У столичному кінотеатрі «Жовтень» було показано чотири фільми. Хоча компанія «Артхаус Трафік» і поспішила назвати організований нею захід «новим гучним проектом», тим часом гучним він не міг вийти не лише через скромну кількість привезених до Києва стрічок — серед їхніх режисерів не було гучних імен, які спонукали б глядача прийти до кінозалу. Що, втім, свідчить не на його користь — покоління молодих людей, які сьогодні здебільшого й відвідують кінотеатри, про гарні сторони кінематографа нашого західного сусіда, який не одне десятиліття вважається одним з найкращих у світі, нічого не знає. І, схоже, нічого знати й не хоче.
ЛІНІЯ 1: «ЕДДІ»
Відкрилася «Лінія польського кіно» стрічкою Петра Тшаскальського «Едді», відзначеною призами ФІПРЕССІ й журі на Берлінському кінофестивалі, призом Філіппа Моріса на Фестивалі в Карлових Варах, а також численними нагородами польських кінофорумів. Героями стрічки стали збирачі металобрухту, яких у нас звуть бомжами, й уже одна ця обставина викликає симпатію до її авторів. Тоді як екран давно віддано гангстерам, повіям, силовикам та іншим бандитам усіх мастей, режисер спрямовує свій погляд на маленьку людину, яка опинилася навіть не на узбіччі життя, а на його звалищі.
Два брати, що заробляють на життя «лівою» горілкою, наймають репетитором для своєї сімнадцятирічної сестри Едді, який очищає місто від старих велосипедів, холодильників і навіть телевізорів. Що, звісно, зважаючи на рід занять героя, виглядає дивно. Але такий сюжетний хід виправдовують дві обставини. По-перше, Едді разом з брухтом підбирає викинуті книжки й навіть читає їх, завдяки чому має в колах люмпенів і дрібних торговців славу інтелектуала. По-друге, брати піклуються не лише про те, щоб сестра отримала диплом технікуму, завдяки чому вони зможуть відкрити забігайлівку. Крім освіти вони занепокоєні і її бажанням кохати, що рветься назовні з молодого гарного тіла, яке тримають під замком. Едді ж виявився ідеальним викладачем через свою фізичну непривабливість. Тим часом саме він, залишившись уночі під час відсутності напівкримінальних типчиків з їхньою сестрою, не угледів за дівчиною, й вона, втікши з дому, звісно, завагітніла. І тут наш герой зазнав неабиякого лиха, а ми почали перейматися питаннями, які хотілося б поставити авторам фільму.
У подібних випадках такі тупі, безжальні типи, як ці торговці горілкою, відправляють сестер і дружин на аборт. Тому не зовсім зрозуміло, чому вони цього не зробили. Проте можна, звісно, припустити, що брати піклуються не лише про диплом, а й про здоров’я сестри. Однак перебіг подальших подій ставить питання складніше. Кастрованому братами Едді (зневажливо ставлячись до репетитора-бомжа, учениця звалила на нього провину за вагітність, аби відвести підозру від коханця) віддають дитину, і він виїжджає з нею та своїм другом у село. Але тільки-но герой почав мріяти як він виховає прийомного сина — у нього малюка забирають. При цьому всі мінливості долі Едді переносить настільки стійко й смиренно, що тільки дивуєшся: звідки в нього таке терпіння й упокорювання, звідки мудрість і умиротворення, задля отримання яких люди йдуть у монастир, у пустелю, в Тибет, постують і здійснюють інші тяжкі аскези, але часом так і не сходять на ті вершини духу, на яких опинився наш герой? Він, щоправда, обмовився товаришу, що, читаючи Шекспіра й інших класиків, здобув спокій. Можна ще припустити, що мудрість Едді черпає у вині, яке п’є частіше за воду. Але чи багато просвітлених, чистих душ ви бачили серед любителів вина й белетристики, нехай такої, що потрапила в розряд класики? Якщо так, то покажіть їх мені.
У фіналі герой виявляє нові ознаки святого. Своїм упокорюванням та всепрощенням він пом’якшує серце не лише дівчини, котра прирекла його на страждання. Він змінює й душу жорстоких братів, які в обмін на підкинуту дитину дають вихолощеному ними ж бомжу гроші й при цьому поводяться покірно й присоромлено, не реагуючи на образи й стусани друга Едді.
Можна, звісно, зрозуміти, чому етичний пафос виявився сильнішим за життєву логіку. Режисер, який належить до покоління сорокарічних, а отже тих, хто народився й сформувався ще в комуністичній Польщі, як і інші його совісні ровесники, пригнічений новою посткомуністичною реальністю: появою убогих, абсолютно незахищених людей, споюванням народу — несимпатичні герої спиртним торгують, симпатичні його п’ють. Не подобається режисерові й безглузда суєтність міського життя, якій він протиставляє життя на природі, де, як пояснює Едді, «є все». Не меншим дефіцитом, ніж чисте повітря й вода, в сучасному світі є святість, якою режисер наділяє не священика, не ченця, а бомжа. Факт досить красномовний для Польщі, яка пишається й Папою Іваном Павлом II, і самою своєю прихильністю до католицької традиції. До речі, у фільмі багато кадрів, знятих зверху, — чи не янгол-охоронець, ширяючи над героєм, спостерігає за ним?
ЛІНІЯ 2: «ПІВДЕНЬ — ПІВНІЧ»
Ченцем робить свого героя Лукаш Кравовський, який, як і Пьотр Тшаскальський, намагається вивести соціальні проблеми на інший, метафізичний рівень. У назві його стрічки «Південь — Північ» відображено напрямок, у якому рухається майже тридцятирічний... юнак, який не встиг подорослішати за монастирськими стінами і якого навіть не назвеш чоловіком. Він хоче побачити море, і з втіленням цієї мрії не можна зволікати — через пухлину мозку парубку залишилися лічені дні. Йому в попутниці набивається симпатична дівчина, теж приречена — пропрацювавши у Варшаві рік повією, вона заразилася СНІДом (тема також актуальна для України). Подорож приречених молодих людей, які могли б стати чудовою парою, народити дітей, яким просто хочеться жити й любити, але доводиться вмирати, стає метафорою своєрідної Голгофи. Сходження на неї, як відомо, символізує очищення, через яке й мусять пройти герої фільму.
Цікаво, що режисер вбиває свого героя одразу після того, як він, так і не діставшись моря, вкушає плід мирської любові — очевидно без цього, на думку авторів стрічки, колишній чернець не долучився б до блаженства вічного життя. Юлія ж, опинившись на заповітному морському березі, повідомляє нам про те, що цілковито позбулася страху — почуття, яке є перешкодою на шляху до щастя й свободи. Як і в «Едді», автори фільму «Південь — Північ» не плекають ілюзій стосовно того, що хтось зробить нас щасливими. Вони ніби нагадують, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. І шляхи до порятунку лежать не у сфері розв’язання соціальних проблем, хоч їх і треба розв’язувати, а в нашій душі.
ЛІНІЯ 3: «ПЛОЩА СПАСИТЕЛЯ»
Немає жодних шансів ні на щастя, ні на порятунок у героїв стрічки «Площа Спасителя» Кшиштофа Краузе, яка отримала дуже багато нагород на польських кінофестивалях і оголошена найкращою польською стрічкою минулого року. Жертвою дикого капіталізму, що змінив ненависний соціалізм радянського зразка, у фільмі стає сім’я, й, зокрема, жінка. Подружжя з двома дітьми, чекаючи ключів від омрiяної квартири, тулиться у матері чоловіка. Коли ж компанія- забудовник раптом збанкрутіла (ситуація знайома й нашим співвітчизникам), спільне життя зовсім розладилося. Покинута заради коханки дружина, яку виживає свекруха й не приймає чоловік сестри, вдається до крайніх заходів. Опинившись на вокзалі, вона, щоб не прирікати своїх дітей на подальші страждання, отруює їх пігулками, а собі перерізає вени. Але на цій ноті відчаю фільм не закінчується. Усіх трьох рятують у реанімації, після чого жінку, котра вчинила замах на життя своїх дітей, судять. Зрештою на лаву підсудних має сісти її чоловік, який розкаявся й відмовився від неправдивих свідчень. Але перш ніж суд визначить ступінь його провини, моральний вирок своєю стрічкою виносить режисер: причиною сімейних, соціальних та інших проблем є безвідповідальність, легковажність, якщо хочете, інфантилізм чоловіків — чоловіків, що тікають до коханок; власників «збанкрутілих» фірм, що змиваються на Канари, політиків, що обманюють виборців i т.ін.
ЛІНІЯ 4: «ТЕСТОСТЕРОН»
Четвертим фільмом «Лінії польського кіно» став «Тестостерон» Томаша Конецького — приперчена ненормативною лексикою комедія, герої якої зібралися, щоб відсвяткувати весілля наукового працівника та поп-зірки. Однак більш схожа на повію, ніж на співачку, наречена втекла з вінчання, яке, як виявилося, використала для реклами нового альбому. Весілля без нареченої перетворюється на чоловічі розбірки, де новонароджена дружба перетворюється через жінку на ворожнечу, а ворожнеча обертається щастям: офіціант у батьковi нареченого-невдахи виявляє й свого батька — сперматозавра, що спромігся запліднити мало не всю найкращу половину жіночого населення країни.
Режисер вкладає у вуста героїв стільки шокуючих «прозрінь» про стосунки чоловіків і жінок, мізки яких безнадійно загубилися десь між ногами, що з’являються всі підстави більше не зараховувати себе до роду людського. Іронія досягає апогею у фіналі стрічки, коли гормональні пристрасті, які щоразу спричиняють мордобій оскаженілих самців, завершуються вінчанням нової пари. Поставши перед вівтарем, ненаситний до любовних утіх офіціант-казанова та його вагітна наречена разом з гостями слухають високі слова про священне таїнство шлюбу, після чого вдаються до свята плоті. Останній кадр — гості разом з нареченим і нареченою розважаються на природі, подібно до зграйки молодих тварин у період спарювання, — не лишається жодних сумнівів щодо того, що режисер і драматург Анджей Сарамонович, за однойменною п’єсою якого й знято фільм, відводять нам місце на еволюційних сходах десь між шимпанзе та горилами.
А якщо так, то й усі спроби інших режисерів звернути нашу увагу на соціальні, моральні, метафізичні й інші людські проблеми буття стають марними. Тестостерон, якщо ми повірили в його владу над нами, прирік нас на існування у сфері чистої біології, що не знає ні смутку, ні сумнівів, ні душевних поривань, ні культури. Принаймні таким є остаточний вирок авторів «Тестостерону», які долають свій відчай за допомогою кіно.
