Ізраїльський драматург Йосеф Бар-Йосеф став знаменитим у тридцять років, коли у 1963-му в театрі Камері у Тель-Авіві була зіграна його перша п’єса «Тура». З того часу у провідних театрах Ізраїлю були поставлені дванадцять його п’єс, що, окрім слави, принесли також престижну Президентську нагороду. Його твори вже протягом двадцяти років входять у постійний репертуар знаменитого ізраїльського театру «Габіма». П’єси «Важкі люди», «Лимоновий гай» і «Елькіне золото» отримали світове визнання і йдуть на кращих сценах Росії, Латвії, Польщі, Чеської Республіки, Шотландії, Індії і Бразилії. До того як стати письменником, Йосеф Бар-Йосеф певний час працював журналістом. Він вів розділ кримінальної хроніки, що давало багатий матеріал для написання п’єс. Свою першу п’єсу «Тура» він написав, грунтуючись на реальних подіях, коли батько убив власну дочку. Інші «університети» драматурга: моряк, видавець, будівельник. Вивчав англійську літературу і філософію в Єрусалимському університеті. Дослідники вбачають у творчості Йосефа Бар-Йосефа великий вплив російської драматургії, насамперед Чехова і Гоголя. Втім, питання декларативної приналежності певній національній культурі Миколи Васильовича є й досі відкритим, отож при бажанні можна віднайти й «український слід». У своїх п’єсах автор б’ється над вирішенням вічних проблем: неминучості людської самотності, спрагою щастя, роздивляється «маленьку людину»... Вони підкуповують своєю щирістю, життєвою правдою й болем, як неодмінним атрибутом цієї правди. Наша невеличка розмова відбулася у Посольстві Ізраїлю в Києві. Все, що пробилося через міжмовну мембрану співрозмовників, «День» пропонує нижче.
— Що було мотивом вашого приїзду в Україну, до Києва?
— Я приїхав, щоб зустрітися з акторами та режисером Едуардом Митницьким, які проводять репетиції моєї п’єси під назвою «Це велике море» (Театр драми і комедії на Лівому березі. — Авт .). Це нова п’єса, яку я дуже люблю. Але вона складна — це великий виклик для театру і режисера. Я говорив пану Митницькому, що високо ціную і вдячний йому за його вибір, бо він міг вибрати будь-яку іншу п’єсу, яка могла бути легшою. Але він сказав, що любить ризик. Ми розмовляли з акторами, вони ставили багато запитань... А п’єса розповідає про певний район Ізраїлю в Тель-Авіві. Але насправді йдеться про якісь загальнолюдські речі і, мені здається, пану Митницькому вдалося побачити ці універсальні цінності. Акторам же хотілося більше дізнатися саме про цей бік твору. Дія п’єси відбувається у 1948 році. Це історія двох подружніх пар — перше подружжя належить до ортодоксальних іудеїв з Єрусалима. Але герой п’єси відійшов від релігії — він приїхав до Тель-Авіва, щоб вести новий сучасний спосіб життя. І море для нього — це символ такого життя, втілення великого світу, в який постійно приходять нові кораблі. Він починає займатися бізнесом, досягає успіху. А його дружина залишається вірною релігії. Вона вірна своєму один раз зробленому вибору — однаковою мірою вона вірна своєму чоловіку та своїм переконанням. І тут відбувається конфлікт.
— Який вибір вона робить?
— Вона в буквальному значенні входить в море, і ми не знаємо, чим це закінчується... Тут важливий той момент, що вона входить в море, яке любить її чоловік, яке багато значить для нього. Таким чином вона з’єднується з ним. Одночасно з цим у її чоловіка роман з жінкою з іншого подружжя. Це друге подружжя приїхало до Тель-Авіва з Європи. Вони з України, були партизанами під час Другої світової війни. У чоловіка внаслідок поранення немає ніг. Це подружжя протилежне першому — тут головну роль відіграє жінка, вона займається бізнесом, забезпечує пристойний рівень життя. Утворюється комбінація — чоловік з другої подружньої пари, інвалід, якого залишають, жінка з першої подружньої пари, також залишена... Пан Митницький зробив дві паралельні групи акторів для кожної ролі. Мені дуже сподобався акторський склад. Крім того, у Києві я зустрічаюся з членами єврейської громади. Мені також дуже сподобався Київ — чудове місто.
— Чи відвідуєте ви прем’єри й постановки своїх п’єс?
— Далеко не завжди... Дуже багато роботи — вона займає основний час.
— Наприкінці минулого року в Росії вийшла збірка ваших п’єс «Важкі люди». Чи не планується щось подібне до виходу в Україні?
— Така ідея повинна виникнути в Україні. Я був би дуже щасливий, якби хтось переклав книгу або з івриту, або з російської.
— Які зв’язки існують у вас з Україною?
— У Театрі драми і комедії на Лівому березі вже багато років іде моя п’єса «Важкі люди» (в постановці театру «Жених з Єрусалима». — Авт .). Наскільки я знаю, з чималим успіхом.
— Давайте трохи поговоримо про власне драматургію. Всі «вічні» сюжети вже обіграні (античний, англійський театр тощо). Що незвичайного і свіжого може сказати сучасний драматург сучасній людині?
— Це хороше запитання... Якщо драматург досить талановитий, ті ж вічні речі можна сказати, переживши їх через особисте сприйняття. Оскільки якщо взяти історію драматургії та історію літератури взагалі, насправді існує лише кілька основних сюжетів. Але якщо ви маєте справу з дійсно великим письменником, він примудряється подати це по-новому. Нове далеко не завжди означає подачу нової інформації. Якщо писати реалістичні речі сьогодні, це вже не буде реалізмом ХIX століття. Змінюються форми, п’єси вже розгортаються зовсім по-іншому, абсолютно інший темп — зараз все набагато стрімкіше, експозиція не розгортається так вайлувато. При цьому важливо залишатися особистістю, доносячи свою неповторність. Якщо вам вдається знайти свою унікальну тональність, ви можете сказати те, чого ніхто до вас не говорив, так, як можете сказати тільки ви.
— Чи можна сказати, що ви не будуєте нові сюжети, а переосмислюєте висловлене раніше?
— Мої сюжети досить нові, це оригінальні теми. Наприклад, у «Важких людях» брат приводить жениха своїй сестрі, оскільки хоче, щоб вона вийшла заміж. Він докладає для цього багато зусиль, але зрештою все псує... Думаю, що це новий сюжет.
— Створюючи героїв, ви передусім досліджуєте їхні недоліки. Чи можна окреслити якісь загальні недоліки сучасної людини (незалежно від її національності, місця проживання тощо)?
— Я б не хотів говорити про це з політичного погляду. Дійсно, хороші п’єси розповідають про злочини, гріхи, помилки... Чехов писав про помилки. Він писав про те, як не слід жити — не говорив про це прямо, але мав на увазі. Мої п’єси побудовані таким самим чином. Звичайно, мої герої не погані самі по собі — вони роблять погані речі несвідомо.
— Тоді чи згодні ви з висловом: «Добро можна робити тільки із зла, оскільки іншого матеріалу просто не існує»?
— Це дуже цікава ідея... Загалом-то — так.
— Постановки ваших п’єс йдуть в дуже різних країнах: Росія, Україна, Шотландія, Індія, Чехія, Польща... Герої творів — це релігійні люди. Як сприймається їх релігійність у таких різних країнах?
— Не в усіх п’єсах акцент робиться на релігійності. Коли я говорю про релігійність, зазвичай йдеться про колишні часи. Я не знаю, як сприймають і трактують мої твори, наприклад, в Індії.
— На вашу думку, людина з іншої культури взагалі може зрозуміти суть вашого твору?
— Так — усе нормально. Очевидно, це доводить існування універсальних цінностей.
— Мені доводилося чути думку про те, що космополітизм євреїв, як народу, зумовлює їх певну провінціальність. Що ви думаєте з цього приводу?
— Ну, не знаю. Я єврей, але я не космополіт. Думаю, що узагальнення тут недоречні. Звичайно, до створення держави Ізраїль євреї були розсіяні по всьому світу і можна було говорити про певний космополітизм. Сергій Юрський у великому інтерв’ю для «Огонька» говорить, що сучасний театр поганий і нецікавий, бо він дуже космополітичний. У такій ситуації важко знайти і відобразити по-справжньому цікавих людей та глибокі проблеми. У моїх п’єсах йому сподобалося те, що вони були дуже специфічними. Без найменшого натяку на космополітизм. Напевно, саме з цієї причини вони стали цікавими всьому світу.
— Умовою виклику інтересу до себе в сучасному світі є показ своєї неповторності, колориту?
— Безумовно. Для цього ви повинні продемонструвати унікальність своєї особистості.
— Несподівані, часто парадоксальні сюжетні розв’язки у ваших п’єсах, а також багато внутрішньотекстових моментів є дуже смішними. Також існує думка, що це своєрідний «антигумор». Чим є відомий феномен єврейського гумору у вашому розумінні?
— Це не та річ, яку я спеціально планую. Навпаки, коли у мене є просто хороший жарт, я його викреслюю. Я хочу, щоб гумор виникав якимось іншим чином. Не можу точно сказати, звідки я витягую свої жарти. У цьому є певною мірою філософське значення. Наприклад, у драмі люди мають дуже сильні взаємні почуття, але несподівано виникає гумористична ситуація, що говорить: «Не варто сприймати речі дуже серйозно...» Це адресовано не героям, а публіці. Взагалі-то, говорять про «єврейський гумор», але я не знаю, що це таке — я не фахівець у цьому питанні. Я дуже люблю Шолом-Алейхема — це великий письменник.
— Як би ви визначили жанр своїх п’єс?
— Я називаю це «comedy of sorts». Не звичайна комедія, не «чорна комедія», не трагікомедія, а «comedy of sorts» («своєрідна комедія», «щось на зразок комедії». — Авт .).
— Ви говорили про п’єсу «Це велике море». Чи можна розуміти під словом «море» слово «любов»?
— Цілком можливо... Однак, бачите, є різниця між алегорією та символом. Наприклад, в алегорії ви не можете точно сказати: «С=любов». Але коли це на рівні символу, такий варіант цілком припустимий. Передусім море є морем, воно живе своїм життям, але там є й інші значення. Складно сказати...
— Ваші п’єси спонукають до осмислення чогось чи дають відповіді на запитання?
— Ні, вони не дають відповідей. Вони повинні викликати якісь думки, стимулювати людину замислитися над чимось. Готових рішень немає і їх не повинно бути.
