Київські глядачі добре знайомі з творчістю Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру. Майже щорік донеччани приїжджають до столиці на малі гастролі, показують нові вистави і прагнуть підтверджувати свій статус центру театрального мистецтва східної України. Цього року на сцені Російської драми донеччани показали три вистави: «Наречена вранішньої зорі» А. Касони, мюзикл «Службовий роман (Глорія)» Ю. Квасниці і А. Багряної, комедію «Ladies night. Лише для жінок» Є. МакКартена, С. Синклера.
Сьогодні театр плідно працює, зустрічаючись з глядачем на п’яти (!) сценічних майданчиках, маючи у своїй афіші понад 30 різножанрових вистав. Уже багато років репертуарна політика художнього керівництва театру залишається незмінною — в рівних частинах представляти українську та світову драматургію, твори сучасних авторів.
Будь-який колектив, що досяг певних висот, має лідера, який формує творче обличчя театру. У Донецькому театрі це Марк Бровун, художній керівник, згуртувавши дружній колектив, він зумів вивести театр на високий рівень творчості, зробити його відомим далеко за межами не лише міста, але й України. Під час гастролей у Києві Марк Матвійович розповів про справу свого життя — Донецький музично-драматичний театр.
— Марку Матвійовичу, скільки років ви вже в мистецтві?
— Тридцять п’ять років.
— А в Донецькому театрі?
— Стільки ж. Я з нього й почав свій шлях, хоча знайомий був із Донецьким театром значно раніше. Адреса мого дитинства — вулиця Артема, 86. У Москві є знаменитий будинок на Набережній, а ось у Донецьку, поруч із будівлею облдержадміністрації, де зараз знаходиться футбольний клуб «Шахтар», є своя пам’ятка — старий будинок із баштами. Там жила футбольна команда, а також багато артистів (моя сім’я теж жила в цьому будинку). Ми, всі діти, дружили, навчалися в одній школі і я знав усіх тодішніх знаменитостей просто як дядьків і тіток, батьків моїх друзів. Наше спільне дитинство пройшло в Донецькому оперному театрі, тоді ще драмтеатру не було (його будівлю побудували 1961 року) і ось я все життя мріяв працювати в театрі. Хоча розумів, що актором бути не зможу, а оскільки верховодив серед хлопчаків, то мені здавалося, що зможу стати режисером. Дуже любив літературу, мав схильність до гуманітарних наук, писав непогано, займався написанням віршів. У школі ставили драматичні вистави, я все це робив із величезним задоволенням.
— Ваші батьки мали стосунок до театрального мистецтва?
— Жодного. Батько був журналістом, працював у газеті «Радянська Донеччина», мама — лікар-педіатр. До речі, батько був проти театру, він вважав, що я повинен займатися якоюсь реальною професією. Ще я захоплювався боксом (у той час кожен навчальний заклад славився своїми спортивними командами). Боксери навчалися переважно в будівельному технікумі, і я теж вступив туди, на факультет «Дорожніх будівельних машин». Потім була армія, зараз мало хто пам’ятає гарячі точки тих часів, зокрема, півострів Даманський... Тоді країни Варшавського договору і колишній Радянський Союз розвивали прикладні види військового спорту, і я в армії цим займався (мені запропонували бути керівником збірної команди України з воєнізованого багатоборства, шість років команда була чемпіоном України, 1972 року — бронзовим призером, 1973 р. — срібним і 1974 року стала чемпіоном СРСР). Ну, а потім якось усе розпалося. І мене позвали в театр, увесь цей час я не втрачав зв’язків із театром, із давніми друзями та знайомими, часто бував там. На той момент у мене за плечима вже був університет — економічний факультет. Але театр вабив і я, нарешті, прийшов. Спочатку працював головним адміністратором, потім заступником директора, пізніше директором, потім директором-художнім керівником. Ось так і пролетіли ці тридцять п’ять років.
— Яким був театр тих часів, коли ви в нього прийшли?
— Як то кажуть, небо і земля, в порівнянні з сьогоднішнім днем. Це був абсолютно інший театр. Колектив переживав свої не найкращі часи. Пішли корифеї: Загаєвський, Малич, Коршун, Адамська, Протасенко, Бондаренко. Театр переживав серйозну депресію. Він був ні російським, ні українським! Упродовж довгого часу ми намагалися змінити ситуацію, склали програму змін у театрі, грамотно її виконували і вона почала працювати. За 15 років зуміли вийти з кризового стану, коли глядач взагалі не ходив до театру. Поступово глядач звернув увагу на нас, почав ходити в театр. Ми експериментували. Наприклад, оновлювали старі вистави запрошенням московських зірок. Так у «Ми, що нижче підписалися» на нашій сцені грали Євгеній Євстигнєєв і Олександр Калягін. У виставі «Перевищення влади» грали Леонід Марков і Ірина Муравйова. Допомагав режисер Анатолій Ефрос зі своїми вихованцями. Вони грали на нашій сцені у виставі «Дон Жуан» — Михайло Козаков, потім Льоня Каневський ввівся у виставу, в «Трибуналі» Лев Дуров приїжджав грати. Одним словом, гастрольні зірки піднімали інтерес до нашого театру. Ми багато привозили і хороших вистав московських, ленінградських театрів. Часто змінювали репертуар, уважно визначаючи, що подобається глядачеві. Одні з перших узяли в репертуар «Дітей Арбата», роман «Інтердівчинка» Куніна, що тоді лише вийшов (ще було далеко до гучного фільму), «Роксолану» Загребельного, «Народного Малахія» Куліша, і поступово формували глядацький попит, який відчутно зростав.
— До недавнього часу ви поєднували посади директора та художнього керівника. Про проблеми такого поєднання в театрах ходять розмови давно, як ви ставитеся до цієї теми?
— Мені здається, аби в театрі не виникало проблем, головний режисер має бути особою великого масштабу, який би думав не про те, як не пустити талановитого колегу в театр, а про те, що поліпшити в театрі. Але з особистостями, як завжди, проблематично. Я пройшов досить довгий шлях у нашому театрі. Ми запрошували на цю посаду багатьох режисерів, створювали їм умови — творчі й матеріальні, але колектив був розчарований. Тому зараз у нас конструктивний, сильний керівний орган — художня рада, що складається з шанованих представників трупи, талановитих акторів. Наша худрада дуже критично ставиться до всього створеного, і зауваження робить, і на виправленнях, доопрацюваннях наполягає, поводиться суворо, послідовно в прагненні випустити досконалий сценічний продукт. Найважливіше — аби всі працювали на кінцевий творчий результат. Усе збудоване так, щоб у центрі була головна дійова особа — актор, а все інше — рама до цієї картини. Сьогодні ми добре живемо в театрі і в нашому гаражі 25 автомобілів, у нас чудова будівля з кількома сценами, нас любить керівництво області, міста, у нас практично немає жодної сім’ї, яка б не мала власного житла. Але це все антураж, а головне — наша сценічна продукція. Ми не квапимося випускати вистави, буває, що й по півроку репетируємо, одним словом, прагнемо до якості постановок. У нас чудовий колектив. Музично-драматичний напрям (узагалі унікальний у світі, в Україні таких театрів 27) — синтетичне поєднання жанрів — музичного та драматичного таїть у собі великі творчі можливості. У нашій трупі вони розкриваються найкращим чином.
— У російськомовному Донецьку ви повністю перейшли на українську мову у своїх виставах, коли це сталося?
— Перехід здійснювався дуже поступово, вважаю, що в такому питанні поспішність зайва. Є протипоказання у вирішенні цієї проблеми. Слід розуміти, що зворотна дія стислої пружини може бути руйнівною. Ми вивчали це питання із соціологами, економістами й поступово переходили на українську мову. Цей процес зайняв у нас понад 15 років. Ми почали з того, що переклали українською мовою всі дитячі вистави, потім — вистави для молоді, а потім уже й для дорослої аудиторії. Наш регіон складний, нараховує понад 130 національностей, мова спілкування російська, тому процес прищеплення української мови не припиняється й зараз, ми в постійній роботі й пошуку правильних шляхів. Актори нашої трупи бездоганно володіють українською мовою, навмисно запрошуємо до трупи представників західних регіонів, носіїв мови, це теж має сенс.
— У новому сезоні запросили молодих акторів до трупи?
— Утрималися. Зараз трупа кількісно укомплектована, треба працювати над якістю. Знайти хорошого актора з гідною підготовкою непросто. Найкращі кадри київських ВНЗ, звісно, прагнуть зачепитися в столиці, воно й зрозуміло, тут більші можливості. Розуміючи це, ми відкрили в себе для підготовки власних творчих кадрів філію Луганського інституту культури та мистецтв. Зараз на курсі вчаться 13 студентів, більшість яких уже влилися в наш творчий колектив.
У нас у театрі існує магістральна творча лінія, якої ми прагнемо дотримуватися, це національна й закордонна класика, а також сучасна драматургія. Уже підготовлено до випуску сценічне шоу до «Євро-2012», англійською, французькою й італійською мовами. Єднальний момент шоу — розповідь, що перекликається зі світовими музичними хітами, — українською мовою. Це буде той продукт, який не соромно показати будь-якому, навіть дуже вимогливому іноземному глядачеві. Зараз робимо повний переклад англійською мовою. Його починали тричі, ця вистава — масштабне полотно, зроблене за всіма канонами жанру шоу. Спочатку був один сюжетний хід, але ми відкинули його, потім іншій нас не влаштував, і лише третє рішення задовольнило. Вистава називається «Репетиція триває» — Хіти ХХ століття. Думаю, це буде нашою візитівкою для закордонних гостей. Друга вистава цього напрямку — музично-танцювальна — «Історія нашого двору». Це ностальгічна розповідь про один донецький дворик, у якому співають популярні пісні 1960-1970 років і звучить поезія Бродського, Євтушенка. Готуємо вистави фольклорного жанру — «Енеїду» (виставу, відзначену Шевченківською премією, відновимо), також освіжимо й знаменитий «Сорочинський ярмарок» Гоголя. Вистава зроблена сучасно, з оригінальною музикою. Нині ведуться переговори з різними режисерами, українськими й російськими. Мені хотілося б запросити Аркадія Каца, готується до нової постановки молодий режисер Матієв, який зараз вчиться в Москві, він у нас поставив яскраву виставу «Холостяки й холостячки». Ще готується дуже великий проект, пишеться музика, є декілька варіантів лібретто — це буде вистава «Герцог Синя Борода». Цікавий матеріал, абсолютно несподіваний персонаж, якого ми всі сприймали зовсім не так, як було насправді.
— У Чеховський рік театр звертався до творчості великого драматурга?
— У нашому репертуарі багато років йде чеховська вистава «Три жарти», а зараз ми підготували виставу «Щастя моє» на Малій сцені, що базується на листуванні Антона Павловича Чехова й Ольги Леонардівни Кніппер-Чехової. У ній переважає літературний театр, але багато цікавих мемуарних подробиць знайдено, актори працюють чудово й вистава користується інтересом глядачів.
— Марку Матвійовичу, у вашому театрі панує атмосфера родинної співдружності, спільної улюбленої справи. Я не помиляюся в своїх відчуттях?
— У нашому театрі немає інтриг. У колективі всі рівні — немає улюбленців і нелюбимих. Ступінь пошани до артиста визначається тим, що він зробив на сцені. Ми говоримо правду, й один одному, й на худраді. Ніхто не ображається, всі відповідальні й уболівають за спільну справу. У колективі хороший моральний клімат, я пишаюся тим, що працюю з цими людьми. Вони розуміють, що всі ми — в одному човні, що наша справа — це командна гра й підводити один одного неможливо.
— Ваше життєве кредо?
— Воно залишилося ще з моїх молодих, боксерських часів. Так казав мій тренер: «Вигравати треба з явною перевагою, щоб ні в кого не виникало сумнівів». Багато років жив за цим принципом, здається, в мене виходило.
