22 і 23 лютого в Національній музичній академії України проходив музичний фестиваль «Іван Карабиць у колі друзів», присвячений 65-річчю з дня народження видатного українського композитора. «День» звернувся до композитора Родіона Щедріна з проханням поділитися спогадами про Івана Карабиця, з яким вони були друзями протягом багатьох років. Родіон Щедрін, який мешкає в Мюнхені, жваво відгукнувся на прохання, по телефону розповів про свого давнього друга, а також відповів на запитання нашої газети.
— Нас із Іваном Карабицем поєднувала глибока людська і музикантська симпатія, — підкреслив Р. ЩЕДРІН. — Це відчуття було щирим і цілком взаємним, і в нас склалися дуже гармонійні стосунки. Він мені був надзвичайно приємний, і як людина чудово вихована. У ньому відчувався природний аристократизм, який поєднувався з великою скромністю і навіть сором’язливістю. І при цьому були в ньому не удавана гордість і самоповага. Завжди він був дуже природний.
— Знаєте, часто композитори можуть щось утинати — волосся відрощують, якісь капелюхи надівають, щоб надати своїй персоні ваги, більшої, ніж вони на те заслуговують. А Ваня був зовсім іншим, йому це було не потрібно. Коли ми з ним зустрічалися на концертах, я помічав, з якою уважністю і шанобливістю він слухав музику колег. У ньому було стільки відданості музиці — можна сказати, що він більше любив музику, ніж себе. А це достатньо незвично в наше зухвале століття.
Карабиць, мені здається, йшов абсолютно своїм шляхом у музиці, і це теж викликало в мене величезну симпатію. Він не «шарахався», як бувало, коли раптом всі полюбили додекафонію чи всі раптом потягнулися до серіалізму. Він виявляв те, що йому дав Господь Бог від народження, спираючись на культуру, на класичну й народну спадщину, яка його оточувала в період навчання і пізніше. Він спирався на традиції — але був новим. Новим — в задумі, в ідеї, у своїх взаєминах з музичним матеріалом, і при цьому не був якимсь чужинцем, що залетів казна-звідки. Це, як на мене, дуже важливо — культура, знання, школа, а з другого боку — покликання, обдаровання.
Багато його творів мені близькі, наприклад, Другий концерт для оркестру, який я слухав кілька разів. Пам’ятаю його твір «Пісні Явдохи», дуже оригінальний, дуже український, з народною мелодійною основою — надзвичайної краси. У Івана Карабиця багато чудової музики, узяти хоча б новий диск, який нещодавно вийшов, — Концертино для 9 інструментів, віолончельна соната, Ліричні сцени. Є, що виконавцям пограти, є, що показати, і я тішусь, що ви зараз сфокусували увагу на його музиці. Потрібно, щоб це стало доброю традицією, це було б справедливо. Річниця його народження, інші дати мають регулярно відзначатися, а не від нагоди до нагоди.
Його повною мірою не оцінили в музиці ХХ століття, що минуло, і, мені здається, навіть у вас у країні не дуже розуміють всю величину його музикантського обдаровання і, що не менш важливо, його суспільного обдаровання. Він же заснував Конкурс пам’яті Володимира Горовиця, який посів належне місце у світі, та «Київ Музик Фест», адже починалося це у важкі роки, коли все на шматки розвалювалося. Я вірю, що скоро настане час, коли постать прекрасного музиканта Івана Карабиця буде дуже шанована на українській землі.
— Нещодавно був записаний диск з вашою музикою у виконанні Борнмутського симфонічного оркестру під керуванням молодого диригента Кирила Карабиця. Розкажіть про вашу співпрацю.
— Ваня Карабиць був прекрасним диригентом і передав синові свій хист. І я не погрішу проти істини, якщо скажу, що Ваня з’єднав нас у тій роботі, яку ми провели з Кирилом. Я, звичайно, більше мав «слухацьке» відношення, а Кирило стояв за пультом і чудово працював. У мене прекрасні враження. Мені здається, Кирило надзвичайно обдарована людина, один з найчудовіших у світі диригентів молодого покоління. Він природжений диригент. Це не те, що буває, коли людина вирішила — ах, стану я диригентом, у мене хороший слух, я добре знаю музику. Цього замало, диригент — дуже рідка професія, і потрібно щось отримати — знак від Бога, свого роду благословення.
Я бачив, як оркестр до Кирила Карабиця ставиться — з любов’ю і довірою, як музиканти слухали все, що він говорив. У нього чудові руки — співучі, плавні, виразні. Він невелемовний з оркестром, але, проте, оркестранти його слухають, він підкоряє їх своїй музикантській волі. Ми записали Четвертий і П’ятий концерти для оркестру і твір «Кришталеві гуслі».
— Яка казкова назва!
— Твір, дійсно, казково-чарівного характеру — є кришталеві гуслі, їх розбивають, але потім чаклунство відновлює їх, і вони знов продовжують звучати.
— Це казка?
— Казка, як і все наше життя. Адже життя теж схоже на казку — вже тим, що ми з’являємося на цій планеті. І дивуємося світанкам, заходам, снігу, вітру, хмарам... Я написав цей твір, співвідносячи його з днем народження Тору Такеміцу. Це японський композитор, з яким нас зв’язувала добрі стосунки. Він був дуже цікавим, своєрідною людиною і говорив в музиці своїм голосом. Я брав участь в його інтернаціональному проекті в Токійському залі «Санторі-хол», в якому брали участь англійці, німці, французи, а я представляв Росію. Кожен композитор повинен був скласти всю програму концерту таким чином: написати новий твір для оркестру і запропонувати ще два твори (один, написаний композитором, який молодше за вас, і в майбутнє якого ви вірите, а другий, який вплинув на вас найбільше в творчому житті).
— Які ж твори ви запропонували?
— Оркестровий твір Альфреда Шнітке, який був молодший за мене на два роки, і Мусоргського «Картинки з виставки».
— Багато ваших балетів, опер, вокальних творів пов’язані з літературною класикою, з іменами Пушкіна, Гоголя, Толстого, Лєскова, Чехова. Які книги надихають вас зараз?
— Я належу до тієї половини людства, яка любить книги. Тому день, якого я не відкрив книгу перед сном, або вранці, або в середині дня, такого дня — серед 365 днів року — не існує. Якщо я їду кудись, у дорозі читаю обов’язково. Мені думається, що в російській літературі є ще безліч невідкритих для композиторів джерел, які можуть наситити і допомогти здійснити їхні ідеї, фантазії. У мене були замовлення, пропонували написати німецькою, англійською, але мене не захопили ці задуми. Хоча писав такі твори, але не оперного, не сценічного плану.
— А що зараз читаєте?
— Сьогодні читав книгу Соломона Волкова «Шостакович и Сталин». А вчора — «Капитанскую дочку» Пушкіна і знову дивувався. Колись ми це вивчали в школі: «Ветер выл с такой свирепой выразительностью, что казался одушевленным...», навіть диктанти такі писали. І коли на нинішньому етапі життя перечитуєш класику багато разів, знов захоплюєшся і дивуєшся. Отже, література — річ, без якої жити не можна, так само, як музика — жити без музики теж неможливо.
— Яку музику слухає композитор Родіон Щедрін?
— Всяку — інколи, на жаль, і таку, яку нам підсовують у місцях громадського користування, і яку я зовсім не хочу слухати. Коли хочу, можу Брамса послухати, Чайковського. Одного дня один німецький журналіст мене запитав: «Який твір ви б висловили бажання зараз послухати?». Я назвав «Лускунчик» Чайковського, але це не означає, що він один існує, є ще тисячі прекрасних творів.
— Українські шанувальники вашої творчості хотіли б дізнатися про нові твори і гастрольні плани.
— Щосили працюю — багато є цікавих пропозицій, бувають досить парадоксальні і зовсім несподівані. Кілька днів тому я закінчив у подорожі твір — замовлення з Нюрнберга. У цьому місті є унікальна церква, в якій — три органи. Нинішнього року мене запросили на фестиваль до Нюрнберга і попросили написати твір для трьох органів — сам таке не задумаєш! Я включив ще три труби і назвав його Dies Irae («День гніву»). Це найостанніший твір, який я написав і віддав своєму видавцеві... На столі переді мною лежить коректура. Закінчимо нашу розмову і я її допровірю, а потім віднесу на пошту і надішлю до видавництва. Це Концерт для гобоя, написаний для Амстердамського оркестру Концерт-Гебау, яким керує блискучий Маріс Янсонс. А виконувати соло буде Олексій Огренчук.
Зараз доля близько поєднала мене з Маріїнським театром і з Валерієм Гергієвим — дивовижним і гігантським музикантом. Маріїнський театр випустив на цей сезон абонемент «Щедрін в Маріїнському театрі», який включає шість вистав. Це опера «Зачарований мандрівник» за Лєсковим, потім балет «Коник-Горбоконик» — нова постановка Олексія Ратманського, який був головним балетмейстером у Великому театрі, а зараз працює в «Нью-Йорк Сіті Балет» і має там великий успіх. Далі «Мертвые души» в концертному виконанні (Гергієв диригує). Потім, в квітні, прем’єра «Анни Кареніної» — знову ставить Ратманський, потім прем’єра «Кармен-сюїти», і завершить абонемент симфонічний концерт. Ми їздимо до Петербургу на репетиції і на концерти.
— Родіон Костянтинович, ваше ім’я невіддільно від імені Майї Михайлівни Плисецької — музи й натхненниці. Свою книгу, що недавно вийшла, «Автобиографические записи» ви назвали «объяснением в любви и подарком жене». У чому секрет вашого творчого й родинного союзу?
— Я думаю, що Господь Бог і небо нас один до одного підвели. Ми, дійсно, прожили вже 51 рік офіційного подружнього життя, а це не так мало. Відсвяткували золоте весілля і пливемо далі. Секрет у тому, що нам ані секунди одне з одним не нудно. Я вважаю, що я просто Жар-Птицю зловив, як герой мого балету — Іван. І я дуже щасливий, що у нас так склалося життя. Ми живемо дуже і дуже дружно.
— Читачі книги неодмінно зазначать, що ви володієте великим запасом гумору, який допомагає зберігати життєлюбність і оптимізм?
— Я гадаю, що у жодної людини не буває веселого настрою 24 години на добу, а якби знайти таку людину, її можна показувати в музеї. Але коли поряд з тобою супутниця, яка тобі потрібна 24 години на добу, легко підтримувати оптимізм. Хоча все одно постійно це неможливо, і, як у Пушкіна сказано: «За благом вслед идут печали, Печаль же — радости залог». Мені здається, що всіх поколінь сьогодення, майбутнього і минулого ці слова чудово стосуються. Адже було б нудно, якби не було ночі чи не було б зими, і обов’язково потрібно, щоб чергувалися якісь стани, щоб їх дорожче цінувати. Отже зміни настрою цілком природні, головне, не опускатися в депресію. У Гоголя в його книжці «Выбранные места из переписки с друзьями» є один розділ про користь хвороб, і в ній йдеться про те, що людина, перехворівши якоюсь недугою, яскравіше і гостріше відчуває диво світу, в якому вона існує...
ДОВIДКА «Дня»
Родіон Костянтинович Щедрін народився в Москві. 1955 року закінчив Московську консерваторію, де займався по класу композиції у Ю. Шапоріна і фортепіано у Я. Флієра. За роки творчої діяльності створив ряд творів у різних жанрах: опери «Не лише кохання», «Мертві душі», балети «Коник-Горбоконик», «Кармен-сюїта», «Анна Кареніна», симфонії, оркестрові концерти «Задьористі частівки», «Дзвони», твори для фортепіано, у тому числі: 24 прелюдії і фуга, концерти для фортепіано з оркестром, «Поліфонічний зошит» і ін. В його творах органічно поєднуються елементи російського фольклору і сучасної музичної мови. Щедрін був членом журі багатьох міжнародних конкурсів композиторів і піаністів. З 1973 — голова правління Спілки композиторів РРФСР. Удостоєний багатьох винагород і премій. Почесний член-кореспондент Баварської академії красних мистецтв. Зараз живе і працює в Мюнхені.
