Голос Анатолія Стреляного вражає, немов рідкісна, повільна мелодія, зі знайденими із самого початку інтонаціями і ритмом. Тому цілком справедливо, що Анатолій Іванович тут, для нас, існує поза межами видимості, — вдумливою, неквапливою мовою в динаміку радіоприймача, в телефонній трубці. Хотілося спитати його багато про що, однак час зв’язку обмежений. Але він виявився чоловіком напрочуд зручним для інтерв’ю — його немає потреби правити, витягаючи ідеї з-під пудів лушпиння. Усе точно, все на своїх місцях, без надуманих прийомів та лицемірної недосказаності. Не підвищуючи голосу, часто усміхаючись (це відчувається), він веде мову про те, що давно вивірив, відповідаючи за кожне слово — і при цьому, надаючи свободу думки співрозмовникові. Залишається тільки вчасно вставляти свої запитання. І заздрити неквапливій насиченості його думки, яку непросто наздогнати.
Початок, як ведеться, був несподіваним:
— Користуюсь нагодою, щоб зробити комплімент людині, якої я не знаю і чийого прізвища точно не пам’ятаю, — по-моєму, пан Яворківський чи Яворовський. Він працює на українському мережевому радіо, яке транслює свої передачі в усіх обійстях. Як мені повідомили мої слухачі, він недавно сказав, що мало одержує за свої передачі, а я, за його словами, — 10 000 доларів за місяць. Я після тривалої перерви зателефонував у своє село родичам, і перше, що вони мені сказали: «Анатолій Іванович, а отой казав, що ви одержуєте 10 000 доларів». Я засміявся і зрозумів, що ця людина чудово знає свій і мій народ, знає, що таке українська заздрість, бо ми абсолютно переконані, що коли хтось одержує більше за нас, то це обов’язково злочин. Це навіть не обговорюється. Мій сусід, п’яниця Володька, так і казав моїм батькам: «Ви добре живете, у вас, мабуть, і випити є щодня…» Ну, а тепер — ваші запитання.
— Наскільки легко вам дався перехід від людини, яка пише, до людини, яка мовить?
— Ви наступили на хворого мозоля. На жаль, я не став людиною, яка мовить. Я дуже погано себе почуваю в прямому ефірі без папірця. Мене і таких, як я, треба гнати з радіо. Дивіться, скільки десятиріч радіо не може цього позбутися. Люди, які мовлять, ніяк не звикнуть, що вони не мають права і не повинні говорити з папірця, бо це суперечить самій природі радіо, тим більше телебачення. Але їм важко навчитися мовити не з написаного. А це дуже важливо. Майбутнє радіо і телебачення — за особливими талантами, які мовитимуть без папірця.
— Чи знаєте ви свою аудиторію? Хто вам пише?
— Ніяких закономірностей особисто я визначити не можу, хоча дослідники все це, звичайно, знають і доповідають нам. Мої особисті висновки ніяких закономірностей не дають. Аудиторія дуже розмаїта, різні і вік, і заняття. Днями я одержав листа від людини, якій 16 років. Також слухає нас. Дуже впевнена людина, все критикує, вчить нас жити, і я із вдячністю це сприймаю. Багато пишуть із сіл, з України. Ось моєю зарплатою після цього доносу пана Яворківського чи Яворовського особливо зацікавилися жителі Львова, звідти надійшло декілька листів із запитаннями, чи правда це, — неначе я когось убив.
— Не дивно, адже галичани сьогодні в дуже нелегкому становищі…
— Тому я і віддаю належне цьому панові. Він добре знає свою країну і свій народ.
— А як ви могли б розцінити нинішнє становище в Україні?
— Мені здається, ситуація у вас ліпша, аніж думають багато хто з мої демократично налаштованих слухачів. І це природно. Думаю, що якби я був тепер у Києві або у своїй Рябині Сумської області, то був би налаштований проти української влади, вважав би, що «все не так робиться!», як моя мати полюбляла казати. Я розумію, яку лють викличу у багатьох моїх однодумців, але, на мій погляд, справи йдуть ліпше, як могли б іти. Ось недавно я прочитав: Микола Шмельов, мій давній товариш, твердить, що в Україні краще, як у Росії, маючи на увазі темпи розвитку промисловості, і чітко пояснює чому — в українців немає такої «халяви», як природний газ та інші дари природи. Це примушує їх серйозніше ставитися до розвитку малого та середнього підприємництва, і тому становище в Україні краще, на погляд того ж Шмельова, дуже критичної людини. І з демократією благополучніше, як звикли думати. Між іншим надходять листи від демократично налаштованих людей, які заперечують твердження, що в Україні так уже утискують свободу слова, надсилають статті з газет, де криють Кучму у хвіст і в гриву, і питають: «Яке ж це обмеження свободи слова?» Я розумію, що це не втішає, адже люди живуть і страждають сьогодні… Повторюю, якби я жив там, я був би, напевно, із критиками. Погляд учасника боротьби не може бути таким, як погляд збоку.
— Чи давно ви були в Україні?
— Це також хворий мозоль. Не дуже давно, але мені здається — цілу вічність. Я звик гостювати там по п’ять разів на рік, у своєму селі. Інше, чесно кажучи, мене мало цікавить за браком часу. Отож удома, звичайно, був давно. Проте знаю, що там відбувається. «Люди доповідають».
— З вашого дозволу, торкнуся глобальної проблеми. Дивлячись із Києва, переконуєшся, що розвинена Європа не дуже хоче жертвувати благополуччям задля інтеграції східних сусідів, тієї ж України. Ми настільки не відповідаємо їхнім вимогам?
— А з якого побиту Європа має жертвувати благополуччям задля когось? Захід же чудово знає, що добродійність, щонайбільше, нічого не дає, а в гіршому разі — тільки шкодить. Справа не в чиємусь бажанні, а в тому, що неможливо впрягти в один віз коня і трепетну лань. Для того, щоб жити в одному домі, в одному дворі, люди мають бути хоч більш- менш рівні. Це проблема суто ділова, по-моєму. І труднощі тут звичайні — робочі, господарські. Я політику і моральність сюди не домішував би. Звичайно ж, Україна, виходячи з того, як вона живе, на якому рівні перебуває, за всього бажання Заходу, — і свого власного, — не може бути в європейському співтоваристві. Навіть Чехія до цього не готова.
— Дивно, адже, здавалося б, Чехія — щонайперший кандидат.
— Ні, ну куди? Як небо від землі. Це абсолютно неможливо, немає про що тут розмовляти.
— Може, ми просто перебуваємо в полоні ілюзій щодо цього?
— Це неминуче, а в деякі моменти просто чудово, що люди прикрашують життя на Заході. Без цього не було б революції 1991 року. Усі революції, з-поміж них і цю, здійснили кілька казок, декілька міфів. Україну незалежною зробив міф, який я своїми вухами чув від своєї сестри, нині покійної. Я вже не раз про це розповідав. Вона твердила: «Підемо з Росії — через три роки житимемо, як у Хранції». Коли років через п’ять я почув від неї: «Нам треба знову в Росію, щоб жити гарно», — то нагадав їй ті слова. Вона відрізала: «Я не могла бути такою дурною». Так що значення цього прикрашення, міфу, казки якнайбільше. Ми можемо його заперечувати, принижувати, але воно існує як двигун історії. Тому прикрашуйте Захід, малюйте його у своєму розумі, серці рожевими фарбами, це краще, як чорнити його. Люди скрізь люди. Просто на Заході вони набагато більше працюють, — неможливо це заперечити. Вони набагато чесніше поводяться одне з одним, хоча собачаться також немало. І вони незмірно більше цінують свободу і гідність особистості. Ці речі, живучи в Україні, Росії або в Монголії, хоч як перебільшуй, перебільшити неможливо.
— До речі, про наших сусідів. Що таке, по-вашому, Росія Путіна?
— Це дуже важке запитання. Ой, не знаю, зараз який-небудь афоризм вигадаю… Це країна, яка знову повірила в казку, котру їй підсунули всі ті павловські, що порятунок у керованій демократії. Справжня демократія не вийшла і не могла вийти, і нині треба вигадати собі нову казку. Сьогодні на дворі керована демократія, тобто зазначено в меню, а в натурі немає. Це ілюзія. Розчарування буде дуже великим, болючим, але корисним. Керованої демократії не може бути, не можна бути трохи вагітною. Це не означає, що в появі цього міфу і цієї практики немає якоїсь закономірності. Напевно, є.
— Без цієї тоталітарної циклічності ніяк не можна?
— Так людина створена. Це питання її природи, питання людських співтовариств. Наука ним займається давно і, по-моєму, небезуспішно.
— Чи можна сказати, що нині там відбувається реставрація імперії?
— Ні, звичайно. Слухаючи тамтешніх фашистів, усяких жириновців, зюгановців, усю цю дрімучість, постійно згадуєш як Пушкін писав Чаадаєву, що єдиний у Росії європеєць — то уряд, хоч як його ганьби. І останніми днями ми в цьому переконуємося, між іншим. Маю на увазі відступ Путіна в розмовах із Бушем. Хоч скільки загравай із дрімучими, а коли в кишені порожньо, коли ти за справу відповідаєш, а не просто язиком мелеш із думської трибуни, то діватися нікуди. І, по-моєму, велика помилка, можливо, провина Путіна, що він замість того, щоб прямо росіянам це сказати, починає з ними загравати, думаючи, що він їх обдурить у хорошому сенсі. Та ні... Народ уже достатньою мірою готовий почути правду.
— Зустріч Путіна з Бушем у рамках саміту Великої вісімки відбувалася під акомпанемент антиглобалістських виступів, що за своїм напруженням перевершили всі бачені досі. Як ви до цього ставитеся?
— Та мине це. Західні люди і самі учасники цих бешкетів визначають подібне терміном «адреналіновий туризм». Людина таким чином створена, що будь-яке явище вона має позначити якимсь ярликом. А навісити ярлика — значить майже пояснити. Думаю, жителі мого села сказали б: із жиру бісяться, мовляв, молодим треба кудись енергію дівати. Коли не хочеться, лінь учитися, то цікавіше хвацьке гасло підхопити від божевільного комуняки. Але то нічого. Нормальний світ — а західний світ нормальний — справлявся і з не такими хворобами. Щоправда, тим, хто хворіє, ніскільки від цього не легше. Як кажуть марксисти, буржуазія, зрештою, переварює все. Поадреналінять — і зароблятимуть гроші.
— Ви, як людина, яка виросла в Україні, чи згодні з тим, що в нас склалася недобра традиція витіснення, відторгнення талановитих людей?
— Це колишня думка, і до сьогоднішнього дня вона вже мало стосується. Я-то покинув Україну суто випадково. Адже країна була одна, я ніколи не мав наміру виїжджати, просто подався на цілину хлопчаком у 17 років, та й зависнув у цьому великому російському світі. Тоді мені було все одно — Україна чи Росія. Без будь- якого сумніву, якби залишився в Україні, то з моєю нерозважливістю, певна річ, закінчилося б набагато гірше. Думаю, тогочасне КДБ знайшло б для мене місце в психушці. Однак, я пам’ятаю, в ті роки на кухнях мені мої друзі, українські націоналісти, казали: «Ми тебе першого повісимо як зрадника...» А щодо вашого запитання, то я думаю, тепер це вже не злободенно. Чим менше українці про все це вестимуть мову і думатимуть, тим краще. Ці розмови скривджених природні, але сьогодні їх ведення вже не є чесним, по-моєму.
— Однак «імпортне» запитання «Що робити?» залишається...
— Є велика українсько-російська держава під назвою Україна. Чим далі вона піде від Росії, тим краще. Але не тому, що Росія погана, а тому, що Росія близька і сильна, і Україні, щоб залишитися Україною і не асимілюватися, треба піти якомога далі від неї. Як це практично зробити, не кривдячи Росію?.. Нічого важчого немає. Піти не можна, але треба. Я б не хотів бути українським політиком. Мені абсолютно зрозуміло, що треба про все це чесно вести мову, не лицемірити, — ми маємо піти якомога далі, тому що Росія нам дуже близька. Це як брати з одного дому — вони мають розійтися. А практично це означає відкриту, чесну українізацію, що не подобається багато кому. Треба відверто і чітко пояснювати росіянам в Україні: мужики, ми розуміємо ваші почуття, розуміємо, як вам тяжко, як ми вас обмежуємо, але... Однак сьогодні — навпаки, загалом. Головне — ніякого лицемірства не повинно бути. Одна українізація, коли кричать, що українці найкращі на землі, а інша — коли кажуть, що ми далеко не найкращі і не найкультурніші, є і сильніші за нас, і саме тому ми повинні насаджувати своє.
— Опозиція українського — російського, дійсно, гостра. Особливо це відчувається в роботі ЗМІ. Іноді російські і українські газети, телеканали ті ж самі події освітлюють діаметрально протилежно, хоча, здавалося б, по сусідству живемо, можна все перевірити. Чого так відбувається, на вашу думку?
— Зрозуміло чому: різні партії стоять за цим. Адже існують такі серйозні «партії», грубо кажучи, українська і російська, — це, по-моєму, зрозуміло. Тут вирують у широкому значенні партійні пристрасті. По-моєму, читачеві і слухачеві це на користь, він може порівнювати два погляди. Найжахливіше, коли друк належить державі, а коли він належить різним грошовим мішкам, це нормально.
— Судячи зі сценарію до фільму «Архангельський мужик», ви герою явно симпатизуєте. Нині вам який тип симпатичний?
— Мої симпатії, як і раніше, на боці ділової людини, куркуля. Він усе ще в небезпеці, все ще не на волі. А ось коли йому нічого не загрожуватиме, я про нього забуду. Я втрачу до нього симпатію. Тоді я оспівуватиму у своїй душі безсрібників, «макоцвітних» прохачів у громадських справах і проповідників. Вони мене не цікавлять, тому що погано себе почуває куркуль. А коли куркуль погано себе почуває, тоді і праведнику нічого їсти. Ось цього праведники ніколи не зрозуміють. Але, можливо, і наближається цей час, — про куркуля можна буде забути, і нехай живе як хоче.
— Ви тепер працюєте як письменник?
— Я думаю, це публіку тепер не цікавить, і добре, що так. Кому сьогодні потрібні наші літературні вправи? Література нарешті зайняла визначене місце в суспільстві. Дай, Боже, щоб ніколи більше не повернулася ця літераторська зарозумілість і те місце в суспільстві, яке займав наш брат. Усе нормалізується в тому сенсі, що ця справа для шанувальників поезії, прози, як воно і має бути. Проте звичайно, ще живим народним поетам і лауреатам усяких премій від того сумно.
— Але все ж таки, крім радіо, чимось ви ще займаєтеся — для душі, так би мовити?
— Цього літа в мене хобі — город біля хати. Я знімаю ділянку, огірки і помідори там вирощую. От сьогодні я на роботу приніс і роздавав огірки власного засолювання. Ігор Померанцев пустив із цього приводу жарт, що я був сільським літератором, а тепер став просто сільським. Огірки, до речі, виходять чудові. Народ хвалить, а я самовдоволено кажу: «Талановита людина в усьому талановита!»
ДОВІДКА «Дня»
Анатолій Стреляний, письменник і кіносценарист. Народився 1939 р. в Україні, в селі Рябина Сумської області. Закінчив МДУ, працював у провінційних московських виданнях («Комсомольская правда», «Новий мир»). Опублікував 12 книжок публіцистики і прози, написав кіносценарії до кількох художніх і документальних картин. 1989 р. один із цих фільмів, «Архангельський мужик», був удостоєний Державної премії СРСР. Того ж року його обрали головним редактором найбільшого видавництва «Советский писатель», однак тогочасне керівництво Спілки письменників перешкодило зайняти йому цю посаду. З 1995 року Анатолій Іванович працює на російській службі радіо «Свобода».
