Для драматургів існує щасливе словосполучення — театр Шекспіра; театр Мольєра; театр Гоццi. Художникам щодо цього пощастило набагато менше. «Їхні» терміни — живопис, графіка, скульптура і т. ін. — відображають лише технічний бік справи. Вислів «створив свій світ», що залишається сумнівною втіхою, банальний і заяложений далі нікуди. Крім того, назвати витвір молодого київського графіка Уляни Львової маленьким світом — образливо, а світом — неправильно. Через початкову установку — на камерність і замкненість. Так і не створений цей мікрокосм — скоріше відділений, відгороджений від іншого макрокосму з причини своєї не стільки несталості, скільки крихкості — небезпека не в тому, що зруйнується, розтане в повітрі, й не в тому, що розсиплеться в порох, а в тому, що зламається. Він — як рідкісна музейна дрібниця, як антикварна скринька з механізмом, що майже стерся, яку, наче андерсенівського солов’я, заводять лише раз на рік. Зате — яка музика тоді лунає!
Довжелезна описова поема Жака Деліля «Сади» присвячена найвідомішим європейським паркам. Вона створена 1782 року. Автор неодноразово доповнював її новими фрагментами-описами, які замовляли йому гонористі й прагнучі увічнитися парковласники. Поему читали й любили (зокрема й у Росії), але здаватися сміхотворно старомодною й поринати в забуття вона почала вже за життя Деліля.
Те, що наприкінці ХХ століття Уляна Львова раптом розкопала (тобто прочитала) саме «Сади», — саме по собі вкрай дивно. Але те, що вона вирішила їх проілюструвати, — вже мало не підозріло. Зрештою, якщо вже туга за фіжмами, мушками й пудреним волоссям стає абсолютно нестерпною, є «Манон Леско» та «Викрадення локона», «Гра кохання й випадку» й «Нова Елоїза», «Мемуари» Казанови та «Некорисні мемуари» Гоццi. Але Жаку Делілю віддали перевагу перед усією цією сліпучою пишністю.
Тож, можливо, річ у тому, що він (з усього вищеперерахованого й не перерахованого, але наявного в списку — лише він) не тільки не пропонував своєму ілюстратору якогось чіткого й ясного рішення (хоч би сюжетного), а й взагалі нічого не пропонував. Простіше кажучи, у художника, який вибрав «Сади», абсолютно розв’язані руки. Й Уляна Львова не забарилася скористатися цією обставиною.
Задумлива красуня злітає на гойдалці разом із цілою зграєю голубів; інша героїня — не менш задумлива й не менш гарна — гуляє в ранковому тумані серед дивних видінь і спогадів; щасливі закохані, що нескінченно довго не рознімають рук над столиком в альтанці — всього цього (і багато чого іншого) у Жака Деліля немає.
Тут можна, звісно, зануритися в нетрі міркувань про те, що, не вдаючись до буквального відтворення тих чи інших епізодів поеми, художниця чудово передала її дух і т. ін. Але тут усе трохи інакше.
Графіка Уляни Львової, безумовно, не «просто красива епоха» (Борисов-Мусатов), а спогад про XVIII століття, й точність і ясність хронології в цьому випадку надзвичайно важливі. Її рококо набуває реальності старовинних дрібничок, які бозна чому й наскільки довго валялися десь у тайнику більш як двісті років, — і тепер раптом їх знайшли, у всій їхній нетеперішній сліпучій красі, безпорадності й зворушливості. Це навіть не таємниця бабусиної скрині, тому що надто багато «пра-» (мабуть, вісім — не менше) доведеться поставити перед цією бабусею. Таким чином, зв’язок із цією теоретичною жителькою провінційного дворянського гнізда (яка, цілком iмовірно, насолоджувалася архаїчним російським перекладом «Садів») втрачено остаточно. Але завдяки саме цій сумній, взагалі, обставині Уляна Львова добивається потрібного їй ефекту.
Хоч би що там було, її XVIII століття — гранично речове. Створені художницею «Сади» утопають у квітах — і речах. У них повнісінько балюстрад, мармурових статуй, вкритих мохом ваз, овальних і круглих портретів, нарешті якихось монументальних лав, що скидаються на життєрадісно різнокольорові надгробки. А кількість тутешніх амурчиків і зовсім уже не піддається ніякому обліку. Проте іноді небо над садами віддається крилатим баранчикам і маленькому іграшковому пегасу — якщо, звичайно, пам’ятати, що ніякого неба, взагалі, немає — ті самі нескінченні квіти, що нагадують візерунок на дорогих старовинних тканинах, якими щедрі перші читачі Деліля оббивали стіни своїх рокайльних резиденцій.
І, цілком можливо, суть справи — саме в цьому. У «Садах» Уляни Львової багато милування чудовим минулим. Безперечним є й відтінок елегійності, навіть меланхолії, що надає поемі Деліля значення майже гімну про втрачений Рай. Однак такою ж безперечною є й іронія — ледве вловима, що межує мало не зі зворушливістю, але все ж — досить відчутна, щоб стилізований під рококо цикл виглядав не витонченою дрібничкою, а сучасним витвором мистецтва.
Чарівність ілюстрацій до «Садів» Жака Деліля виявилася такою великою, що якийсь час Уляні Львовій всерйоз загрожувала небезпека перетворитися на художника однієї картини. Більше того — вона опинилася в надзвичайно складному творчому становищі: від неї й чекали нових «рокайльних фантазій», і навряд чи схвалили б їхню появу. Саме чітке розуміння того, що Рай «Садів» дійсно втрачено безповоротно, і стало для художниці запорукою успіху.
Уляна Львова народилася в Києві 1974 року. Вчилася в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка (1986—1992 рр.) і Національній Академії образотворчого мистецтва та архітектури (1992—1998 рр.). З 2000 року — член Спілки художників України. Загалом, усе починалося, як і має бути. У серпні 2003 року Уляна Львова загинула. «Сади» так і залишилися найкращим з усього створеного нею.
