Востаннє відомий український композитор Віталій Губаренко був у своєму рідному місті Харкові 1994 року (за шість років до передчасної смерті). Тоді маестро дуже засмутився, що на його концерт зібралося людей, мабуть, менше, ніж музикантів у симфонічному оркестрі. Але сьогодні земляки не забули про Віталія Сергійовича, запросивши на ХVI фестиваль «Харківські асамблеї» Валентину Соколик — співачку, яка вперше виконала губаренківську монооперу «Листи кохання (Ніжність)» 1971 року.
Історія ця складається в окремий сюжет. Випускниця Харківського інституту мистецтв Валентина Соколик наприкінці 1960-х років успішно почала кар’єру солістки Харківської опери, виконавши головну партію в опері П. Чайковського «Іоланта», Мікаелу в «Кармен» Ж. Бізе, а в сучасному репертуарі виділилася в опері харків’янина Бориса Яровінського «Лейтенант Шмідт». Ніжний і трепетний голос Соколик, її справжнє ліричне обдарування і вокальний професіоналізм переконали Віталія Губаренка (який тоді жив у Харкові) доручити (а в кінцевому результаті й присвятити) свою монооперу «Листи кохання» саме цій співачці. Після успішної прем’єри в Києві ім’я Валентини Соколик прогриміло на весь колишній СРСР. Вона багато разів виконувала оперу в концертній версії із різними оркестрами та диригентами. І хоча «Ніжність», написана за новелою Анрі Барбюса, ставилася багато разів як театральна вистава в різних містах Союзу, але її першопрочитання залишилося найбільш вражаючим і натхненним...
А потім у житті Соколик сталася різка зміна. Про прекрасну співачку «забули», як забували на довгі роки про тих, хто подав прохання про виїзд на ПМП у радянські часи. Хоч деякий час Валентина Соколик, у прямому значенні, ще сяяла на сцені Київського театру оперети. Поїхати їй все ж таки вдалося. Але тривала перерва в професійній практиці могла виявитися фатальною для її вокальної форми. Тому в запрошенні співачки на «Харківські асамблеї-2009» був певний ризик.
Тут потрібно додати, що організатор та художній керівник «Асамблей» (а вони постійно проводяться з 1991 року), ректор Харківського університету мистецтв Тетяна Вєркіна реалізовує свою заповітну мрію — повернути Харкову славу музичного центру, укріпити його кращі традиції, налагодити зв’язки з виконавцями, які навчалися і працювали в нашому місті, а нині отримали міжнародну популярність. Дійсно, сьогодні харківських музикантів впізнають у світі за приналежністю до цього творчого форуму, а відомі виконавці Європи та Америки вважають за честь бути запрошеними на осінні «Асамблеї» до Харкова.
І ось черговий концерт, присвячений пам’яті Віталія Губаренка (цього року майстру виповнилося б 75 років). У першому відділенні виконувалися два симфонічні твори композитора — Друга симфонія та «Кончерто гроссо». Варто нагадати, що Другу симфонію грали такі чудові диригенти як Геннадій Проваторов і Стефан Турчак, вона була етапною для української (і не лише української) музики 1960-х років. Показово, що суперечки щодо неї виходили за межі суто музичного жанру і стосувалися руху вільної суспільної думки, теми звільнення від привидів минулих років.
«Кончерто гроссо» — жанр, що народився в епоху бароко, Губаренко із властивим йому відчуттям часу переадресовує сучасному слухачу. Поштовхом до створення цього твору стала смерть одного з кращих друзів і соратників у мистецтві. Але музика не стільки втілює скорботу втрати, скільки продовжує вічні роздуми композитора про життя та смерть.
Академічний молодіжний симфонічний оркестр «Слобожанський» (який, незважаючи на молодість музикантів, заслужив звання академічного колективу) гідно впорався з найважчими музично-філософськими творами. Диригував у цей вечір Шаліко Палтаджян, свідок тріумфів і виконавець музики В. Губаренка. У другому відділенні він разом із Валентиною Соколик додав особливого емоційного забарвлення «Ніжності».
Сказати, що виконавиця прем’єри моноопери 1971 року співала прекрасно — нічого не сказати! Її спів був, як і раніше, трепетним і живим, що досить рідко буває при сорокарічному вокальному стажі, особливо у високих жіночих голосів. Але головне полягало в тому, що вона передавала той аромат першоджерела, ту автентичність інтонацій люблячої жінки, які вклав у свою партитуру композитор.
«Ніжність» — опера про кохання. Про зворушливе й вічне почуття оповідають листи, які ще довго після смерті коханої отримує їхній адресат. Аналогія виникає сама собою. Послання з вічності приходять до слухачів навіть після смерті композитора з його музикою. Звичайно, якщо вони написані з любов’ю і зачіпають струни людської душі. А також, якщо знаходять подібних виконавців.
