Чоловічого крою піджак, вузька темна спідниця нижче колін, взуття на низькому ходу і зібране у вічний вузол на потилиці волосся: чи про такий сценічний вигляд мріють сотні дівчат, які юрмляться біля входу до театрального вишу? Тим, хто прийшов сюди в квітчастих відкритих сукнях і туфельках на шпильках, навряд чи хочеться проходити все акторське життя на сцені, та й на екрані, саме в такому вигляді. Ось і Валерії Заклунній, випускниці знаменитої школи-студії МХАТ 1966 року, за часів загальної моди на бабети та осині талії, мабуть, думалось про щось більш кокетливе, ніж газова хустка на плечах.
Але молодій акторці необов’язково таланить, і ролі милих дівчат не сиплються, як із рогу достатку, а Шекспір із Мольєром не випадають і поготів. Сталося так, що і її така довгоочікувана велика перша роль, яка обіцяла в разі успіху акторське майбутнє і визнання, теж не виглядала поетично. Фартовою і такою, що визначила на довгі роки акторську долю, для Валерії Заклунної стала роль секретаря райкому партії Марії з однойменної п’єси Афанасія Салинського, поставленої на сцені Київського театру ім. Лесі Українки Едуардом Митницьким 1972 року.
Вдало зіграти партійного діяча, а якщо поталанить, то й великого компартійного боса за радянських часів означало багато — звання, офіційне визнання, налагоджений побут. Не обіцяв такий успіх лише подальшого вибору ролей. Наприклад, після Леніна ніяк не можна було вийти в образі негідника Річарда ІІІ, і навіть комедійний персонаж для актора з обличчям вождя залишався небажаним. Сибірячка, а за такою назвою незабаром вийшов і фільм за тією ж п’єсою Салинського, на довгі роки стала для Валерії Заклунної альтер его її кіносценічного існування. У неї чудово виходили принципові, чесні, вольові, цілеспрямовані партійні діячки і фронтовички, які потіснили інші ролі в репертуарному переліку акторки. Адже були в них і жіноча привабливість, і мудра хитринка в ледь розкосих очах, і навіть бархатисті хвилюючі обертони в голосі. До того ж, такий образ зовні стриманої, передової, мислячої сучасниці, скромно вдягненої, без гриму та прикрас, містив саме ту, припустиму в радянському мистецтві дещицю сексуальності, яка не ганьбить високі ідеали, проте забезпечує успіх у глядачів.
Скоріше за все, в 1970-ті Заклунна стала улюбленим типажем для тодішніх функціонерів і цензорів мистецтва: схожі ролі в кіно й театрі йшли одна за одною, так що акторці хочеш не хочеш доводилося приділяти увагу дрібницям, щоб не заштамповуватися, не ставати однаковою. Але успіх знову у вигляді партійної діячки районного масштабу виручає акторку. Задушевність епічних кінокартин Євгена Матвєєва «Любов земна» і «Доля», де Валерія Заклунна зіграла Катерину, їхня емоційність, трагічна напруга і глибинний психологізм дозволили їй створити образ жінки неординарної, особливої, чия винятковість не в тому, що вона має більшу владу, ніж інші, а в тому, що їй більше і сильніше дано відчувати і розуміти та передбачати.
Власне кажучи, радянська бюрократія зовсім не дарувала таких мудрих і наділених людською теплотою функціонерок. Але добре радянське кіно, в якому пощастило зніматися Заклунній, було мистецтвом ідеалів, а не драмою радянської реальності. Її ж акторська прозорливість і глибина відчуттів, немовби взяті з характеру знаменитої кіногероїні, стали відмітною рисою кращих некон’юнктурних сценічних образів Валерії Гаврилівни Заклунної.
Наталя Миколаївна Пушкіна з «Останніх днів» М. Булгакова і Сара в «Іванові» А. Чехова у виставах Театру ім. Лесі Українки були виконані так, що змусили замислюватися, чи весь її артистичний потенціал використовується постановниками. Винуватиця загибелі Пушкіна в очах усіх, хто приходить попрощатися з поетом, Наталя Миколаївна Заклунної біля ліжка помираючого чоловіка залишалася повною гідності та царственої величі, фарфоровою статуеткою, якою заведено милуватися, а не спотвореною горем, зневіреною жінкою. Усвідомлення вини і втрати до красуні Наталі-Заклунної приходило поступово, не спотворюючи її зовні, а з’їдаючи зсередини. І зіграти свою героїню саме такою, всупереч репутації зрадниці та негідної дружини, означало багато що пояснити в її стосунках із Пушкіним.
Непластична, зовні скута роль хворої Лесі Українки у виставі «Сподіватись» за п’єсою Юрія Щербака, поставленій 1979 року Іриною Молостовою, дала Валерії Заклунній можливість іще раз довести, що їй під силу оживити будь-який книжковий текст і протриматися в обмеженому ігровому просторі монологів та інвалідного крісла. Глядач, звичайно ж, віддавав перевагу молодій, трепетній, рухливій Лесі-Мавці іншої акторки, але й прикмета того часу — революційна риторика з вуст української поетеси, зіграної Валерією Заклунною, звучала вельми переконливо.
Як жодна інша, ця вистава з декількома головними героїнями підтвердила, що у радянського мистецтва є два принципово різних рівні визнання — офіційне, від влади, і звичайне, глядацьке, таке, що робить актора впізнаваним і улюбленим. Але навряд чи хтось міг передбачити, що справжня популярність прийде до Валерії Гаврилівни Заклунної, яка грала-переграла керівниць, переможниць, революціонерок, завдяки одному епізодові з телевізійного серіалу за участю мегазірок радянського театру і кіно.
Того ж 1979-го на телевізійному екрані виходить у прокат «Місце зустрічі змінити не можна» Станіслава Говорухіна з Володимиром Висоцьким і Арменом Джигарханяном у ролях антагоністів, а також привабливим молодим Володимиром Конкіним і неповторною Ларисою Удовиченко. Для Заклунної в цьому жорсткому, за радянськими мірками, бойовику знайшлося місце не в керівних органах, а в бандитській «малині», де вона грала роль найближчої подруги ватажка.
Не змінивши зачіски, у чомусь темному, акторка і в цьому випадкові була розумною, проникливою, стриманою і дуже гарною жінкою. Добір такої бойової подруги ватажкові банди Джигарханянові в очах глядачів, звичайно ж, додавав ваги. Але її епізодична роль зовсім не зводилася до ілюстративної: героїня Заклунної бачила те, чого не помічав ніхто. Жінка безпомилково розпізнала чужака й однією фразою, поглядом без жалощів та сумнівів ставила все на свої місця, а її жіноча м’якість проступала лише в краплі іронії, яка звучала в словах про недосвідченого сищика.
Ця дивна, невелика, здається, придумана спеціально для неї кінороль дозволила акторці позбутися стереотипних образів, які переслідували її, та зіграти жінок слабких, уразливих, невдах, обділених долею. У любовній елегії «Тема з варіаціями» С. Альошина, поставленій у Театрі ім. Лесі Українки Михайлом Рєзниковичем 1981 року, вона була милою, трепетною Любов’ю Сергіївною, образити яку — запросто. Захоплена провінціалка, типова довірлива інтелігентка, яка не вміє влаштовувати долю, з’явившись на сцені, відразу ж розтоплювала серця глядачів грайливою посмішкою і лукавством в очах. «Інша» Заклунна зачаровувала задушевністю, а в фіналі вистави, розгублена й обдурена — смутком, що зупинився в очах.
Та все ж Шекспір із Мольєром акторці так і не випадали. А після життєвого вибору Валерії Гаврилівни Заклунної на користь політичної сцени нові цікаві ролі в театрі майже вичерпалися. Була, щоправда, пронизлива, зіграна, немов продовження розповіді про наївну і милу Любу, Лідія Василівна зі «Старомодної комедії» Олексія Арбузова і вольова, непохитна бабуся Еухенія з вистави «Дерева помирають стоячи» Алехандро Касони. У обох виставах разом із Юрієм Мажугою вони грали немолодих людей, які часом стають дітьми — окриленими, повними мрій. Їхнє життя прожите, а бажання, які не сповнилися, нездійснені надії залишилися. А раптом щось іще буде? Сльоза розчинить гіркоту, і знову з’явиться посмішка. Так Валерія Заклунна і Юрій Мажуга грали ці дуже сентиментальні п’єси з сумним завершенням.
Щемкий фінал залишав усі запитання без відповідей. І навіть таке просте запитання повисало в повітрі: чому не всім акторкам випадають Шекспір і Мольєр?
