Мемуаристика була й залишається — та, мабуть, дуже довго ще залишиться одним із найскладніших і водночас найпопулярніших жанрів літератури. В чому причина такої популярності — більш-менш зрозуміло: адже кожному «звичайному» читачеві завжди дуже цікаво (особливо, коли автор спогадів — людина, поза сумнівом, масштабна, з багатющим життєвим досвідом), «як воно було насправді», тобто цікаві реалії історії, а не вигадки. А ось щодо складності — тут не все так очевидно. Складність ця полягає, можливо, в тому, що мемуари — завжди своєрідний сплав. Сплав бажання достовірно, правдиво, щиро розповісти про час і про себе, але й певного суб’єктивного начала (це неминуче, адже будь-які мемуари за визначенням завжди є суб’єктивними, якщо це не байдуже-холодний літопис; якраз в цьому й полягає, зрештою, їхня цінність). Для того, щоб спогади досягли поставленої мети і становили загальний інтерес, цей сплав має бути органічним. І, безумовно, досвід мемуариста має перевершувати вузькочасові межі.
Саме такий досвід має видатний український вчений-філолог, культуролог, громадський діяч, академік НАН України Іван Дзюба. Тому й фундаментальна книга мемуарів Івана Михайловича «Спогади і роздуми на фінішній прямій», нещодавно випущена у світ київським видавництвом «Криниця», читається з таким неослабним інтересом. І справа не лише в постаті автора, визначного майстра слова, але й у тім, що, як справедливо відзначив директор «Криниці» Леонід Андрієвський, це книга про історію й становлення нашого народу, а не тільки про те, як склалася особиста доля Івана Михайловича Дзюби.
Іван Михайлович Дзюба на презентації книги, подякувавши колективу видавництва «Криниця» за професійну допомогу найвищого рівня у підготовці праці до видання, а Фонду «Україна» та персонально другому президентові України Леонідові Кучмі — за спонсорську підтримку (адже вже підготовлений до друку рукопис чотири роки чекав на своє оприлюднення, бо важко було знайти кошти на видання), а ще — подякувавши своїм «співавторам» — дружині Марті Володимирівні, дочці Олені, онуці Олі, розповів про те, якими мотивами керувався він, коли писав ці спогади. Було декілька специфічних бажань, зізнався Іван Михайлович; адже, сказав він, «я чимало настраждався не тільки від тих, хто до мене ставився відверто вороже, але й від тих, хто нав’язував мені свої рамки, за які я не міг виходити. Тому й хотілося показати, яким же я є насправді, показати людей, яких я знав».
На думку академіка Дзюби, не варто постфактум, заднім числом підправляти минуле, зображуючи його модернізованішим, «правильнішим», аніж воно було насправді. Так, сказав промовець, «моє ставлення до Сталіна, як і ставлення моїх друзів, було вже на початку 50-х років більш ніж далеким від ідеалізації, ми вже дещо розуміли ще за життя вождя — і все ж таки факт залишається фактом: коли о шостій годині ранку 6 березня 1953 року радіо сповістило про смерть «геніального керманича», то весь наш студентський гуртожиток у Донецьку буквально здригнувся від плачу. Так було, і про це треба писати. Хотілося б, — вів далі Іван Михайлович, — щоб визначальною у книзі була не хронологічна послідовність, а асоціативний план часу — це природніше. Зокрема, це стосується розповіді про батьків, дитинства, шкільні й студентські роки, друзів, сусідів, про рідну Донеччину, і, звичайно, не меншою мірою другої частини спогадів, де йдеться про 60-ті й наступні роки. Це перша та друга частини «Роздумів і спогадів...» — додав Іван Михайлович, — а зараз я працюю над третьою частиною, де читач знайде вже відгомін проблем і турбот наших днів».
Присутні на презентації ділилися своїми враженнями від праці академіка Івана Дзюби, підкреслюючи при цьому, що йдеться про дійсно непересічне явище в сучасній українській культурі. Так, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України академік Микола Жулинський відзначив, що «книга є цінною тим, що в ній живе слово. Слово того краю, Донеччини, де народився Іван Михайлович, провів свої дитячі, студентські роки. На перший погляд, здається, що це щось незавершене. Але спогади дитинства унікальні тим, що вони створюють рідкісну картину того українського світу сільської Донеччини, який вже певною мірою відходить у минуле». З не меншою цікавістю, вів далі Микола Жулинський, читаються й ті сторінки, що присвячені переїзду Івана Дзюби до Києва, знаменитому «львівському десанту» молодих українських письменників на початку 60-х років минулого століття; тут автор «просто розкошує». Підсумовуючи, можна стверджувати, заявив промовець, що перед нами — «мовно-розмовна енциклопедія другої половини ХХ століття, через ці характери, долі, вчинки ми відкриваємо справжню Україну».
Директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди академік Мирослав Попович сказав, що «ця книга захоплює всім ходом життєвого плину. Хочеться засвоїти такий спосіб бачення світу, що його демонструє нам автор. І дуже важливо, що книга дозволяє зробити фундаментальний висновок: ми прожили недаром, національна ідея набула в руках Івана Михайловича такого гуманістичного характеру, що виявилася непереможною». Старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Дмитро Стус теж вважає, що найпривабливішим у творі є оптимізм Івана Михайловича Дзюби: «Життя триває, ми можемо йти вперед, аж поки ми можемо вибачати, бачити істину й робити висновки. Дуже часто наша історія відтворюється як історія без людей, а в цій книзі усе людське — людина жартує, сміється, сумує. Тим вона й цікава».
У ході подальшої дискусії пролунало, до слова, цікаве зізнання Івана Дзюби: «Відбувався певний внутрішній злам. Якщо б я був киянином, то я б, може, й не написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Але я дивився збоку, я відкривав для себе Україну». Це зізнання, очевидно, допомогло багатьом присутнім на фінішній прямій: «Людям, які вже прожили більшу частину свого життя, неодмінно ставлять нестерпно банальне запитання: якби вам довелося почати життя заново, чи прожили б ви його так само чи інакше? І більшість дає (принаймні більшість «радянських людей» давала) героїчну відповідь: тільки так! Мені здається, не може бути безглуздішої відповіді, ніж ця, навіть якщо вона освячена видатними іменами. Адже завжди людина може прожити життя розумніше, ніж прожила. З другого ж боку, тільки ціною непоправних помилок і втрат вона приходить до «розумнішої» версії життя. І слава Богу, що не може її реалізувати: бо то було б уже не її життя, а життя зовсім іншої, фінально-випрямленої, тобто несправжньої, особистості. Не підправляймо, не редагуймо свого минулого: не зазіхаймо на себе самих. Кому потрібен старт після фінішу?».
Залишається тільки додати, що ця, 27-ма(!) за рахунком, книга Івана Михайловича Дзюби, цей «образ нашої тяжкої, кривавої, невольницької епохи» (Дмитро Павличко), на жаль, надійде у вільний продаж украй обмеженим тиражем. Проте тішить те, що переважна частина накладу надійде до шкільних бібліотек, зокрема сільських. Сподіватимемося, що це допоможе відкрити такій дивовижній книзі якнайширший шлях у майбутнє.
Абсолютно справедливо, що виступаючи дякували Фонду «Україна» і особисто Леоніду Кучмі за відчутну матеріальну підтримку у виданні праці. І це природно. Звертає на себе увагу тільки те, що частина з тих, хто дякував, — це ті ж самі люди, які не раз декларували свою абсолютну політико-ідеологічну підтримку чинному Президентові України. Тут є над чим подумати, чи не так?
