Кожна здорова література має два типи несподіванок. Перша, коли відомий літератор раптом пропонує новинку, геть не схожу на нього попереднього, — так було з «Рекреаціями» Андруховича, «Польовими дослідженнями…» Забужко, «Ключем» Шкляра. Вони остовплюють клондайки, накопичують дикий капітал, олігархічно підпорядковують літпроцес. Назвемо їх вільними каменярами.
Другий тип літературних несподіванок, коли мало- або й геть не знаний автор випускає книжку, котра одразу провокує підозри в містифікації — ну не може оце нікому не відоме інкогніто ОДРАЗУ написати ТАКЕ! Бо той твір водночас схожий і на літературну «владу», й на її опозицію, він виклично ексклюзивний і, разом із тим, має дивовижний запах традиції. І його, за всіх поверхневих алюзій, ніяк не можна ідентифікувати із жодним вільним каменярем. Це — випадок iз «Культом» Дереша.
З’ява таких літпровокацій подиктована не жорсткою культурологічною волею, а — сезоном грибів. Коли грибниці вільних каменярів нарешті переплітаються у несподіване й не видиме читацькому окові плетиво, накопичуючи енергію неомовленого, яка й дає життя мутантам, що на поверхні легалізують себе за норму. Нормою вони і є, бо оприявнюють магічні спільні знаменники — як Дереш, наприклад, унормував собою кореневу спорідненість таких, на перший погляд, відмінних структур, як Андрухович, Прохасько, Забужко, Дяченки, Шевчук, Пашковський.
До таких онтологійних несподіванок належить і книжка Наталії КУШНЄРОВОЇ «Прірва для Езопа» (К.: Задруга, 2005). Років із десять тому в Україні друкувалися її твори, що їх нині годі згадати; тоді початкуюча авторка потяглася до Німеччини, де й працює вже на далеко не пильних роботах. Творові передує лише абзац-передмова іншої української німкені, Емми Андієвської: «Езоп» — роман, де буденність перетворено на феєрію, трагедії повито романтичним флером, де невгамовна жіноча сутність загорнула пошуки істини у кримінальний сюжет».
Усе так, але не сподівайтеся, що на вас чекає окультурено- ошляхетнена Донцова. Бо, розкошуючи цією приємно-в’язкою, немов згущене молоко, прозою, ви наприкінці потрапите до тої ж пастки, що й її герой: «Якої трясці мені була та правда потрібна, ота смердюча й отруйна речовина?»
А знаєте, про що йдеться? Про сутність Жінки — про Жінку-істину та Жінку-правду ( «в романо-германських мовах бракує нюансу, притаманного мовам слов’янським, де крім «істини», оперують іще поняттям правди, так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння «складної слов’янської душі»).
Навчитися розрізняти Ж-істину і Ж-правду важливо, зрештою, лише чоловікам — бо вони нездатні сприймати світ чуттєво (як жінки), а потребують загорнути будь-яке явище перед тим, як його ковтнути, у словесно-логічну обгортку. Вся проблема — в рецептурі такого вербального протектора, і тут головний оповідник «Езопа» (ясна річ, чоловік) має справу зі «спротивом матеріалу»: «Ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалась Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та благородна правда, що про неї мовиться словами» . Фабула, що розгортається за таких умов, сама собою творить детективний сюжет.
У «Щоденному жезлі» Пашковського є кілька вставних новел, де екзистенційні українські проблеми обговорює компанія у складі Достоєвского, Данте, Шаламова і святого Августина. Кушнєрова з цього прийому не користає, а проте «Езопа» можна собі уявити, як балачки поміж Кафкою, Булгаковим та Агатою Крісті (причому остання увижається в очіпку й під адекватнішим ситуації ім’ям Рогата Христя, а сама пані Кушнєрова часом скидається на Тетяну Коробову, якби та, бува, змінила журналістську тусовку на літературний салон).
Відтак, достойники ніби граються у складання життєпису такого собі, за власним означенням, пасивного маргінала, що по одержанні постанови про примусове виселення із хижки десь у Баварській глибинці починає перейматися біблійним питанням: «Чому мене вигнали з раю?» Ця, за висловом Лоуренса, « дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка» , перверзійно почувається напівлюдиною-напівкотом — щось середнє між Ґреґором Замзою з «Перетворення», котом Бегемотом з «Майстра і Марґарити» та котоподібним мсьє Пуаро. І хоча цей персонаж «завжди прокидався котом і ніколи не міг із тим примиритися», водночас «чим більше я обмірковую цю ідею, тим принаднішою вона мені видається. Варто лише отримати ветеринарне посвідчення, де чорним по білому стоїть «Кіт», як переді мною відкриваються просто-таки безмежні можливості і відпадають мої обов’язки перед суспільством. Повна безкарність, себто повна свобода».
Роздвоєння особистостi спричинене його соціалізацією у… жіночому світі. Справді, ким приємніше бути поруч двох чарівних жінок (як у «Езопі») — чоловіком чи котом? Бо тут — як на мінному полі: «Чарівна жінка, що вранці переймається найменшими порухами складної і погано прогнозованої чоловічої душі, безпомилково поставить діагноз. Але зловживання увагою чарівної жінки може скінчитися тим, що одного разу вона понервовано піднесе вам келишка з отрутою, бо жіноча душа прогнозується значно гірше».
Колись Лоуренс, досліджуючи опозицію чоловік—жінка, стверджував: «Коріння здорового глузду — в яйцях» . Але вже Кафка піддав це сумніву, занотувавши у щоденнику: «Злягання як кара за щастя бути разом» . Сьогодні вже Еко пробує збагнути інь-янь: «Может быть, более всеохватна страсть повелевать, чем совокупляться» . А що ж Кушнєрова? «Холодний і глузливий, її чудний жіночий розум стояв збоку» (Д.Г.Лоуренс).
Виокремити у фантасмагорії (чи то гоголівській, чи кафкіанській, а чи булгаківській) якусь ключову тезу можна хіба приблизно. У Кушнєрової, здається, вона у фразі «коли Бог хоче нас покарати, він виконує наші бажання». Тут знову пригадується автор «Коханця леді Чатерлей»: «Як сумно, що чоловіки спочатку роблять проститутками жінок, потім жінки роблять проститутками чоловіків» . Сумно — це м’яко сказано, бо в «Езопі» є й таке: «Сам винуватець торжества на шашлики не з’явився. Вірніше, як казали пізніше… він був на тому святі присутнім у вигляді добре приправлених шашликів».
Словом, не «Езоп», а «Шекспір, туди його трясця матері!»
