Якийсь час «Книжник» сусідив iз голландським посольством, і впродовж кількох місяців можна було спостерігати за нарощенням амбасади. Будівельні роботи видавала лише натягнута фасадом кольорова сітка та делікатний парканчик на відстані балконa від стіни. Класично-крохітний подільський дворик таким і лишався, хіба що в його кутку складували будматеріали, котрі завозилися з розрахунку на кілька годин роботи. Жодних штучних ландшафтів у вигляді скам'янілих пагорбів розчину та барханів піску. Цегла і сантехніка з'являлися в поліетиленовій упаковці. Довкружнє життя тривало.
Картинку «звичайного» українського будмайданчикa відтворювати не варто — ці апокаліптичні пейзажі добре знані всім. Та й виникла уся ця візія, коли замислився: чому наші видавці не помічають творчостi старшої письменницької ґенерації? Затоптано, закидано мотлохом, припало пилюгою довкруг ажіотажного зведення нових «авторських» висоток. Як витончено-екзистенційно висловився Жванецький:
«— Унитаз расшатали, гады!
— Как расшатали? Чем?
— С размаху садились, гады.
— А как надо?
— Осторожно, любовно. Потренироваться на стуле…»
«Потренувалося на стільці» у нас хіба харківське «Фоліо», перетворивши старі романи Загребельного на лонґселери. Це тільки зовні просто — усередині механізм, не простіший від годинника.
П'ять років тому ім'я Загребельного виглядало проблематично, з огляду на масовий попит. З одного боку, його просто призабули: за всіх мільйонних накладів радянської доби, у перші десятиріччя незалежностi Загребельний виходив, м'яко кажучи, епізодично. З іншого — читач завжди прагне нового слова. Тому масове виведення на ринок видавець відтермінував до написання Павлом Архіповичем цілком злободенного роману «Юлія».
Видано його було в серії «Література», де на той час уже фігурували твори Покальчука та Ульяненка: тобто «Юлію» позиціоновано як актуальну літературу. Роман цілком виправдав аванс, а його автор постав таким собі реставратором українського міфу. Того, у недосяжному центрі котрого — Жінка. Як недосяжність мрії і водночас — її, мрії, необорний потяг. «Злитися з жінкою — пізнати істину. Але істина можлива, тільки допоки є жінка. А коли немає жінки, то про які істини може бути мова?» Жінка — як буттєва мета, і водночас — як єдиний інструмент досягнення цієї мети: «Лиш жінка здатна заповнити найбільші порожнечі, єдиний порятунок від прірв і безодень».
З виходом роману «Юлія» стало ясно: маємо не історичного, а міфологічного романіста. Перевидані «під «Юлію» романи, писані Загребельним двадцять років тому, нове покоління прочитало саме так. І старі його твори пішли нарівні з модерною прозою, бо справжня міфологія — ліквідний товар.
Процес цей щороку підживлюється випуском нових творів автора, який знову відчув себе письменником, — «Брухт», «Стовпо-творіння». А видавець далі кориґує процес задоволення масового попиту. Хоч старі «історичні» та нові «сьогоденні» романи Загребельного виходять в одній серії, стилістика художнього оформлення різниться. Бо «Фоліо» знає, що читачів історичної прози лише 11—13%, і найбільше серед них сорокарічних і старших. Призначений їм «товар» мусить мати іншу упаковку, аніж розраховані на смаки молодших сучасні романи.
Московське видавництво «ЭКСМО», запускаючи новий авторський проект, випробовує варіанти дизайну обкладинки на кількох читацьких фокус-групах — цей етап коштує їм більше, аніж українським видавцям видати цілу книжку. Авжеж, кажуть, у них є гроші. Звичайно, річний бюджет маркетинґових досліджень «ЭКСМО» — 350 000 USD. Та, може, гроші тому і з'явилися, що москвичі дбають насамперед про читача? І розуміють, що «самая серьезная конкуренция идет не между издателями или между книготорговцами, а между книгами и прочими товарами… Производители безалкогольных напитков изменяют ароматы, формы бутылок и ярлыки в зависимости от места продажи своего товара; если издатели начнут мыслить так же гибко, то многие трудности смогут быть преодолены» (британський аналітик Ґ.Ґрем).
Торік київське видавництво «Ґенеза» випустило книжку Юрія Мушкетика «Суд». Лежить вона у мене серед інших, схожа на труну. Та не ту, що зладив професійний гробар, а ту, що нашвидкоруч із підсобних матеріалів. Узяти її до рук можна хіба через силу. «Відчуття, що ти сидиш у кінозалі, а зображення відсутнє (Ю.Курай), а «коли нічого не видно, пиво — наче й не пиво» (Х.Муракамі).
Мушкетик — один з небагатьох професіоналів старшої ґенерації. Майстер, сказати б, сценографії: його описи статики можуть правити за підручник кінооператорам і водночас задовольнити естетичний попит частини згадуваних відсотків фанів історичної прози. Та його нинішня ринкова вада — непоспішність оповіді (здається, «унітаз» Жванецького — це метафора непоспішності, чи не так?).
Але в останній збірці якраз немає великих форм. Та оповідання зібрані за принципом банального вінегрету. Якби видавець розумів, що сучасного покупця слід спокушати так само, як жінку, він би, наприклад, виокремив лише альтернативні апокрифи. Або історичні мініатюри. Саме цей піджанр володарює нині й на світовому ринку історичної белетристики, й у кіно: візьміть «Лютера» або «Трою» — класичні історичні мініатюри, скроєні «за Мушкетиком»! Й така книжка цілком була б здатна (як у схемі Фоліо/Загребельний) «потягти» за собою й велику прозу Мушкетика.
Росіяни з успіхом продають своїх «радянських» письменників, перепозиціоновуючи їх до вимог часу. Наші видавці дивляться на це, але нічого не бачать. А тому й перебувають у адекватній прострації:
«Неприятно в океане
Почему-либо тонуть —
Рыбки плавают в кармане,
Впереди неясен путь» (Н.Олєйніков).
Співавтори:
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Одесские дачи. — Одесса: Друк, 2004.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. Юлія, або Запрошення до самогубства. — Х.: Фоліо, 2001.
Гордон ГРЭМ. Книжный бизнес. — Москва: РосКонсульт, 1999.
Юрай КУРАЙ. Кіно FM. — Дніпропетровськ: Проспект, 2003.
Харукі МУРАКАМІ. Погоня за вівцею. — Х.: Фоліо, 2004.
Николай ОЛЕЙНИКОВ // Юность. 1988, №1.
