Одна моя давня інститутська знайома, якій я через своїх друзів допоміг потрапити спочатку на «Ідіота» Някрошюса, а потім на «Оповідання Шукшина» Херманіса, в пориві щирої вдячності сказала, що настільки вражена, що хоче сховатися від інтриг співробітників і повсякденної побутової рутини й жити емоціями, лише дарованими зі сцени. Звісно, вона приписала успіх «Оповідань Шукшина» перш за все Євгену Миронову (і цілком справедливо), не згадавши при цьому навіть ім’я режисера. І це мені здалося найкращим йому компліментом. Гадаю, Алвіс Херманіс, який не випинає свої режисерські прийоми, а цілком виражає свою любов і співчуття до людей через акторів, прийняв би таку оцінку його роботи, як найкращий комплімент. Завдяки настільки злагодженому акторському ансамблю, в якому ніхто, навіть виконуючи соло, не дозволяє собі, що називається, тягнути ковдру на себе, «Оповідання...» й мають такий післясмак, що їх хочеться дивитися знову й знову.
Про виставу багато написано — хто з рецензентів стримається, щоб не посмакувати побаченим і пережитим іще раз хоча б за клавіатурою свого комп’ютера!? Тому немає сенсу переказувати її зміст, важливіше зрозуміти природу її успіху. А вона, на мій погляд, у тому, що все тут — кожен поворот сюжету, кожна риска й барвочка в письменницькій, режисерській і акторській характеристиці героїв, найтонші нюанси їхніх стосунків і ставлення акторів до своїх героїв — усе виростає з любові. Любові Шукшина до своїх земляків, акторів і режисера — до Шукшина та його героїв, один до одного й глядачів. Нарешті, любові до театру, який, якщо його очищають від рутини й наповнюють живими людськими почуттями й сенсом, стає й дзеркалом, й кафедрою, й університетами, й храмом (розчиняючись у акторах, Херманіс якнайкраще демонструє свою здатність любити, тобто приносити себе в жертву заради інших).
Вибудовуючи шукшинські оповідання так, що глядач добродушно, від душі сміється із сільських мужиків, які чи то невміло сватаються до заїжджої красуні, чи то втратили спокій через побачене в мікроскоп життя мікробів, чи то зрізають своїми підступними запитаннями заїжджих міських учених, поступово, режисер поступово підводить нас у фіналі до драми німого дівчати, чиє маленьке серце зробить неймовірний кульбіт. Воно несподівано для себе безоглядно кинеться від небувалої радості зустрічі з братом (як виявиться, втікачем), який повернувся із зони, до нестерпного болю нового розставання з ним. Сестра з відчаєм самки, в якої відбирають її кохане дитя, хапатиметься за брата, якого забирає міліціонер, і щось невиразно мугикає, наче поранений звір. І коли крізь це мугикання почнуть проступати контури знайомих слів, які тут-таки розчиняються в німоті, ми зможемо зрозуміти, що лише Любов може творити дива, що лише вона здатна перетворювати нас із безмовних створінь на тих, хто усвідомлює своє життя через слово, через мову людей. І та ж таки Любов у своєму апогеї, звісно, безмовна. Бо немає таких слів, які могли б виразити почуття, які людина переживає, занурюючись в її бездонну пучину.
Якщо «Оповідання Шукшина» поставлені про любов, то дві інші вистави Театру Націй, що побував у нашій столиці, — про її відсутність. У «Листах до Феліції», побудованих на любовних посланнях Франца Кафки до дами свого серця, ми маємо справу з почуттям, яке начебто мало б вирости в кохання. Але через нерішучість, комплекси зосередженого на собі, а не на коханій, майбутнього літературного генія перетворилося на маленьку потвору, на інваліда, що ховається в оберемку слів, майстерно розставлених на папері.
У «Методі Грьонхольма» болгарський режисер Явор Гирдєв виносить страшний вирок уже не одній людині, не здатній на завжди готове як до безумства, так і до відповідальності кохання, а всім нам. Транснаціональна корпорація, що влаштовує під час прийняття на роботу страшні, принизливі для людей тести, тут стала моделлю нашого світу, в якому розрахунок, прибуток, бізнес цілковито витіснили з життя людські стосунки. Чотири чудові виконавці (публіка особливо прихильно приймала Сергія Чонішвілі та Вікторію Толстоганову) передали все підступне, підле єство так званої корпоративної етики, в якій стосунки людей підмінені стосунками функцій, роботів. Знеособлення світу — закономірний наслідок відсутності в ньому любові, її профанації, якою займаються не лише ЗМІ, а й часто, на превеликий жаль, і театр та кіно, що претендують на роль мистецтва.
Сьогодні лише самотні лицарі від мистецтва знаходять у собі мужність нести нам розуміння того, що «любовь — не морковь». Що вона повітря, яким ми дихаємо. І яке сьогодні ми настільки безрозсудно забруднюємо своєю дурістю та егоїзмом. Двоє чудових прибалтійських режисерів — литовець Еймунтас Някрошюс, який нещодавно привозив свого «Ідіота», і латиш Алвіс Херманіс, який поставив «Оповідання Шукшина», — разом із чудовими російськими акторами дали нам іще одну можливість ковтнути на повні груди чистого повітря любові й свободи. Бо другої без першої не буває. Те бажання звільнення, нехай і тимчасового, від вульгарності й рутини нашого життя, яке пережила моя знайома після вистав, зайве тому підьвердження.
