Втім нинішній ювілей має й гіркий присмак, оскільки до цього свята не дожив «лицар української сцени», народний артист України, лауреат Шевченківської премії, чудовий менеджер і багаторічний керівник Донецького театру Марко Бровун (17 листопада минає 40 днів, як він пішов у Вічність) ... Колектив вирішив не відміняти святкування, а присвятити їх пам’яті Марка Матвійовича...
Ювілей — це привід поговорити про віхи у житті театру: періоди становлення і зростання, що вже стали історією, а також про сьогоднішні проблеми. Нині колектив Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру є одним із найуспішніших, а також відвідуваних театрів України. Схоже, донеччани знайшли певний баланс в афіші: з одного боку, вони знають, як залучити глядача цікавими п’єсами і оригінальними постановками, а з іншого — не забувають і про касу. Яким бачить майбутнє Донецького музично-драматичного театру «Дню» розповіла генеральний директор колективу Наталія ВОЛКОВА:
— Дійсно, шлях нашого театру не був усипаний трояндами. Марко Матвійович Бровун (художній керівник Донецького театру), який присвятив театру 35 років свого життя, говорив, що все «те хороше, що ми маємо зараз, сталося не завдяки, а всупереч»! Театру і його керівникові постійно потрібно було щось доводити. Спочатку — що ми можемо бути цікаві нашому глядачеві і чому беремо в постановку ту чи іншу п’єсу. Потім — що ми гідні звання «академічного» і статусу «національного», що український театр у переважно російськомовному регіоні потребує державної підтримки, і навіть те, що музично-драматичні театри гідні окремої трупи. Але, як то кажуть, «те, що не вбиває нас, робить нас сильнішими». А наш театр, маючи такого лідера, просто не міг бути слабким. Крім того, на нелегкому шляху становлення (з тих чи інших обставин), а це і завдання повернути глядача в театр, що стояло спочатку, і ментальна особливість донецького глядача, і питання мови, і багато інших — театр зміг виробити свій унікальний стиль роботи, який відрізняє його від інших колективів. Так, напевно, це і баланс в афіші, але ще це й робота у різних жанрах, і збалансована трупа, і потужна технічна база, і, що теж важливо, красива затишна будівля (за що окрема подяка керівництву області і міста). А ще — особлива атмосфера в нашому театрі. Ми любимо свого глядача і працюємо не задля задоволення власних амбіцій, а для людей, які до нас приходять. Тому наш театр і називають «живим». Саме таким — живим, цікавим, що розвивається, експериментує — бачу його і в майбутньому. Марком Матвійовичем була розроблена тривала програма розвитку театру, два етапи якої (привести та утримати глядача в театрі) ми успішно реалізували і поступово перейшли до третього етапу — повести глядача за собою. Отже нам ще є куди йти шляхом, який визначив наш художній керівник.
— Наталіє Марківно, у вас працюють п’ять театральних сцен, і це дає можливість колективу для творчих пошуків і експериментів. Цього сезону вже відбулися дві прем’єри: «Подвійне життя, або Мадемуазель-хитрунка» за оперетою Ф. Ерве і «Суто жіночі ігри» К.Б. Люса, але до програми святкових заходів ці вистави не увійшли. Чому зі всього репертуару для презентації гостям ювілею ви вибрали постановку «Фредерік, або Бульвар Злочину» Е.-Е. Шмітта, а також сучасну притчу «... і перетворилися на білих журавлів» О. Селіна?
— Спочатку планувалася дещо інша програма. Ми хотіли презентувати наші чотири творчі підрозділи. У концертній програмі повинні були брати участь артисти-вокалісти, музиканти оркестру і балет. А драматичні актори могли б показати себе у постановці на Малій сцені, де зайняті наші молоді актори, в запланованій на другий день ювілею прем’єрі «Фредерік, або Бульвар Злочину». Вже відрепетирували номери концерту, вже були готові костюми і оформлення. Проте, відхід із життя художнього керівника нашого театру М. Бровуна вніс свої нерадісні корективи. Спочатку ми взагалі думали про перенесення святкування, оскільки 17 листопада минає 40 днів від дня смерті Марка Матвійовича. А потім усі зійшлися на думці, що ми не маємо права ламати його плани і що кращим поминанням для людини, яка відродила цей театр, буде гідне проведення ювілею театру. Було лише змінено програму — замість концерту ми вирішили на день раніше показати прем’єру вистави. Тим паче що Марко Матвійович дуже болів цим матеріалом і мріяв, аби він був поставлений на сцені нашого театру. Вистава «Фредерік, або Бульвар Злочину» — про театр і людей театру, про служіння театру і самопожертву. Цю постановку ми хочемо присвятити пам’яті нашого колишнього художнього керівника.
— Пам’ятаю, як в інтерв’ю Марко Бровун зізнався, що коли він починав працювати у театрі, то відчував себе «своїм серед чужих, і чужим серед своїх». Смерть цього «лицаря театру», менеджера від Бога і мудрої людини — величезна втрата і для колективу, і для Донецька, і всієї театральної України, але й для вас особисто, як доньки Марка Матвійовича. Прийміть наші найщиріші співчуття... Сьогодні вам доводиться продовжувати справу, почату Бровуном-реформатором. Які життєві і театральні уроки від Марка Матвійовича ви вважаєте найголовнішими?
— Сьогодні я точно знаю, що Донецький музично-драматичний театр має колосальний запас міцності — є досить сильна і різностороння трупа, хороша матеріальна база, міцна адміністративна команда. Марко Матвійович був чудовим вчителем. Він ділився досвідом не лише зі своїм колективом, але й з багатьма колегами з інших театрів. Не у його правилах було добре виглядати за рахунок інших. Навпаки, він вважав, що здорова конкуренція дуже важлива для подальшого розвитку. На щастя, я мала можливість працювати поряд із ним, і про специфіку театру, про його писані і неписані закони знаю не з чуток. Тут мене навчили поважати всіх без винятку працівників театру — не залежно від посади, звання і віку. У Марка Матвійовича було правило — він знав усіх у колективі по імені, по батькові, міг запросто поговорити і з молодим актором, і з монтувальником, і з прибиральницею. Обов’язково поздоровляв кожного з днем народження, адже це були не просто співробітники, а члени нашої великої сім’ї. Саме цей родинний дух і робить нас сильними!
Марко Матвійович учив і тому, що потрібно бути відкритим усьому новому, не боятися ризикувати, якщо ризик виправданий, довіряти собі, але й уміти слухати інших. А ще, що бути керівником — це, перш за все, перейняти на себе відповідальність за кожного окремого члена колективу і за весь театр в цілому, і прав у тебе набагато менше, ніж обов’язків.
Життєвим кредо Марка Матвійовича були слова його тренера: «Ми повинні перемагати за явною перевагою». Вже давно цей вислів став девізом нашого театру, і ми постараємося не зраджувати йому.
— Театр — це живий організм: творчі амбіції, деколи і «тераріум однодумців». У вашому колективі не було гучних конфліктів. Поділіться секретом: як вдається зберегти нормальну робочу атмосферу?
— Конфліктів, дійсно, у нас не було і, сподіваюся, що й не буде. А секрет простий: з одного боку, як я вже говорила, це повага до кожної людини, а з іншого — можливість займатися улюбленою справою. В одному з інтерв’ю Марко Матвійович сказав: «Дайте творчій людині роботу і у неї просто не буде часу «дружити проти когось». У нас ведеться облік завантаженості кожного творчого працівника, і ми не дозволяємо собі ображати когось, не займаючи його в нових постановках. Благо для цього у нас є п’ять сценічних майданчиків, аби кожен: режисер, сценограф, артист, музикант, співак або танцюрист міг проявити свій творчий потенціал .
— Для багатьох керівників театрів сьогодні найбільший головний біль — як знайти гроші на нові постановки? А ви прем’єри «випікаєте, як гарячі пиріжки»! Виростили власних спонсорів-театралів?
— У нашого театру є декілька добрих друзів, які допомагали нам з постановками. Проте левову частку вистав ми ставимо за власні гроші. Згідно з Законом України «Про театри і театральну справу» наш театр дотується з обласного бюджету, в повному об’ємі отримуючи фінансування на заробітну плату і енергоносії, а це основа для існування будь-якого театру. Це дає нам можливість зароблені гроші спрямовувати на постановку нових вистав. Адже хочеться, аби і режисери, і художники могли себе реалізувати, та й глядачам на що подивитися.
— Наталіє Марківно, розкажіть про новинки, які побачать глядачі цього сезону? Чи плануються гастролі?
— У найближчих планах — прем’єри вистави за п’єсою «Мина Мазайло» Куліша, запланована на 1 грудня, казки «Морозко», комедії «Вечеря під скандальним соусом» Н. Саймона. Вже почали роботу над музичною постановкою, яку покажемо 27 березня на День театру. Це все на основній сцені. Обов’язково будуть нові постановки і на інших сценах. Що стосується гастролей, то поки плануємо традиційні літні гастролі до Луганська та Маріуполя, але розглядаємо й ще декілька варіантів. Головне для нас сьогодні — творчо зростати і розвиватися, залишатися цікавими нашому глядачеві і не втрачати своєї індивідуальності.
ДОВІДКА «Дня»
Творча біографія Донецького театру почалася 1927 року, коли в Червонозаводському районі Харкова (тоді столиці України) був створений Український робочий театр, який повинен був виконувати культурно-просвітницьку місію на сході України. Основу трупи склали актори Харківського державного народного театру і знаменитого театру «Березіль». Першим керівником став вихованець В. Немировича-Данченка, відомий режисер О. Загаров, а за рік художнім керівником був призначений учень Л. Курбаса, видатний режисер, у майбутньому — народний артист України В. Василько.
У 1933 році, за пропозицією Народного комісаріату освіти України, вже зрілий на той час творчий колектив був переведений до Донецька (тоді ще Сталіно), де відкрив свій перший сезон 7 листопада 1933 року прем’єрою драми І. Микитенка «Бастилія Божої Матері».
Друга світова війна перервала творчу роботу. Сталінський театр не був повністю евакуйований: більшість членів колективу пішли на фронт. Невелика група акторів злилася із залишками трупи Артемівського театру і була евакуйована в Кзил-Орду (Казахська РСР) . Першу виставу новоствореного Театру музичної комедії і драми імені Артема було показано 11 жовтня 1941 року. Інша, дещо більша група, дорогою до Середньої Азії об’єдналася з Горлівським театром і під назвою Сталінський драматичний театр працювала в м. Джелал-Абаді Киргизької РСР.
Після звільнення Донбасу, в січні і березні 1944 року, обидві трупи повернулися в Сталіно. Формується остаточний склад трупи Сталінського державного українського музично-драматичного театру ім. Артема.
Довгий час, не маючи власної будівлі, театр працював у приміщенні Донецького музичного театру (з 1947 р. — Донецький театр опери і балету). У 1961 році колектив отримав власну будівлю і остаточно прописався на вулиці Артема, 74-А. Останні 25 років були для театру часом творчого злету, формування і втілення нових методів творчого і адміністративного керівництва, завоювання любові і прихильності глядачів, розширення творчих можливостей і завоювання високого авторитету серед колег. Цей період відмічений такими «знаковими» для театру постановками: «Роксолана» Загребельного, «Народний Малахій» Куліша, «Емігранти» Мрожека, «Дон Жуан» Мольєра, «Ми, що підписалися нижче» Гельмана, «За двома зайцями» за Старицьким, «Зойкіна квартира» Булгакова, «Поминальна молитва» Горіна за Шолом-Алейхемом, «Ревізор» Гоголя, «У джазі лише дівчата» Аркадіна-Школьника тощо. Творчою перемогою колективу театру стало здобуття 2003 р. постановкою «Енеїда» за І. Котляревським Національній премії України ім. Тараса Шевченка. Лауреатами стали режисер-постановник вистави В. Шулаков і художній керівник — генеральний директор театру М. Бровун.
У стінах театру народилася ідея проведення регіональних театральних фестивалів — «Театральний Донбас» і «Золотий ключик». Постановки театру ставали лауреатами двох всеукраїнських фестивалів: «Мельпомена Таврії» і «До нас їде «Ревізор»». За значний внесок у розвиток культури регіону колектив театру був нагороджений дипломом і пам’ятним сувеніром міжнародного фестивалю «Золотий Скіф-97», а 2000 р. — Почесною грамотою добродійного фонду розвитку і популяризації Донбасу «Золотий Скіф».
У 2005 році завершено реконструкцію будівлі театру і облаштування прилеглої території, яке здійснювалося без перерви творчої діяльності колективу. У результаті на Донеччині з’явився унікальний театральний комплекс із п’ятьма сценами, які дають необмежені можливості для творчої реалізації. У перспективі в театрі з’явиться ще одна мала сцена. За видатні досягнення в розвитку українського театрального мистецтва Донецькому обласному українському музично-драматичному театру вперше в історії незалежної України 28 вересня 2001 року був присвоєний почесний статус «академічного». А 26 листопада 2009 р. за вагомий внесок Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру в справу популяризації української культури театру (першому серед музично-драматичних театрів України) присвоєний статус «національного».
