За три дні святкову промову Президента прокоментували чи не всі відомі політики й політологи. Але чути коментар філософа чи письменника не довелося. Отут і є слабка ланка нової влади.
Каста жерців — обов’язковий атрибут будь-якого режиму. Носії синкретичного знання входили до складу тіньових кабінетів фараонів, князів, імператорів, фашистських та комуністичних диктаторів, «цивілізованих» президентів і прем’єрів. Правителі ніколи не афішували консультацій з мудрецями до ухвалення власних рішень і, безперечно, здебільшого іґнорували філософські перестороги. Але ще ніколи так відверто не нехтували інтелектом, як у незалежній Україні, — з чотирнадцятим роком включно.
Українська каста жерців уже не має в своїй ложі філософів і письменників (маю на оці не продуцентів читва, а, скажімо, контактерів, провідників езотеричного знання) — тих, хто здатен екстраполювати вождівські ідеї на ноосферу. Їх витіснили політичні люди — не дурні, з технологічними екстрактами наукових досліджень в активі. Але — викінчені праґматики. Це той єдиний вид інтелектуалів, яких жалував Ленін: ті, що прагнуть не пояснити світ, а перебудувати його.
Ясна річ, президент потрібен державі не на те, щоби розмірковувати, а саме щоби діяти: закон посадового жанру. Але «дорожну карту» для нього мусять складати навіґатори, вправні «у якомога точнішому встановленні смислу витворів людського розуму і людської душі» , — так визначає культурологічну задачу філософ Мирослав Попович. Які ж смисли заклали наші праґматики у президентське послання?
Проблема консолідації суспільства виникла не минулої зими. Але чи досить для її розв’язання самої дії — двох поїздок Президента до Донецька чи дублювання заклику брататися до «різних» ветеранів Другої світової? Однієї лише цитати з іншого філософа, Євгена Бистрицького, досить, аби збагнути безпорадність суто інструментальної дії: «Як розв’язувати питання національної консолідації (ідентичності), якщо принципи політичної толерантності та політкоректності заперечують будь-який етнокультурний примус у мультикультурному середовищі?.. Причини поразок примирення криються в самій філософії примирення… Це договір про неможливість домовитися… Виникає стан існування поза спільною істиною… Толерантність — це, скажемо так, несумісність назавжди» .
І тут на кін лягає головний козир політпраґматиків — осанна мудрому народові, лейтмотив президентського послання. Авжеж, хто такі Попович, Бистрицький чи якийсь інший філософ — Сергій Кримський, наприклад (який навесні дістав Шевченківську премію за дотичний нашої теми твір «Запити філософських смислів»), — супроти «народу»?!
Для політиків «народ» — фігура риторична, сукупність голосів на майбутніх виборах. У філософському словнику такого поняття взагалі не існує. Натомість існує поняття «ноосфера» — мудрість досвіду людської еліти. Досвід інтелектуальної культури, коли хочете. А що там про культуру говорив пан Ющенко на святковому Майдані? Нічого. Півгодинний заклик до дії завершився компліментом апріорі мудрому народові: « У нас досить таланту і сили!»
Дивина! Президент говорить про високі технології і жодним словом не прохоплюється про нездатність вітчизняної науки та вищої школи — у нинішньому занедбаному стані — забезпечити такий прорив. Тут постає інше питання: навіщо, справді, «мудрому» народові учити своїх дітей в університетах? Є талант — організуймо всеукраїнський рух винахідників велосипеду. Є сила — розуму не треба. З хай-теком вас!
Відсутність у президентському посланні згадування про культуру серед головних механізмів поступу — сильний хід. «Я існую в думці, а не вона в мені» , — визнав Мераб Мамардашвілі. А звідки тая думка тоді береться? З ноосфери. І якщо ви не володієте ченелінґом, то єдиний спосіб до тої думки долучитися — через книжку. Читач, як пише Марія Зубрицька, стає « співучасником глибокого комунікаційного процесу з унікальною владою над часом і простором, оскільки в цьому закодована можливість реінкарнації життя», — це і є контакт з ноосферою.
Думати без читання може лише «мудрий народ» політиків. Перепрошую за наступну розлогу цитату з Мамардашвілі, але, може, бодай її прочитають президентські референти, коли вже не читають творів, нагороджених президентським указом: «Ми можемо або мислити, або не мислити, але якщо мислимо, то мислимо те, що вже помислене. І тому Декарт буде схожий на Канта, Кант буде схожий на Сократа і так далі… Є закон мислення про філософські тексти — його можна висловити приблизно так: ми здатні зрозуміти те, що написано у філософському тексті лише в тому випадку, коли зуміємо відтворити сказане в ньому (не слова, а сказане в ньому) як можливість нашого власного мислення — в тому значенні, що і ми можемо це помислити… Не книги народжують книги, читаються вони лише тоді, коли є що згадати чи дізнатися із себе» .
Іще один філософ, Роман Зимовець, зауважує: «Певна інтерпретація культури леґітимує відповідний тип соціальної, отже владної, дії» . Інтерпретація культури через її виведення за дужки у президентському посланні леґітимізує владну дію з опертям на нечитаючі верстви. «Світ — це те, що я розумію» , — каже Мамардашвілі. Як розуміли світ нечитаючі «бюрґери Гітлера чи «пролетаріат» Леніна — ми знаємо.
«Слава за розум. Найпримхливіша, найневловиміша і найповільніша» , — написав Павло Загребельний, один із тих, чиї останні твори варто прочитати президентському оточенню. Бодай у відпустці.
«Філософія — це видобування наслідків із того компоту, до якого ми вже вляпалися. І будьте ласкаві бачити наслідки, що з того випливають». (М.Мамардашвілі).
Співавтори: Мирослав ПОПОВИЧ. Нарис історії культури України. — К.: АртЕк, 1998. Є.К.БИСТРИЦЬКИЙ, С.В.ПРОЛЄЄВ, Р.В.КОБЕЦЬ, Р.В.ЗИМОВЕЦЬ. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003.
Марія ЗУБРИЦЬКА. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. — Л.: Літопис, 2004.
Мераб МАМАРДАШВІЛІ. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. Я, Богдан. — Х.: Фоліо, 2001.
