Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Про що мовчить Заратустра»

Формація NOVA OPERA не перестає експериментувати із стилями та означеннями своїх постановок
29 вересня, 2021 - 14:15
Фото Валерії ЛАНДАР

Днями команда за підтримки УКФ презентувала свою  тринадцяту оперу "Про що мовчить Заратустра" на сцені кінотеатру “Київська Русь”.

У доробку формації є вже опера-реквієм, -цирк, -балет, сон-опера, футуристична та навіть репост-опера. Цього разу це PhD - тобто причетність до ступеня Доктора філософії. І недаремно. Адже в основі тексту - думки одного з найвідоміших філософів "неприємних істин" - Фрідріха Ніцше. Більше того, композитори Сергій Вілка, Яна Шлябанська та Андрій Мерхель на початку та наприкінці опери дали почути фортепіанну мініатюру авторства того ж таки Ніцше, оброблену live-електронікою. А також певні музичні моменти згенерував Штучний інтелект. За словами Сергія Вілки, хоча й ШІ - технологічний прообраз ніцшеанівської “надлюдини”, все-одно останнє слово та рішення - за людиною.Тож, композитори обрали на власний розсуд із написаного ШІ та додали звучанню емоційності.

Як зізнався режисер Влад Троїцький, до текстів Ніцше підходив повільно і поступово. Досі для нього це виклик. “Співати філософські тексти зі складними смислами - це непросто. І немає однієї думки, яку хотів донести. Це - цілий спектр. Орієнтувався на вибір вокалістів формації NOVA OPERA. Вони самостійно обрали з текстів драматурга КЛІМа (написав виставу “Так казав Заратустра”) ті моменти, які їх найбільше зачепили.

Самі ж четверо виконавці на сцені відтворювали офісні будні. Для Анни Кірш, Мар’яни Головко, Андрія Кошмана та Руслана Кірша були окремі столи, за яким вони й сиділи на офісних стільцях. Робоче місце нічим не відрізнялося від будь-якого іншого в будь-якому офісі. На столах були ноутбуки, артисти вдивлялись в екрани, щось писали, ходили між столами. Що прикметно - з рук не випускали мобільні телефони, і вже згодом глядачі зрозуміли чому. На величезному  екрані кінотеатру пІсля фантасмагорійної графіки з’являлись видозмінені обличчя героїв постановки. І це не було попередньо записане відео. Трансляція на екрани велась наживо із тих самих мобільників. Спершу це були силуети, обриси облич, пізніше у нас пильно вдивлялись уже впізнавані вокалісти.

Дивлячись на величезне зображення, проектоване на екран і в порівнянні з ним - на крихітного артиста, замислюєшся. Де ми справжні - тут в реальному світі, чи в онлайні. Де емоції щиріші - за обговоренням чогось в офісі, чи в гаджеті, коли ти транслюєш свої думки як істини. Кому болить ця крихітна людина, над якою вивищується діджиталізований бог?

“Ми перестали дивитися один одному в очі. Ми дивимось в екран телефону”, - на якомусь моменті постановки тебе пронизує ця  думка. Ти озираєшся, чи ж режисер моралізує і хоче тобі накивати пальчиком? Ні, він просто всаджує нас у крісла і дає можливість побачити себе збоку. Так, ми постійно гортаємо стрічку новин, ми ділимось світлинами, ми робимо селфі на фоні святкового торта (це теж є в опері) і одразу виставляємо ці фото у мережу, ми звіряємось камері, але чи ж залишаємось чесними із собою?

Контрастно на фоні електроніки звучить жива віолончель Жанни Марчінської. Вона дає можливість вдихнути та видихнути і відчути, що є щось справжнє у нас. Є та енергія, що з'являється лише завдяки  живій людині.  Ударні Андрія Надольського додають напруги, а то й корегують ритм серця. Фортепіано під пальцями Сергія Вілки дробило думки на короткі фрази, немов стверджуючи, що життя швидкоплинне, думати потрібно лаконічно та точно.

Тим часом зі сцени одна за одною лунають репліки, як вирок: життя - це дух, життя - це шлунок, безум тисячоліть проривається з нас, засліплення і омана, ви - винні… Інколи вони накладаються одна на одну, і ти вже не розумієш, що слухати. Згодом приходить думка - ми ж теж, спілкуючись у колективі, буває, що не чуємо інших, чи не хочемо почути когось, прагнемо через слово ствердитись, бути почутим, але нас в той самий час не чують, бо говорять, щоб бути почутими, але не нами, бо МИ хочемо сказати….

“Ми - лише голоси, що висловлюють певні ідеї”, пояснив після постановки баритон Андрій Кошман. Каже, що кожен глядач зчитує свій контекст, і отримує ту порцію питань, які болять йому, тож опера “Про що мовчить Заратустра” не дає розважитись, а навпаки - примушує думати, копирсатись у собі та шукати  відповіді.

4 жовтня PhD оперу “Про що мовчить Заратустра” покажуть на сцені академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги у Житомирі.

Рубрика: