
На початок літа 1939 року п'єсу, як завжди майстерну й неповторну, було завершено. Перебравши кілька назв, Михайло Опанасович зупинився на нейтральній «Батум», де почалася революційна діяльність Джугашвілі.
Проєкт не був секретом. Виник своєрідний бум навколо ймовірних актів, текст при його зачитуванні автором у театрі слухали стоячи. В. Немирович-Данченко, керівник МХАТу, направив видрукуваний на машинці екземпляр в секретаріат Сталіна, розраховуючи на схвалення. Відповіли ухильно: «З роботою знайомляться».
Проте директорат МХАТу зважується, немов би заздалегідь, відправити на Кавказ для вивчення майбутньої місцевої обстановки вистави двох працівників - Леслі і Віленкіна. Разом із ними Михайло Опанасович і Олена Сергіївна. Театр не поскупився: рушили в м'якому вагоні. Але сумніви, що все це марно затіяно, не полишали Майстра.
У Серпухові на зупинці до вагона увійшла поштарка з терміновою телеграмою: «Потреба в поїздці відпала, повертайтеся назад». Це означало: герой твір відкинув. Леслі і Віленкін встигли вискочити...
У Тулі, зійшовши з поїзда, Булгаков із дружиною найняли машину і незабаром дісталися Москви. У дорозі серпневого дня Булгаков весь час затуляв від сонця очі. У вересні з'ясувалося, що виникло захворювання нирок - гострий гломерулонефрит.
Тут не можна не додати, що в тому ж віці, наближаючись до 49 років, помер від схожої хвороби Афанасій Іванович Булгаков. Спадковий фатум не можна, таким чином, виключити.
Проте криз носив і емоційні риси. Невдачі, приниження, провал багатьох чудових п'єс Михайло Булгаков переносив болісно. «Батум» не був сервільний панегіриком.
Незабаром, втім, з'ясувалося: проти п'єси як такої Йосип Віссаріонович не був проти. Можливо, його бентежило, що зміст відрізнявся так чи інакше від низки справжніх реальних подій, нехай і поданих героїчно. «Не потрібно п'єси про молодого Сталіна», - таким була його думка.
До слова, його ставлення до Булгакова при зовнішній увазі, було двоїстим. Було в закритих паперах зафіксовано, наприклад, негативне судження Політбюро про п'єсу «Мольєр», про що Булгаков не знав. Але побічно ударили статтею в «Правді», і вистави було припинено.
Стан хворого Михайла Опанасовича викликав побоювання, низка вирішальних цифр в аналізах набагато перевищувала норму. Загрозливо знизилося зір. Булгакова консультували кілька лікарів, зокрема Арендт, нащадок лікаря, який намагався втішити Пушкіна після смертельного поранення. Діагноз консиліуму звучав дещо полегшено: початкова фаза артеріосклерозу нирок. Адже пацієнт був лікарем...
Близько двох місяців Булгаков лікувався в привілейованому санаторії «Барвіха», що означало і певну прихильність верхів до нього.
Поступово завдяки лікуванню та дієті наблизилися до бажаних показників аналізів, з'явилася можливість потроху читати. Але Булгакових звалив грип, все знову ускладнилося. Віруси виявилися фатальними. В глибині душі Михайло Опанасович усвідомлював: з біди не вибратися... Вже вдома його відвідав Олександр Фадєєв, зустріч, мабуть, була «рекомендована». Бесіда, хоча Булгаков залишався в ліжку, вразила голову Спілки письменників своєю глибиною.
6 березня 1940 року перед смертю Булгаков промовив вже майже беззвучно Олені Сергіївні: «Склади список... Список, що я зробив... Нехай знають...» Цей список був оприлюднений тільки через десятиліття.
Але звернуся до свого рукопису кінця 80-х - «Доктор Булгаков». Певною мірою до його завершення мене спонукав Віктор Іванович Лосєв, основний булгаковський публікатор та біограф, під час зустрічі з ним у Москві. Дізнавшись, що я лікар, Лосєв запропонував мені тут же, в приймальні Фонду рукописів, ознайомитися з кількома довідками про захворювання Булгакова. Ці скріплені в зошиті папери передала сюди Олена Булгакова.
Нам не дано передбачити... У 1988 році я опублікував у «Медичній газеті» замітку про побачене й осягнуте. Неочікувано вона знайшла продовження. На мої рядки відгукнулася Ганна Єлізарівна Пономаренко, одна з медичних сестер, що доглядали за страждальцем.
Вона згадувала: «Близько двох тижнів провела я біля Булгакова. Чергувала дні і ночі. Михайло Опанасович любив прогулянки - по кімнаті, звичайно, сил бо ж у нього тоді вже зовсім мало залишилося, але тримався, перемагаючи біль і слабкість. Високий - я йому по плече - і дуже-дуже худий у своєму темно-зеленому халаті. Зробили ми коло. Бачу - важко йому. Подивлюсь на нього - мовляв, досить вже, а він: ні, ні, ще раз...»
І ось виявилося, що зірка геніального киянина не згасла, це підтверджує і ХХІ століття. Пройдіть Андріївським узвозом, і перед вами постануть сторінки «Білої гвардії», незалежні українські враження про Місто, про сутички при зміні влади. Завжди велелюдний його меморіальний музей... Річка булгаковської слави не обміліла...
Вражаюче, але вже в 1927-1929 роках роман під назвою «Дні Турбіних» вийшов у світ у Парижі. У передмові зазначалося: «Булгаков перший зрозумів, або, точніше, згадав, що людина є завжди головна тема і предмет літератури».
