Країна на сході Європи живе в очікуванні військової інтервенції з боку сусідньої тоталітарної держави. На центральному перехресті столиці стається ДТП. Жертвою є відомий драматург та підпільний активіст. Інцидент запускає низку подій, які руйнують репресивну систему.
Таким є сюжет детективу-нуару «Місцями туман» відомого режисера Олександра Стеколенка. Сценарій фільму створюється цієї осені за підтримки Українського культурного фонду, наприкінці вересня відбудуться також зйомки відео, яке представляє власне саму історію та головних героїв.
Розмовляємо з Олександром СТЕКОЛЕНКОМ про те, чому саме такий сюжет актуальний для сучасної України, як за допомогою жанрового кіно розповісти захопливу історію і які фільми нині прагнуть дивитися глядачі.
— Що ви хочете сказати фільмом «Місцями туман»?
— Відповідь залежить від того, що ви маєте на увазі під словом «сказати».
У принципі, жодна історія з часів стародавніх греків та шумерського епосу не повідомляє жодних нових відомостей про людину.
На рівні психології, на рівні світосприйняття ми не повідомляємо нічого принципово нового, але зовні — це захоплива й інтригуюча історія одного конкретного героя, котрий здійснює свою внутрішню подорож, переживає трансформацію особистості під впливом обставин історичного масштабу.
Ця історія розгортається в сутінковій реальності нео-нуару. Дія відбувається в умовній соціалістичній країні, яка живе в очікуванні військової інтервенції з боку сусідньої тоталітарної держави, напередодні запровадження воєнного стану. Фантасмагорична і туманна атмосфера викликає асоціації з романами Франца Кафки. Неясні перспективи, загальне розчарування, авторитет традиційної церкви, передапокаліптичне відчуття катастрофи і початок революційної ситуації — в атмосфері фільму очевидні алюзії на Західну Україну 1939-го, Чехословаччину 1968-го, Польщу 1980-го...
Створюючи історію як антиутопію та політичний детектив, я свідомо порушую і змішую традиційні конвенції жанрів. У такий спосіб я ставлю нещодавнє історичне минуле в доволі умовне середовище.
— Ви розповідаєте історію про духовний стан сучасної України та світу?
— До певної міри, безумовно, так і є. Світ стає дедалі більш конформістським і політкоректним.
Політкоректність і конформізм ідуть поряд з тоталітаризмом та диктатурою. Все це набагато ближче, ніж здається. Герой нашої історії, обслуговуючи Систему, не ставив собі незручних запитань. Аж доки ланцюг випадковостей не призвів його до необхідності зробити вибір.
У цій історії найцікавішою для мене є тема боротьби героя-одинака, котрий блукає в лабіринтах тоталітарної дійсності, але знаходить вихід із неї.
За одну ніч головний герой, котрий випадково вбиває видатного підпільного активіста, втрачає все, що складало його звичайне життя: кар’єру, батьківщину, добре ім’я — зрештою, сам сенс буття. Керований певним «таємничим збігом обставин», головний герой зазнає незворотної трансформації, яка стирає його минуле. До ранку він відроджується як нова людина з місією, несподівано замінюючи того, кого він випадково убив.
Головний герой входить в історію, будучи пересічною «людиною з вулиці», котра опиняється у складних, незрозумілих обставинах вищої, «історичної» логіки. «Історична» реальність випльовує його, наче крихітний гвинтик, що випадково потрапив до гігантського механізму.
— Чи існує в реальному житті персонаж, який пережив історію, подібну до героя фільму?
— У реальному житті такого персонажа я не знаю, але, звичайно, мені знайомі люди, котрі переживали схожі ситуації в далекому радянському минулому: дисидентство, допити у КДБ, стеження, заборону на професію, доноси і зраду близьких.
Усе це — атрибути НЕвільного суспільства. Та й зовсім нещодавно — всього лише якихось п’ять-шість років тому багато людей в Україні зіткнулися з необхідністю зробити вибір.
Проблема вибору — найсерйозніша з усіх, що стоять перед сучасною людиною. Нескінченна кількість варіантів реальності виснажує. Щоразу, коли, прокинувшись, ви тягнетеся до свого смартфона, ви вже робите вибір. Тож великою мірою ця історія — про багатьох із нас.
— Чому для оповіді ви вибрали саме такий жанр?
— Жанр сам себе вибрав. За основними ознаками це фільм-нуар — у ньому все неявно, в’язко, ілюзорно й похмуро. Але водночас це — і детектив, і гостросюжетний трилер з несподіваними поворотами, з яскравими «багатовимірними» героями.
Метафорична мова захопливого кіножанру допомагає комфортно поринути в історію — втім, питання, що їх порушує фільм, лежать у площині набагато серйознішій.
У сучасній Європі історична пам’ять є не лише актуальною темою — минуле діє як повноцінний персонаж, воно полемізує з громадянами і продовжує впливати на їхнє життя.
Цей проект — спроба осмислити і зрозуміти, що тоталітарне минуле робить з нами, з якими його сторінками ми можемо працювати як з матеріалом, а які й досі залишаються табуйованими і травматичними.
— Чи має цей фільм якийсь зв’язок із книжками Оруела «1984», Зам’ятіна «Ми», Хакслі «Прекрасний новий світ»?
— Ви назвали класичні твори. Ні, не думаю, що має. Хіба що дія відбувається в тоталітарному суспільстві, що властиво будь-якій антиутопії. Наш «всесвіт» мінімалістський, він схожий на соціалістичний табір 1980-х, і навряд чи за візуальними ознаками можна визначити, чи говоримо ми про нещодавнє минуле, чи про недалеке майбутнє.
— Навіщо ви знімаєте цей фільм?
— Хороше запитання. Вперше ідея цього фільму виникла років вісім тому, з того моменту я періодично до неї повертаюся. Ось зараз, здається, дозріли умови для того, щоб ми його зняли. Мені просто хочеться розповісти цю історію.
— Яку реакцію ви хотіли б отримати від глядачів?
— Я далекий від думки, що ця історія зацікавить по-справжньому масового глядача, вихованого на індустрії розваг. Напевно, вона — для тих, кому цікавий кінематограф як територія особистого висловлювання. Проте — в самій історії, як я вже говорив, є всі складові глядацького кіно.
— Яким має бути кіно в сучасному світі?
— Різноманітним. Я не думаю, що тут можлива якась «правильна» відповідь: кіно має бути «таким» і «ось таким».
Загалом, світ рухається до депресії. Я — не психіатр, я не знаю, яке кіно корисно дивитися людям, котрі переживають кризу, втрату орієнтирів, виснажені від перегонів замкненим колом...
За моїми відчуттями, варто показувати кіно, яке дає надію і показує якийсь інший вимір повсякденної реальності, красу та поезію буденності. Зараз соціуму цікаві драматичні, жорсткі історії. Можливо, незабаром будуть затребувані казки, світлі і прості, наївні.
До речі, наш фільм буде поетичним.
— Де ви знаходите натхнення для своїх ідей?
— Я люблю слухати людей, записую, розпитую. Взагалі не можна сказати, що я спеціально щось «знаходжу», напевно, я просто збираю враження, — коли накопичується якась критична кількість вражень, вони перетворюються на ідеї. Простежити цей процес неможливо: ти слухаєш людей, читаєш книжки, спостерігаєш життя навколо себе, дивишся кіно, відвідуєш музеї, вирушаєш у подорож — усе це є сировиною творчого задуму.
— Чи є сенс вчитися в авторитетів, чи краще прокладати свій власний маршрут?
— Гм. Складна тема. На мою думку, є сенс вчитися у тих, кому ви довіряєте, чия робота вам подобаються, чиї цінності близькі вам. На початковому етапі ніколи не зле намагатися копіювати. Там ви опановуєте ремесло.
Якщо у вас є справжні цінності — вони проявляться, хоч би що ви робили. І тоді ви почнете прокладати свій власний маршрут.
Реальна ситуація нині така, що сучасна людина дедалі менше потребує безпосереднього спілкування з іншою, можливо, більш обізнаною людиною для набуття якогось досвіду. Ви все можете «вивчити» в Youtube.
Але я не надто вірю в це: позаяк, взаємодіючи з іншою людиною, ви отримуєте не просто якусь інформацію, а щось більше — енергію, емоції, зрештою, пряму передачу досвіду. Тож, якщо є можливість учитися у когось, хто вам подобається, — вчіться. І краще одразу на практиці.
— Що б ви могли порадити людям, які хочуть реалізувати себе в кіновиробництві?
— Залежить від того, що означає «реалізувати себе в кіновиробництві».
Кіновиробництво — велика сфера, тут працюють не лише режисери і сценаристи, а й також продюсери, бухгалтери, освітлювачі, адміністратори, водії.
Я взагалі не певен, що можу щось радити, але якщо йдеться про людей творчих професій, то сказав би лише одне: ніколи не думайте, що ви знаєте, як знімати кіно. Уважно дивіться навколо — і будьте допитливі.
ДОВІДКА «Дня»
Олександр Стеколенко — український режисер, сценарист та продюсер.
Фільмографія: чотирисерійна мелодрама «Правдива історія про Червоні вітрила», документальний проект «Зворотний відлік» про підготовку Віталія Кличка до бою на звання чемпіона світу, документальні фільми — «Коктейлі Грушевського» про події на Майдані та «Манливий, солодкий, без меж», відзначений у двох категоріях на фестивалі Docudays. Цей фільм також увійшов до програми XXI Міжнародного фестивалю документального кіно в Їглаві (Чехія), а також до короткого списку національної премії «Золота дзиґа».
Автор більш ніж 500 рекламних, фешн та музичних відео українських та міжнародних брендів. У його портфоліо — рекламні кампанії Samsung, Nokia, Syndicate, а також музичні відео для «Океану Ельзи», Sun Say, BRUTTO, Скрябіна.
