Ми познайомилися з драматургом Павлом Ар’є у Львові під час фестивалю «Драма.ua». Тоді неможливо було ставити драму молодих авторів на сцені українських театрів, бо панував консерватизм... Павлу відмовили у постановці. Його твір «Слава героям!» про історичну драматургію — діалог між вояком УПА та воїном радянської армії, які збігом обставин опиняються в одній лікарняній палаті. Прем’єра сценічних читань цієї вистави відбулася цього року. Крім того, у Львівському театрі ім. Леся Курбаса його п’єса отримала сценічне життя («День», №110).
Нині Павла було обрано представником від Східної Європи на міжнародному форумі фестивалю BerlinTheatertreffen-2013, він є стіпендіантом Goethe Institut. Наша розмова відбулася під час фестивалю драматургії у Польщі, де Павло Ар’є представив п’єсу про те, «що не можна ґвалтувати людей».
ПРО СТРАХ ВІД СЛІВ
— У цьому році п’єсу «Слава героям!» було представлено глядачам у формі сценічного прочитання. Як сам сприймаєш свій твір і як він був сприйнятий публікою?
— Усе змінилося. Ми зробили у Львівському Театрі ім. Леся Курбаса виставу, і це вже не читка, бо є гра акторів, є сценографія. Вперше ми показали глядачу цю історію до Майдану. Потім під час революції і нині на початку жовтня. Буде ще два покази: у день виборів та у грудні. І це — неймовірно! У п’єсі є головний персонаж Ганя, який хоче, щоб була війна між сходом і заходом. І це жахливо! Коли я писав, то фантазував і навіть не думав, що у нас буде війна на Донеччині й Луганщині... Це зумовлює жахливі відчуття і стає моторошно. Я думав, що моя вистава втратила сенс, але вона зажила своїм життям...
— Поставити п’єсу було твоєю ініціативою, чи театру?
— Це ініціатива Театру ім. Леся Курбаса в межах проекту «Театр драматурга» (за підтримки програми «Ідея-Імпульс-Інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України»).
— Але з часу написання минуло багато часу, і, зважаючи на сьогоднішній воєнний стан, чи змінював п’єсу?
— Нічого не змінював і не буду. Тоді ми дивилися на цю проблему з перспективи, якщо раптом щось станеться, то зараз це вже сталося. І ми починаємо думати, чому саме сталось, для чого?
ПРО НІМЕЦЬКУ КУЛЬТУРНУ СПІЛЬНОТУ
— Ти багато часу проводиш у Європі, зокрема у Німеччині. Якою там є реакція спільноти на військові події в Україні?
— По-різному. Є нормальна реакція у людей, які розуміють ситуацію. Але є багато русофілів, які користуються російськими штампами та пропагандою. Це одна з німецьких хвороб. Вони чомусь вважають, що Росія це завжди величне та правильне. Вірять у всю маячню російської телепропаганди. Особливо активними є ліві та ультраліві рухи. Вони проводять різні демонстрації, фейкові виставки. Не втримався, коли вперше побачив заяви, що «київська хунта знищує російськомовне населення». Для мене тоді це стало шоком.
— Чому таке відбувається? Це «фінансове» питання, чи все ж тяжіння до «великої руської культури»?
— Думаю, що більшість німців розуміє, що нині у нас відбувається. Німеччина потерпає, зокрема й економічно, але ми маємо підтримувати відносини і з Росією зокрема — такі думки у суспільстві теж є. «Ліві» організації просто хворі на голову! Бо це ще відбувається і через фобію, що їх захопить Америка і прийде до них з війною. По-друге, це жирні-жирні російські гроші, які потрапляють до рук «лівих», а також кишенькових журналістів. Я помітив, що всі політологи та експерти, які виступають на таких фейкових акціях, пишуть статті, використовуючи російськомовні кліше. Намагався розмовляти з такими людьми, але з ними неможливо вести діалог. Зрозуміло, що люди «підковані» та «підготовлені» та іншої думки слухати не хочуть. Отже, можу зробити висновок, що Росія працювала з такими європейськими «експертами» довго і плідно.
ПРО СУСПІЛЬНУ КРИТИКУ І НОВУ ХВИЛЮ ДРАМАТУРГІВ
— У драматурга Тетяни Киценко нещодавно відбулася читка п’єси «Моя міліція мене...» на фестивалі драматургії «Любимівка». Це соціальна драма, побудована на документальній історії. На твою думку, наскільки такий жанр, як документальний театр, цікавий українському глядачеві? Наскільки «соціальним» став нині ринок драматургії?
— Театрального ринку у нас, на жаль, немає. Я знаю цю п’єсу Тані Киценко. І таких творів у молодих українських драматургів з’явилося чимало. Вони стали розуміти, що потрібно писати про реальні теми, які турбують суспільство. І це добре. Інша річ, що театри на це реагують недостатньо жваво. Але все-таки цей діалог, точніше розмова, між драматургами нової хвилі та театрами, починає відбуватися. Будемо сподіватися, що ця тенденція спостерігатиметься й надалі, і, можливо, років за п’ять ми зможемо поговорити про якийсь прорив...
Передусім говорю про людей і про фестиваль «Драма.ua» та «Тиждень актуальної драми». Крім того, у Львові на базі муніципального Театру ім. Лесі Українки ми відкрили першу сцену сучасної драми. Відтепер цей майданчик працюватиме виключно із сучасною драмою. Я вважаю, що це великий здобуток. Відкриття відбулося прем’єрою вистави Сари Кейн «Підірвані». У нас багато планів. Зокрема хочемо поставити театр Павла Юрова та Анастасії Касілової «Новоросія» (режисером виступить сам П. Юров). Будемо робити повноцінну виставу п’єси Наталії Ворожбит «Зерносховища».
— Як думаєш, такий «прорив» відбувся через те, що це Львів, тут звикли до експериментів і тут є сильна молода театральна спільнота?
— Ні, Львів — консервативне місто. Однак є сильна молодь, зацікавлена в сучасній цікавій драмі, є «Драбина», «Драма.ua», які працюють уже 10 років у цій сфері. Вони вже довели, що варті уваги. Із ними активно співпрацює муніципалітет і Міністерство культури. І створення сцени сучасної драми було підтримано на рівні міністерства. Та все, що тут відбувається, відбувається — попри все.
ПРО РЕВОЛЮЦІЮ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ
— Повертаючись до революційної теми. На твою думку, що дав драматургії Євромайдан?
— Гадаю, ті події вплинули на кожного українця. Звісно, дуже важлива подія і для драматургів. Щодо мене, то я не наважуюсь писати, ані про Майдан, ані про війну. Тому, що як на мене, то для створення будь-якого художнього тексту має минути ще час. Тексти зараз виглядатимуть фальшивими. Немає ще часової відстані, яка дозволить це робити та аналізувати. Тому актуальним стає документальний театр. Як приклад — Наталія Ворожбит зробила з групою драматургів «Щоденники Майдану». Ця п’єса була перекладена на багато мов. Крім того, проект «Новоросія» Павла Юрова та Анастасії Касілової нещодавно представлено на фестивалі у Кельні, а днями його покажуть на фестивалі у Люблині. Такі речі виглядають сильно та потужно. А от писати про Майдан зараз... Попри хвилювання, я не наважуюсь це робити. У мене є кілька думок спробувати себе у документі, однак подивимось...
— А щодо російських колег, то в Санкт-Петербурзі представили виставу «Крим» (за оперою «Севастопольці»), де Путін виступає як спаситель російських земель. Чи відбувається зараз якийсь культурний діалог із колегами з Росії?
— Я не дуже спілкуюся з російськими колегами, вони самі цього не дуже хочуть. Мені здається, що деколи, навіть ті колеги, які нас підтримують, підтримують трохи зверхньо. Тобто цей імперський ідіотизм сидить у них настільки глибоко, що розмови стають неприємними... Я виступаю за рівнобічний діалог, а тому не можу спілкуватися, коли є риторика невдячності.
— Є така думка, що культурні речі, обміни чи спільні фестивалі можуть змінити становище. Наскільки ти віриш у це? Чи ти прихильник культурного бойкоту?
— Я думаю, що нам слід вести агресивнішу політику. Адже ми увесь час захищаємось, а нам треба вести наступальні дії. Потрібно заходити на територію Росії і вести діалог там на наших умовах. Наприклад, не можу зрозуміти політику каналів українського ТБ, які досі транслюють російську маячню — серіали. Це абсолютно низькопробні речі і прихована пропаганда. Мені здається, що можна купувати європейський продукт. Наприклад, хороші західні старі серіали. Що ж до Росії, то там є хороші люди, від яких не потрібно відвертатись, а підтримувати їх.
