Нині життя всіх українців розділилося на дві частини: до війни і воєнне сьогодення… Театри закрилися, але митці продовжують нести добре., вічне, виступаючи по радіо, телебаченню, записуючи відеоімпрези і виставляючи ролики у соцмережах. Про те, як бути сильною, не піддаватися паніці, навіть коли чуєш страшні новини, про віру в перемогу, майбутні гастролі – наша розмова.
«УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ, А ПУТІНА ТА ЙОГО ПОСІПАК БУДУТЬ СУДИТИ У ГААЗІ»
-Ірино Євгенівно, пригадайте ваші відчуття коли ви зрозуміли, що рашисти розпочали повномасштабне вторгнення в Україну? Ви були у Києві? Багато ваших колег евакуювалися на Захід. Чи були думки виїхати зі столиці?
- Я відчуваю невимовний щем бо щохвилини гинуть наші люди, як військові, що боронять нашу землю, так і мирні жителі міст і сіл. Війна принесла багато болю і втрат. Коли, перед війною, з Києва почали виїжджати дипломати різних країн, то ми з чоловіком, обговорюючи ці новини, зрозуміли, що повномасштабного вторгнення нашій державі не оминути, і це вже питання днів… Тому вибухи о п‘ятій ранку у Києві не здивували. Ми не спали, паніки не було. Валізка з документами і речами першої необхідності, як нам рекомендували зробити ведучі по телебаченню, стояла зібрана…
З 24 лютого і до сьогодення телевізор у нас в квартирі не вимикається, дивимося «Єдині новини», які транслюють провідні українські телеканали. Досі шокують повідомлення атак окупантів на цивільне населення і масштабні ракетні та бомбові удари, яких завдає російська армія по житлових кварталах міст України. Я себе кажу: « С покійно! Ворог не пройде! Україна переможе!».
З перших днів війни Київ дуже змінився - на вулицях з'явилися барикади з мішків з піском, дороги перегороджені металевими "їжаками", барикадами з мішками з купами піску… Знаєте, навіть коли ЗМІ повідомляли, що з території Білорусії летять літаки і гвинтокрили, орди рашистської техніки захоплюють села і міста, підступають до Київської області, я все одно вірила, що наші ЗСУ і тероборона дадуть відсіч окупантам!
Я народилася у Києві і не збиралася виїжджати з міста. Ми з чоловіком вирішили, що будемо тут до останнього…Почали займатися волонтерством, аби допомогти військовим, які боронять нашу землю. У час випробувань немов друге дихання відкривається…
Театр не працював, але ми з акторами записували відео-, викладаючи в youtube, давали інтерв‘ю на радіо і ТБ…
Актриса у ролі Ганни у «Безталанній»
Дійсно, у перші тижні війни чимало колежанок з дітьми евакуювалися зі столиці у більш спокійні міста, але ми всі підтримували зв‘язок між собою у соцмережах і спілкуючись по мобілках. Частина чоловіків з театру записалися у лави ЗСУ, а інші у загони тероборони та «Добробату», волонтерством франківці теж активно займаються.
Попри різні страшні повідомлення про втрати, беззаконня, катування, вбивства, галтування, мародерство, яке творили орки на окупованих територіях, сльози і біль, але все одно у мене ні на хвилину не покидає відчуття, що Україна переможе, а путіна та його посіпак будуть судити у Гаазі!
«ФРАНКІВЦІ ТРИМАЮТЬ СВІЙ ТВОРЧИЙ СТРІЙ У ПЕРІОД ВІЙНИ»
-Ви стали однією з учасниць творчого проєкту митців –франківців «Поезія Незламних», відео якого розповсюдили у соцмережах, коли актори читають твори сучасних українських поетів - вірші, народжені російсько-українською війною. Коло авторів широке: Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Ігор Астапенко, Юрій Іздрик, Катерина Калитко, Світлана Дідух-Романенко, Віталій Білозір, Сергій Фаліон, Юрій Рибчинський, інші («День» про це повідомляв 15 квітня – «Слово, як зброя»). Ви обрали проникливий вірш Рибчинського «П‘ята ранку». Коли його чуєш у вашому виконанні, то мороз по шкірі відчуваєш...
- Юрій Рибчинський – потрясаючий поет! Коли я в Інтернете побачили цей вірш, то відчула, що автору вдалося передати ті слова, які я зараз відчуваю, як ненавиджу росіян, які напали на нашу державу, як вони знущаються з людей, як не мають ні совісті , ні честі. Прощення після їхніх звірств у Бучі. Гостомелі, Ірпені, бомбувань Харкова, Маріуполя… ніколи не буде! Вірш Рибчинського був без назви, але кожне слово в ньому було таке потужне!
Сцена з вистави "Украдене щастя"
Автором проєкту «Поезія Незламних» став режисер Іван Уривський. Цю ідею підтримали Михайло Захаревич, гендиректор-художній керівник, Дмитро Богомазов, головний режисер і мої колеги-франківці. Вірші сучасних поетів ми обирали самі. Записували на сцені де залишилися нерозібрані декорації останньої, довоєнної пори, вистави «Пер Гюнт» за Ібсеном, яка була присвячена видатним франківцям – Богдану Ступці і Сергію Данченкку. Під час запису кілька раз лунали сирени повітряної тривоги і ми переривали роботу, роблячи паузи, але проєкт народився швидко і всі ми працювали дуже натхненно.
Вірш ми назвали «П‘ята ранку» бо саме у цю годину 24 лютого орки почали бомбувати Київ. Рибчинський написав не просто поезію, а це монолог, вірш-звернення. Коли я його прочитала, то мені стало легше на душі, і цей твір відразу вивчила, надіслала на пошту, або він не загубився. Юрій Євгенович найшов дуже точні слова про загарбників, що це не люди, а бандити, злочинці:
« П‘ята ранку, було темно, було тихо, як в раю.
Ти прийшов на нашу землю, щоб знайти тут смерть свою
А ти думав, сучій сину, чадо сучої пітьми,
Що тебе із хлібом-сіллю будем зустрічати ми?
Ні, тебе зустріне куля! Моя куля у бою,
Щоб роки тобі зозулі не кувала у гаю.
Ти прийшов, як злодій, підло і підступно,
І тому я уб‘ю тебе, як світло убива завжди пітьму.
Я уб‘ю тебе мій враже, за Житомир, Київ, Львів,
І ніхто мені не скаже, що людину я убив!
Бо ти зовсім не людина, син двоглавого орла,
Недарма твою країну звуть «імперією зла»…
Хай мою відчувши силу у бою скрізь чорний дим,
Ти піднімеш прапор білий, щоб залишитись живим.
Та тебе, так званий «брате», я не братиму в полон.
Твоїм тілом, м‘ясом клятим годуватиму ворон.
І твої мерзотні кості без скорботи і жалю
На церковному погості я голодним псам скормлю.
Ти покинув свою Рашу під покровом темноти
І прийшов на землю нашу, щоб у неї полягти.
Ти злочинець, а не воїн, злий пройдисвіт і палій,
Ти могили не достоїн у святій землі моїй».
Анастасія Коржова, піар-менеджер нашого театру, зробила відеоконтент проєкту та займалася його просуванням на youtube-каналі театру та у соцмережах. Зараз «Поезія Незламних» отримала великий розголос в Інтернеті. Його поширюють і за кордоном… Є ідея на базі проєкту зробити концертну програму, які ми зможемо показувати на різних майданчиках. «Поезія Незламних» нас згуртувала і франківці тримають свій творчий стрій у період війни.
«МЕНІ ПОВЕЗЛО ПРАЦЮВАТИ З РІЗНИМ РЕЖИСЕРАМИ І ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ТВОРЧІЙ ДОСВІД»
-Ви працювати з різними режисерами: Сергієм Данченком, Кшиштофом Зануссі, Володимиром Оглобліним, Автанділом Варсімашвілі, Петро Ільченко, Валентином Козьменко-Делінде, Юрієм Одиноким, Тетяною Аркушенко, Іваном Урівським… Про кого хоче розповісти у першу чергу?
- Особлива сторінка творчої біографії – робота з Сергієм Данченком. Про цього Режисера, Майстра і Людину з великої літери можна розповідати годинами. Він був інтелігентним, тихим, розумним, талановитим, виваженим чоловіком з глибоким відчуттям Всесвіту, з цікавим внутрішнім світом і теплим гумором. Працювати з Сергієм Володимировичем було дуже цікаво. Це була насолода бачити, як народжувались його вистави, які згодом стали класикою та увійшли до «золотого» фонду театрального мистецтва України. Данченко був митцем, який створював театр із висококласної драматургії, брав до постановок знакові твори зарубіжної та української класики, зокрема, Франка, напівзаборонених у той час Куліша, Хвильового. І майже в усіх цих виставах була залучена й я.Так, в «Украденому щасті», яке він ставив у 1979 році, мені випала роль першої дівчини...
З Данченком у мене конфліктів ніколи не було, він дуже тепло до мене ставився, дозволяв імпровізувати, шукаючи «ключика» до ролі. У його постановках майже вся трупа була задіяна. Він залучав акторів різних вікових категорій. Радів, якщо роль ставала кращою, але якщо йому щось не подобалося, ніколи не сварив акторів, а підходив, тихесенько щось підказував, не ображаючи гідності митців…
«Украдене щастя» - знакова данченківська постановка, на якій виросло кілька поколінь акторів і глядачів. Пам‘ятаю, як потрясаюче грали Богдан Ступка роль Миколи, Михайла – Степан Олексенко. У мене з акторами була вікова різниця десь у п’ятнадцять років, але працювати на сцені було цікаво, хоча й не просто. З часом, я зрозуміла, наскільки вони по-батьківськи до мене ставилися, як прагнули, щоб ми були одним ансамблем...
Потім до вистави, де потрясаюче грав Богдан Ступка Задорожного, на роль Гурмана ввели Володимира Нечипоренка, а мені довірили зіграти Анну. «Украдене щастя» багато років було виставою-візитівкою театру, її ми грали бо глядачі розкупали квитки, немов «гарячі пиріжки», аншлаги - завжди! Ми її грали не лише по Україні, а й за кордоном і кожен раз – овації. Цю виставу Богдан Сильвестрович грав до останнього і ця постановка була однією з його улюблених. ..
Мені дійсно повезло працювати з різним режисерами і це величезний творчій досвід. Я дякую всім, хто дарував цікаві миті творчості.
-Одна з найрезонансніших довоєнних вистав – «Безталанна» за драмою І. Карпенко-Карого поставлена режисером Іваном Уривським, сценографія – Тетяни Овсійчук, яка номінувалася критиками на «Київську пектораль». У вас там невелика, але потужна психологічна роль Ганни, свекрухи Софії. Де ви знаходили фарби, аби передати цей персонаж?
-П‘єса «Безталанна» дуже складна у плані постановки бо вся написана з монологів. Режисер зробив сценічну версію, скоротивши твір Карпенко-Карого. Робота наша акторська складається від задуму постановника, і тексту, який написав автор, і взяти те, щоб повніше розкрити образ. Роль Ганни невелика, але вона цікава, бо цей персонаж - жінка з суворим характером. У драматурга вона це страшніша, ніж у нашій виставі. Це жінка-вдова, яка схожа на вовчицю, на її плечах весь дім, вона сама виховувала сина Гната, до якого у неї сліпа материнська любов. Вона звикла робити все так, як вона хоче і ніхто їй не указ. До невістки відноситься, як до наймички. Вона з першої миті незлюбила Софію. Ганна захищає себе, розуміючи, що дорослі діти вилітають «гнізда» , а проблема батьки та діти – це вічна тема і проблема. В «Безталанній» розповідь іде не про любов, а удавані почуття кожного з героїв. Їм здається, що вони люблять, але вони не вміють цього робити , а тому вони всі безталанні! На репетиціях дивилася, як Іван Уривський вибудовує майбутню виставу і малюнок головного героя – Гната. Раніше, коли бачила різні версії «Безталанної» ніколи не представляла, що на драматичній сцені можуть створюватись крупні плани, як у кіно. А тут це відбувається через акторську гру і миттєво передаються емоції персонажа. Це незвично і зачаровує глядачів…
Уривський – цікава людина, його режисерська фантазія невгомонна! Іван такий несподіваний, як постановник, і в своїх творчих пропозиціях акторам у розкриттю образів, які вони грають. Він прислухався до пропозицій, які ми пропонували , а тому репетиції були дуже повноцінні, насичені творчістю, акторською і режисерською харизмою.
Моя Ганна - страшна людина, яка каже сину, що ти вбив свою дружину. І це коли вона бачить, що її син страждає і добиває своїм чорним ротом. Хіба це нормальна жінка? Хіба це любов матері до своєї дитини? Це монстр, а не жінка!
Вистава захоплює глядачів своєю оригінальною сценографією, яку створила Тетяна Овсійчук – дуже талановита художниця. Вона така спокійна і чимось мені нагадала гранд-сценографа Данила Лідера. Таня ходить , дивиться репетиції, пропонує Івану свої варіанти. Очерет, який стирчав по всій сцені у першій дії вистави, через який, немов зарості у лісі, пробивалися герої – став повноцінним персонажем дійства. А коли Гнат починає видирати очерет, аби розчистити собі шлях, і все ж не може пробитися, то це, як символ, ланцюгів, які його зв‘язали. Він хоче змінити своє життя, але не може. Гнат змарнував своє життя і життя дружини Софії, загубив своє кохання - Варку, і це відбулося тому, що слухав плітки, які вирували по селу… Треба вміти жити, а не марнувати свою долю…
«МИ ПОВИННІ ЗАРАЗ ПІДТРИМАТИ ЛЮДЕЙ»
-Поки, через безпеку глядачів, рідна сцена франківців закрита, але вистави вже почали показувати, орендуючи приміщення у Київському національному театрі ім. Лесі Українки (Нова сцена) і у залі Національної музичної академії України. Частина вашої трупи служить у лавах ЗСУ, територіальної оборони, займаються волонтерством, а також чимало акторок із дітьми виїхали на Західну Україну та за кордон. Тому великі вистави, поки триває війна, важко буде показувати. Камерні постановки і концертні програми стануть альтернативою…
- Нарешті, після двомісячної паузи театр починає працювати, хоча, дійсно, не на своїй сцені, а на майданчиках колег столиці. Вже відбулися благодійні вистави «Лимерівна» (постановка режисера Івана Уривського, сценографія Петра Богомазова) за однойменним твором Панаса Мирного.
А 29 і 30 квітня в Оперній студії НМАУ покажуть виставу-визитівку «Шельменко-денщик», поставлену за комедією Григорія Квітки-Основ'яненка режисером Петром Ільченком.
Концерти у нас відбуваються. На початку травня вже повинні повернутися колеги, які були в евакуації. У керівництва театру є плани відновити вистави поточного репертуару і розпочати репетиції нових постановок. Режуправління повідомляє нам , які вистави планують показувати глядачам. Заздалегідь зв’язуються з акторами, які зайняті у постановці, узнають чи можуть повернутися, а потім викликають до Києва. При чому є два склади виконавців, щоб показ відбувся, якщо хтось не може приїхати, чи захворів. І це вже наш мистецький фронт, коли оголошена вистав обов‘язково відбудеся. Ми повинні зараз підтримати людей, а трохи пізніше, коли розмінують території, почнуть розбудовувати зруйновані будинки, села та міста, ми поїдемо на гастролі по всій країні. Сформуємо концертні бригади. Вже є три різні програми, а також показувати не лише уривки з резонансних витав, а й повноцінні постановка з декораціями, костюмами. Зараз ми тримаємо кулаки, аби все складалося добре, а військові дії в Україні скоріше закінчилися розгромом окупантів.
Відео з проєкту «Поезія Нескорених» - вірш «П‘ята ранку» Юрія Рибчинського читає Ірина Дорошенко
https://www.youtube.com/watch?v=WP9St_LsJ0U
