Її творчий шлях можна назвати нетиповим, бо одразу ж після навчання постановчий багаж Влади росте з неймовірною швидкістю. Секрет, мабуть, багатоскладовий: талант, позитивність, працелюбність, небайдужість, допитливість, вміння чути інших і наполягти на своєму. А в результаті — те, що називається везінням на людей і обставини, які давали нові імпульси й можливості. Минулий рік став особливо продуктивним для молодого режисера, подарувавши глядачам її постановки в київських театрах — Молодому, Дикому і «Золотих воротах», Херсонському ім. М. Куліша, а також свій театр-студію.
«ЇДЬ НА ПЕРИФЕРІЮ І ОТРИМАЙ ПРАКТИЧНУ ПРОФЕСІЮ»
— Владо, ви якось зізналися, що ще у школі мріяли бути актрисою або психологом. А в реальності стали театральним режисером?
ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ВЛАДИ БЄЛОЗЕРЕНКО
— Якщо говорити про везіння, то першою такою важливою людиною, яка зустрілася на моєму шляху і його змінила, була Ніна Миколаївна Гусакова. Я вчилася на акторському в Київському національному університеті культури і мистецтв. І після першого курсу ми показували етюди за картинами. Я зробила пластичний етюд по Едварду Мунку «Танець життя». І вона мене запитала: «А режисурою не хочете зайнятися?» Я тоді не зрозуміла, що це таке, але з розумним виглядом відповіла: «Так, хотіла б». У кінці другого курсу вже поставила цілу виставу за оповіданням української письменниці Валентини Мастєрової «Вовкулака». Згодом зрозуміла, що мені зовсім не хочеться виходити на сцену акторкою, а цікаво займатися режисурою, бо в ній якась магія. Між іншим, і психологія, і акторство там просто безцінні.
— Можна сказати, що наступним везінням стала ваша робота в Херсонському театрі імені М. Куліша?
— Не одразу. Я там виросла, бо в цьому театрі працювали мама й бабуся. І тому хотілося спробувати свої сили на стороні. Написала особистий репертуарний лист, де навіть був твір Гарсії Лорки. На одному з фестивалів підійшла до Миколи Семеновича Берсона, директора Миколаївського драмтеатру: «Хочу у вас поставити диплом» — «Ви звичайно ж, розумієте, що з вами усі мінуси: ви — дівчина, ви — молода, ви — кіт у мішку! Та я не можу вам не дати шансу». Після прем’єри мого «Шикарного весілля» Хоудена він констатував: «Я радий, що пішов на цю авантюру, яка виявилася хорошою виставою». Але тут обурився Олександр Андрійович Книга — директор Херсонського театру: «Чому наша землячка не в нашому театрі?» І запропонував мені ставку режисера-постановника. Безумовно, молодому режисеру поталанить, якщо він потрапить у такий театр, як херсонський, бо це театр можливостей. Адже там відбувається престижний міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії», де можна показувати різні вистави. А ці найрізноманітніші сцени в самому театрі! Під дахом, над дахом, у кафе, і на великій, і на малій сценах! Також, завдячуючи фестивалю, я почала ставити і в Україні, і в Білорусі.
— Якби залишилися в Києві, подібного у вас не було б?
— Десь на останніх курсах інституту на запитання Ніни Миколаївни: «Що ви збираєтесь робити далі?», я відповіла: «Але ж усі прагнуть залишитися в столиці!» І на все життя запам’ятала: «Їдь на периферію і отримай практичну професію. Ти завжди зможеш повернутися». І все сталося так, як вона казала.
— Який був ваш перший київський театр?
— «Золоті ворота». Ми сіли зі Стасом Жирковим, який тільки-но очолив цей театр, і там ще нічого не було, й почали думати, що мені поставити. Я згадала, як у «Гоголь-центрі» Кирила Серебрянікова бачила «Мітіне кохання» за Буніним і вирішила — зроблю свою версію. Геній Івана Олексійовича — в його унікальній прозі, де 70% складає опис природи. А як її втілити на сцені? Я обрала пластику і музику. В «Золотих воротах» я люблю наступний свій спектакль — «Кольори» сучасного українського драматурга Павла Ар’є, де зібраний жіночий «квітник» театру. Мені дуже близька патріотична тема п’єси. Не популістська, а ментально, особисто, без крику і плакатів...
— Потім у вашій долі з’явився Молодий театр?
— Я прийшла туди з п’єсою «Це все вона», де була роль для харизматичної актриси. Під час народження вистави дуже хороший художник Володимир Карашевський багато чого мені підказав. Постановка про непрості стосунки мами й сина. Мені чисто психологічно важко їх зрозуміти, бо я і не мама, і не син... І тут допомогла чудова Римма Зюбіна — і як глибока актриса, і як мама сина. Відбувся такий своєрідний обмін досвідом. А ось наступна недавня прем’єра в Молодому — «Різня» (на фото) Ясміни Рези — була мені запропонована керівництвом театру, і ця драматургія стала на супротив. Але цікаво спробувати той матеріал, який сам до тебе прийшов. І знову ж, поталанило з акторським складом: Ірмою Вітовською, Риммою Зюбіною, Анатолієм Сомиком, Ігорем Портянко, Олександром Ромашком та Олегом Москаленком.
«ТІЛО НА СЦЕНІ СИЛЬНІШЕ, НІЖ СЛОВО»
— Мабуть, ще одне везіння у вашому творчому житті — фестиваль самодіяльних театрів Fitag в Іспанії?
— Ми показали пластичну драму «1984» за антиутопією Орвелла, яку я поставила в театрі-студії Splash. Об’єктивно ми були одними з найкращих. До мене підходили актори й режисери з Америки та Європи і запитували: «Як можна у вас повчитися?» Ще: яку зарплату отримую, дивувалися, чому досі не їду працювати й викладати в інші країни. Наш головний «плюс» був у тому, що вистава без слів — на одній пластиці, і глядачам з усіх континентів була зрозумілою. На такому міжнародному фестивалі стираються данні про твоє прізвище чи навіть твоє місто й театр. Ти — з України. І саме на фестивалі я зрозуміла: мої думки про нашу систему аматорських і професійних вистав — не крамольні. Там між ними давно вже стерті межі. І цей унікальний досвід в Іспанії багато що перевернув у моїх поглядах, чому я й вирішила рухатися далі, і ще з двома режисерами ми відкрили театр-студію «11», де вже близько 70 студійців від 20 до 30 років. І якщо раніше до пластики я ставилася як до хореографічного елементу, то зараз для мене тіло на сцені сильніше, ніж слово. Хоча нам лише п’ять місяців, я вже ставлю спектакль. І мені не подобається слово «аматорство», а ближче «незалежний» театр, про який я зрозуміла — він такий же повноцінний, як і професійний.
— Так виходить, що хореографія стала головним компонентом вашої режисури і взагалі бачення театру?
— Це й зрозуміло. Я вчилася в ліцеї за спеціальністю «хореографія». І мій брат, старший за мене на 11 місяців, танцює за контрактом у різних країнах. Вільний художник, який побачив увесь світ! Зараз він працює на Карибах.
«ТЕМА КУЛІША МЕНІ ДУЖЕ БОЛИТЬ»
— Ви й сьогодні бажаний постановник у Херсонському театрі і вже двічі зверталися до творчості Миколи Куліша. Остання прем’єра — «Його доля» — відбулася в кінці минулого року до 125-річчя класика.
— Тема Куліша мені дуже болить. Бо його людська доля — чи того ж Курбаса — несправедливі. Хочеться зрозуміти, як і чому по відношенню до таких, як вони, влада йшла на таку жорстокість. Чим геній відрізняється від звичайної людини? Але мені про Куліша, за великим рахунком, дуже не вистачає хорошої п’єси. Я постійно таку шукаю, і в майбутньому обов’язково повертатимуся до нього. А сьогодні ця вистава, хоч і невелика, але — як своєрідний вчинок від нашого театру в пам’ять про нього.
— Вам у постановці важлива своя команда?
— Саме в останніх роботах зрозуміла, що це має значення. В «Дикому театрі» зараз випустила «О ДВА» («Кисень») і вперше у житті проводила кастинг акторів. Відчула, що потрібно це робити якось не так. Бо Івана Вирипаєва, автора п’єси, дуже важливого і близького для мене, актори сприйняли напрочуд суб’єктивно. Те співзвуччя, котре було у мене з драматургом, у виставі загубилося... Напевно, так і має бути. Але, зрештою, хочеться працювати з тими акторами, які дивляться на творчий світ хоча б приблизно одними з тобою очима. Важливо, чи тобі справді болить, чи ти лише імітуєш біль щодо того, що відбувається у світі і в країні. Але й були відкриття. Головну роль грала 22-річна Маруся Іонова з Театру «Пральня», яка стала справжнім чутливим провідником цього філософського матеріалу. До речі, Вирипаєв написав нам, що просить перерахувати його гонорар якомусь дитячому будинку, але прослідкувати, аби він справді дійшов до дітей. Ми так і зробили.
Наступний показ вистави «Різня» у Молодому театрі відбудеться 28 січня
