Визнання Міжнародною федерацією асоціацій кінопродюсерів (FIAPF) того чи того фестивалю належним до особливої групи чи класу (якщо хочете - касти), що вона позначається першою літерою латинської абетки, аж ніяк не є довічним.
МОРОК-"А"
Московський міжнародний кінофестиваль (ММКФ) який відбувається раз на два роки, починаючи від 1959-го, занесено FIAPF до класу "А" 1972-го. Донедавна він чергувався з іншим "соціалістичним" кінофорумом "А" - в чеських Карлових Варах. Тепер Карловарський МКФ - щорічний, як і повинно бути за правилами FIAPF, тож тепер і Московський має переглянути свій регламент: "залізну завісу" знищено - час забути про квоти й пільги культурних резервацій. Та чи варта таких колосальних мороки і грошей належність до "А"-касти? В одній з промов президент ММКФ Сергій Соловйов пояснив: "Ми розглядаємо фестиваль насамперед, як одну з нормальних робочих структур, які сприяють відродженню і нормальному існуванню механізмів повернення коштів у кінематограф. Зовнішність у фестивалів святкова, а нутро глибоко ділове. Насправді вся система європейських МКФ класу "А" виникла саме тому, що на них робиться міжнародна кінематографічна ринкова політика. Саме тут відбуваються зустрічі, укладаються контракти, налагоджуються ті особисті стосунки, що ними й тримається будь-який кінематографічний бізнес. Європейські фестивалі - одна з найголовніших комерційних і ділових основ міжнародного кінопроцесу. Французький кінематограф посідає поважне місце у світі та Європі не лише тому, що там працювали Жан Ренуар, Годар і Трюффо, а ще й завдяки Канну. Престиж італійського кіно - Венеція. утративши Московський міжнародний кінофестиваль, ми остаточно втратимо перспективи достойного існування у світовій ієрархії кінематографій".
Існує, звісно, й інший погляд на проведення такого масштабного форуму в країні, де зведено до мінімуму фільмовиробництво й загальний рівень життя. Але контрцитату запропонуємо наприкінці. Тепер - про те, що, власне, визначало обличчя ювілейного Московського кінофестивалю.
"А"-КОНКУРС
У конкурсі ММКФ брали участь 16 фільмів з 14 країн. Мистецьки програма виявилася надзвичайно нерівною - її ландшафт був, сказати б, карколомний. Певне, аби утриматися на ногах, журі віддало перевагу і "Золотого Георгія" доволі пересічній американській мелодрамі режисера Джеффрі Зекса "Кімната Марвіна", в якій, правда, знялися "зіркові" артисти: Меріл Стрип, Даян Кітон, Леонардо Ді Капріо й Роберт де Ніро. Актори грають упевнено, режисер грамотний, сюжет гуманний і сльозоточивий, назва стрічки навіть фігурувала в цьогорічних "оскарівських" номінаціях, але, гадаю, їй надзвичайно важко буде надовго залишитись в серцях глядачів. Хіба що "Кімната Марвіна", в якій на голлівудський манер розповідається історія подолання родинного відчуження, римується в конкурсній програмі з двома очевидними фестивальними фаворитами, що справедливо зібрали найбільший урожай почесних нагород: "Брати Вітман" угорського режисера Яноша Саса та "Мати й син" Олександра Сокурова. Про картину Сокурова, удостоєну ще взимку на Берлінському МКФ призу ФІПРЕССІ, "День" вже докладно розповідав. Цей фільм настільки незвичайний, експериментальний за формою, що поряд з ним рутинно традиційною виглядає будь-яка з решти 15 картин. Стосунки сина і смертельно хворої матері сповнені такої духовної гармонії, що тцльки смерть може породити між ними конфлікт відчуження. У "Братах Вітман" цей конфлікт, навпаки, спричиняє смерть: підлітки вбивають матір, що не приділяла їм належної уваги, вбивають, аби заволодіти коштовностями, що призначаються для повії. Історія базується на романі угорського письменника Гьози Чата (1887-1919) і відбувається 1914 року. Це ніби передчуття смертоносної вакханалії першої світової війни - із бергманівської глибини зануренням у психологію людини, що виявляється на екрані в мініміалістичних зовнішніх порухах, поглядах, жестах - знаках прихованого пекла душі. Це третя робота Яноша Саса. За "Войцека", свою попередню картину, він отримав "Фелікса", приз Європейської кіноакадемії кращому початкуючому режисерові.
До цих фільмів певною мірою пристають ще дві картини - італійська "Маріанна Укрія" Роберто Фаенци та швейцарська "Блакитна гора" Томаса Таннера, пронизані феміністичними мотивами. І якщо перша з них - зразок високої режисури й майстерної костюмованої драми (оператор Тоніно Деллі Коллі й художник Даніло Донаті успішно працювали з великим Фелліні), то друга, що теж обігрує сюжет прихованого інцесту, мистецьки вельми банальна.
Краще чи гірше, але ніби "з других рук", і зубодробильна польська - на американський манер - "Пастка" Адека Драбінського, що виводить нехитру мораль: як не є, а краще бути самим собою; і "Шевроле" іспанця Хав'єра Макуа - про стосунки мешканців сучасного міського дна.
Між іншими знайшлося місце двом феєрверковим фільмам а la Квентін Тарантіно - "Метелик махаон" японця Шунжі Іваї та "Достукатися до небес" німця Томаса Яна. Дві програмово вигадані історії про маргіналів: аутсайдери з японсько-китайського Йєна-тауну намагаються вирватись із земного пекла - через гроші - до земного раю, а приречені хворобою на смерть двоє німецьких хлопців, гучно чхаючи на всі суспільні умовності, прагнуть побачити море, як субстанцію досі для них недосяжну, сказати б, супутну райському життю. Фільми сповнені вигадливої - іноді надто заплутаної - постмодерної гри, нашпигованої цитаціями, натяками, надшвидкісними ситуаційними змінами, що передбачає молодого й незакомплексованого глядача. Додам, що енергійні герої цих сюжетів, зрештою, отримують все, чого прагнуть. А з ними - й глядачі, принаймні, в кіно. (Іронія долі й воістину - кожному своє... Кілька років тому Микита Міхалков вельми образився на каннське журі, що віддало перевагу якомусь хуліганському фільмові якогось Таратіно перед його картиною "Стомлені сонцем". Дійсно, "Кримінальне чтиво" за певними параметрами важко навіть порівнювати з оскароносною, тепер уже, стрічкою Міхалкова. Та Московський фестиваль, принаймні, у двох сюжетах запропонував продовження "Стомлених" в етикетці горілки "Командарм", з кінематографічним ликом Міхалкова).
Про майже чарівне здійснення майже божевільних бажань ще кілька картин - не без легкого гумору й ненав'язливої моралі. Французька "Жити як королі" Франсуа Валя - про польських емігрантів-шахраїв, що успішно видають себе на міжнародному фестивалі (!) за творців ісландського фільму. Фінська "Державний міністр" Паули-Андерса Сімма про ще одного шахрая, який намагається провести земельну реформу в лапландському селі наприкінці другої світової війни. Ці фільми водночас апелюють і до химерностей людської долі, що її авторами є чи то Боже провидіння, чи природний характер персонажів, чи волюнтаристська фантазія дипломованого кіношколою деміурга...
Зрештою, кожен фільм конкурсної програми щось означав. Як от - слідування знайомій нам традиції "пісенного" індійського кіно: "Сардарі Бегам" Ш'яма Бенегала. Або - асистування суспільній опінії на захист французьких учителів від хуліганів-учнів: "Небезпечна професія" Жерара Лозьє з Жераром Депардьє в головній ролі. Чи - засвідчення професіоналізму й чесності полісменів у боротьбі з наркомафією: "Перший вибір" (режисер Гордон Чанг, Гонконг)... Та делеко не всі вони, на жаль, сягали достатнього мистецького рівня, що дає підстави говорити про залишкове (?) відігравання Московським фестивалем своєї колишньої моделі, яка, радше, базувалась не на якості фільмового добору, а на його географічному представництві. Інша справа, чим пояснюються ці рецидиви (див. попередні репортажі з Москви).
НА "ЩА"?
Наведені вище думки Сергія Соловйова не можуть не викликати довіри й поваги. Але проблема фестивального статусу з усім "букетом" його проблем - від забезпечення фінансового до забезпечення фільмового - залишається досить гострою. Пригадуючи лист діячів російської культури на адресу уряду про недоцільність фестивалю, зацитуємо й сумніви одного з найавторитетніших кінорежисерів Росії Олексія Германа, який в московській "Общей газете" веде постійну рубрику "Злоба дня": "Чому Московський не може бути просто хорошим фестивалем? Чи - фестивалем найпринциповіших художників? Чи - перших фільмів? Тобто тим, чим саме ми можемо бути цікавими й чим відрізнялися б від багатих і славних фестивалів Заходу". І далі: "Краще приборкати першопристольний гонор і забути про першу та й про другу літери абетки. Як у Маяковського: "Мы попросим, чтоб его куда-нибудь на "ща".
Ось такі лихі пригоди...
Москва-Київ
