Для виняткового на українських теренах Міжнародного симфонічного оркестру (а саме так розшифровується абревіатура INSO — International Symphony Orchestra), у складі якого виступають переважно молоді артисти, завершення 2021 року виявилося часом особливим. Після декількох локдаунів і докорінної перебудови принципів роботи цей колектив нарешті вирушив у тривалі закордонні гастролі містами Нідерландів.
Те, що оркестр перебуває в чудовій творчій формі, було очевидно вже на відкритті сезону 2021 — 2022 у Львівській філармонії. Величезне враження справляв не лише блискучий рівень виконання двох дуже різних симфонічних творів під диригуванням Кирила Карабиця — Першої симфонії австрійського класика рубежу ХІХ та ХХ століть Ґустава Малєра і п’єси нашої сучасниці Анни Корсун «Аудіогід для оркестру, що співає» («Audioguide for singing orchestra»). Важливою частиною події — а це був перший вихід повного складу оркестру на рідну сцену після тривалої перерви — став і весь супровідний антураж: латинська назва програми «Vivere est cogitare» (жити — означає мислити), імпровізований аукціон, під час якого публіка змагалася за керамічну таріль з цим написом.
Виконання творів різних авторів та епох буквально «в стик», без найменшої паузи — це справжній виклик для публіки і водночас — спосіб вибудувати мости крізь простір і час. У цьому концерті симфонічна п’єса Анни Корсун, яка знайшла своє пряме продовження в Першій симфонії Малєра, демонструвала цілком оригінальний спосіб симфонічного мислення: зосереджено-медитативного, мерехтливого, де розвиток відбувається не через динамічне піднесення, а немовби тихого нарощування звукового обсягу. Це і пошук єдино можливого консонантного акорду, і музична «хмаринка з теґами». У цій музиці є й чимало сміливих фантазій, і панічний жах. І над усім цим, звісно, майорить постать Ріхарда Вагнера з його знаменитим вступом до «Золота Рейна», де із простого мажорного тризвуку народжується цілий світ.
Кирило Карабиць повернувся до INSO-Lviv цього сезону ще раз на початку жовтня, щоб зайнятися пошуками української ідентичності у творах трьох «українських росіян»: Ігоря Стравінського (сюїта із балету «Пульчинела»), Сергія Прокоф’єва (симфонічний ескіз «Осіннє») та Петра Чайковського (Друга симфонія до мінор). А тему «мостів» продовжив проєкт «Bridges», перший аудіодиск якого присвячений творам репресованих композиторів-галичан: Василя Барвінського (Концерт для фортепіано з оркестром в оркестровій версії Богдани Фроляк; Струнний квартет №2 соль мінор), Андрія Гнатишина (Українська сюїта) й Антона Рудницького (сюїта «Українські веснянки»). Усіх їх на початку їхнього професійного становлення дієво підтримав митрополит Андрей Шептицький, тож саме його вислів про «спільне добро» й відкриває передмову до диска авторства професорки Любові Кияновської. Презентація CD відбувалася на тій самій сцені під орудою молодого українського диригента Ярослава Шемета і з участю піаністки Катерини Тітової, котра нині викладає в Дрезденській музичній академії. Тоді ж було проанонсовано й виконання і записи інших творів, які належать до напіввтраченого і напівзабутого доробку галицьких майстрів. Віденський архів Андрія Гнатишина оркестр планує перевезти до Львова у цифрових копіях, а симфонічні партитури Рудницького мають надіслати зі США, де композитор жив після еміграції. Про все це, а також виклики пандемії та плани на майбутнє «День» розмовляв зі справжнім культурним стратегом, головою правління оркестру INSO-Lviv Іолантою ПРИШЛЯК.
«ДЕ МИ Є? ХТО МИ?»
— В Україні є ціла низка симфонічних оркестрів. Але та якість виконання, яку демонструє INSO-Lviv, наводить на думку, що ви разом з очолюваним вами оркестром створюєте щось таке, що не до снаги іншим оркестрам. Із чого складається ваша рутина? Що саме в щоденній праці оркестрантів тримає оркестр у класній формі?
— Мені точно не хотілося би входити у площину радянського соцзмагання. Ковід зробив так, що ми всі мали час заглибитися, зупинитися, подумати. Зрозуміти, що ми вже зробили і що можемо ще зробити, як протидіяти пандемії й жити в умовах, які від нас не залежать.
На початку пандемії всім нам було дуже страшно, новини в медіях тиснули на свідомість. Одне ми розуміли точно: не можна кидати людей напризволяще. Тож ми вийшли в «зум» і просто почали спілкуватися одне з одним. До наших зустрічей в «зумі» почали підключатися наші друзі з-за кордону: диригенти, солісти, джазові виконавці. Кожен запитував, як інший дає раду новим життєвим обставинам. Були різні думки, зокрема й про те, що завершується ера великих симфонічних оркестрів. Для нас це було справді страшно.
Згодом ми дізналися про напрацювання головного диригента Берлінського філармонічного оркестру Кирила Петренка, далі — про досвід Кирила Карабиця у співпраці з Оперою Цюриха, де він саме в розпал епідемії ставив «Бориса Годунова» (у «Годунові» дуже багато масових сцен, а режисер зосередив свою увагу на філософії кожного виконавця). Ми спілкувалися і з Карабицем, і з Петренком, почали потихеньку втілювати в життя їхні напрацювання. Розібрали частину крісел у партері Львівської філармонії, розсадили оркестр по всьому залу. Проблема в тому, що у нас дуже висока сцена, сцена і зал перебувають у різних площинах, розрив у два метри. А тому відстань між першою скрипкою і трубою практично сорок метрів! Спочатку було дуже важко, але музиканти адаптувалися, а тепер знову звикають до нормального режиму.
Молоде покоління музикантів значно гнучкіше за консерваторів нашого покоління — тих, хто народився ще в Радянському Союзі. Молоде покоління вільніше в своїх думках, у вмінні ризикувати, випробовувати різні можливості. Після трьох місяців сидіння вдома ми записали кліп «Сила долі», бо ж хотілося щось робити! Отак поступово, крок за кроком ми малювали власну «дорожню карту».
— Попри переляк на початку, заціпеніння, карантин направду багатьом подарував якісь цілком інакші, нові можливості. Чи можна сказати це і про оркестр? Що нового та цінного досвід пандемії дав оркестру?
— Досвід пандемії спонукав до переосмислення. Де ми є? Хто ми? Для чого цей оркестр? Що важливого роблять ці люди, на яких іде стільки бюджетних коштів? Що вони несуть суспільству?
Найперше, що ми зробили, — це запросили коучера, щоби побачити, ідентифікувати кожного оркестранта як особистість. Коучер працював онлайн з кожним, усі заповнили анкети. Ми дослідили темперамент кожного музиканта, емоційний інтелект, мотивацію. Далі провели інтенсив акторської майстерності для груп по десять осіб. Зрозуміли: період пандемії — ідеальний час, щоб напрацювати якість і ближче пізнати одне одного. Бо на тій «біговій доріжці», якою тепер здаються докарантинні часи, не завжди вдавалося вловити глибину змісту.
«МИ ЩЕ НЕ ВІДКРИЛИ НАВІТЬ ТЕ, ЩО ЛЕЖИТЬ НА ПОВЕРХНІ, НЕ ВМІЄМО ТИМ КОРИСТУВАТИСЯ»
— Ваш проєкт, який відроджує твори галицьких композиторів початку ХХ століття, має назву «Bridges». Сьогодні образ «мостів» надзвичайно популярний. Український ПЕН випустив збірник есеїв «Мости замість стін». Існує програма розвитку українського культурного сектору Culture Bridges, яка фінансує важливі проєкти. Долучаючись до цього ряду, що нового, суто свого ви в нього привносите?
— Чому зараз слово «мости» на поверхні? Тому що всі ми (українське суспільство — не виняток!) живемо в закритих середовищах, «бульбашках», «мушлях». Між тими «мушлями» мало розуміння. Потрібно будувати мости між культурою, бізнесом, політикою, між учителями й митцями. Адже від дотиків, спілкування, злиття різних енергій народжується щось цілком нове.
Крім того, наша історія, із якої ми мали би черпати сили, висмикнута радянською владою, залита цементом. Забагато білих плям! Стереотипи радянського мислення примушують постійно когось засуджувати. Хтось вчинив не так, як нам подобається, зробив якусь помилку — і ми його засуджуємо. А варто було би заповнювати білі плями, не засуджуючи. Хтось же ж спалив ноти Василя Барвінського. Ми навіть знаємо, хто дав наказ, хто його виконував і хто виступив на захист Барвінського, ризикуючи власним життям. А хтось був присутній, коли палили ці ноти... Енкаведисти знищили минуле Барвінського, відправили його в табори. У таборах був і наш Борис Кудрик, у засланні були написані дві дуже світлі його симфонії — ми вже їх також записали. Все це потрібно досліджувати, а не просто засуджувати — мовляв, оцей поганий, а оцей хороший. Треба просто назвати прізвища і прийняти це як факти.
— А крім того, не забувати, що у нас самих уже було тридцять років, за які несемо власну відповідальність. І водночас мусимо розуміти межі власних можливостей і те, що зробити все не вдасться ніколи, що в культурній політиці вкрай важливо правильно розставити пріоритети. Звідси й запитання: для вас відродження творчості галицьких композиторів — це, умовно кажучи, любов чи обов’язок?
— А ви просто послухайте диск, який ми записали! Для мене ця музика була відкриттям. Коли оркестр вивчав ці твори, не йшлося про якусь місію, це було як потік із небес. Постать Шептицького мене вразила, змінила моє життя. Митрополит допомагав різним людям. Він любив свою державу. Його шлях — це еталон для будь-якої свідомої людини. З собою ми так чи так на той світ нічого не заберемо, а от на землі мусимо створити змістовний фундамент, на якому всі разом станемо сильнішими й міцнішими.
— У цьому проєкті особисто для мене є один парадокс, який не можу собі пояснити. Ми звично розуміємо так, що радянська система знищувала авангардне мистецтво, революційне для свого часу, а традиційніші речі намагалася поставити собі на службу. Проте ні твори Барвінського і Гнатишина, ні навіть Антона Рудницького не містять якихось викличних, радикальних новацій. Це радше потужна неоромантична класика, яка цілком може претендувати на популярність у широких колах слухачів. Можливо, це дуже наївне запитання, але все ж таки: чим ці твори заважали радянській владі?
— Але ж не тільки вони заважали! А Федір Якименко? Ми ще не відкрили навіть те, що лежить на поверхні, не вміємо тим користуватися!
Парадокс радше в іншому. Радянський Союз зробив нас інтернаціональними людьми. Не нацією, а людьми без коріння. Вони рубали коріння, і це давало ґрунт для маніпуляцій. Люди, які не знають свого коріння, стають слабкими та уразливими, зазнають психологічних травм. Вони існують за рахунок цінностей виживання: не висувайся, бо вб’ють. І багато хто далі живе за цією ж інерцією.
А коли ти слухаєш цю музику, розумієш її, у тебе розправляється спина, в кожній ноті відчуваєш історію, як вона переплітається із сьогоденням. Це все про нас — і ти гордий тим.
— Якщо помріяти, то що би вам як очільниці оркестру полегшило життя?
— Нам потрібно підтримувати людей, які чогось хочуть, «дурнуватих» ідеалістів. Бо ж саме вони змінюють світ. Андрей Шептицький був ідеалістом, інакше він не зробив би того, що він зробив. Він скріплював докупи все українське. Комунікації між середовищами бізнесу та політики, які він впроваджував, підтягували й загальний освітній рівень в українському соціумі. Він зосереджував свою увагу на людині, а цього бракує в нашому суспільстві. Ми говоримо якісь гарні фрази, створюємо ідеалістичні образи, а пересічна людина продовжує існувати в «бермудському трикутнику» між холодильником, вбиральнею і спальнею. Було би добре змінити цю «географію» і поставити на мапі ще пару десятків точок.
«МУЗИКАНТ УНІКАЛЬНИЙ НЕ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ВІН СОЛІСТ, — ВІН УНІКАЛЬНИЙ У КАМЕРНІЙ ГРІ, В ОРКЕСТРІ»
— Оскільки ви є людиною, котра прийшла в музику із інших сфер, то напрошується запитання: чи відчуваєте ви себе в оркестрі «своєю», чи радше свого роду посередницею між різними суспільними групами?
— Можливо, саме тому мені вдалося згуртувати навколо оркестру прогресивних людей із бізнесу. Завдяки їхній допомозі ми можемо планувати розвиток оркестру.
Кожен із нас доживає до якогось часу і розуміє, що мусить щось за собою залишити. Щось таке, що можеш зробити лише ти і ніхто інший. Тож ідеш і робиш. Мої двадцять з гаком років в оркестрі — це вже стиль життя, якому підпорядковані і друзі, і родина. Любити взагалі нескладно. Юридична сфера, в якій я працювала певний час, дала мені чітке розуміння, що не може бути «двох правд». Я просто ніколи не засуджую нікого за той чи інший вчинок. Кожен може помилитися й виправити вчинене. Ми можемо просто працювати, а не конкурувати одне з одним. Якщо ти живеш у потоці, то бачиш, що всі ідеї — на поверхні.
— INSO-Lviv має коло постійних диригентів, з якими співпрацює?
— Мені подобається трактувати роль диригента в суспільній площині. Диригент — це керівник, директор, психолог, міністр, президент. Це лідерська посада, яка має об’єднати «регіони», тут — групи оркестру. Диригент керує процесом згори, і якщо до нього немає довіри, то й результату не буде. Керівник може витягнути на поверхню потенціал кожного працівника, кожного музиканта, примусити його повірити в себе.
Ярослав Шемет — наймолодший у колі українських диригентів, з якими ми співпрацюємо. Думаю, що у нього величезне майбутнє. У нас склалися чудові взаємини з тими диригентами, які є не лише блискучими фахівцями, а й добрими людьми, музикантами з філософською місією. Це Кирило Карабиць, Андрій Юркевич, Віталій Протасов, а також Пол Манн (Paul Mann), Далія Стасевська (Dalia Stasevska) — вона, киянка за народженням, 2019 року стала першою жінкою на посаді головного запрошеного диригента Симфонічного оркестру Бі-Бі-Cі. І вона зберегла українську мову, розмовляє українською!
— Як психолог за іншою освітою, чи бачите ви якусь особливість у психології музикантів?
— По-перше, музиканти дуже працьовиті, вони звикли з самого малечку пахати. У багатьох молодих музикантів посттравматичний шлейф — зі школи, з наших профільних навчальних закладів, де затискають їхній потяг до творчості, а натомість «підгодовують» у них амбіційну гординю. Музикант унікальний не лише тоді, коли він соліст, — він унікальний у камерній грі, в оркестрі.
Досконалість гри приходить не через травматичний перфекціонізм, а через любов без насильства. Кирило Карабиць говорить з оркестром дуже тихо — і вони все чують. Оце і є магія.
— Нещодавно до оркестру прийшов новий художній керівник — скрипаль Валерій Соколов. Як влаштована ваша співпраця?
— Він досить часто виступає з оркестром, буває у Львові. Також він працює з оркестром ізсередини, працює зі струнниками над стилістикою, побудовою фраз, передає опрацьовану ним за кордоном європейську школу. Валерій Соколов придумує репертуар, зв’язується з солістами. Він створив експертну раду із топових музикантів, ця рада співпрацює з оркестром на громадських засадах. До неї, крім самого Валерія Соколова, входять Олег Каськів, Роман Сімович, Андрій Війтович, Олександр Земцов, Олег Колос. Це ті українці, котрих доля свого часу занесла за кордон, і вони там самі створили собі ім’я.
...Під час карантину у нас був час оцінити рівень професіоналізму наших оркестрантів. Кожен музикант надсилав вдома записаний трек, і всі ці записи здобули чесну оцінку прекрасної київської скрипальки і педагога Олі Корінець. Вона кожному порадила, над чим варто попрацювати. Потім ми купили монітор і почали аналізувати запис кожного концерту, щоб зрозуміти, в якому напрямку рухатися далі.