Кажуть, щодо «Макбета» у британському театрі існує певний забобон — називати цю трагедію Шекспіра не по імені, а «ця п’єса» чи «шотландська п’єса», бо надто вже лякаючий сюжет. Нагадаю, ця історія — про шотландського воєначальника Макбета, який, отримавши віщування про свій прихід до найвищої влади, здобуває, а потім утримує цю владу, не вибираючи засобів. Найстрашніше — переродження доброї й шанованої людини в кровожерливе чудовисько, показане Шекспіром надзвичайно переконливо.
Лиха слава не заважала режисерам переважно англомовних країн регулярно екранізувати п’єсу. В епоху німого кіно вийшло вісім версій. 1948-го легендарний Орсон Велс випустив першу повнометражну екранізацію. Якщо відкинути телевізійні й німі постановки, нинішній «Макбет» (режисер — Джастін Курзель, Великобританія) — дев’ятий за рахунком.
Зазвичай «Макбета» потрактовують як драму про розбещення владою. Курзель дотримується цієї лінії: у фіналі син Банко, ще малий хлопець, якому теж напророчено корону, підіймає меч Макбета.
Головного героя грає один із провідних британо-голівудських зірок — Майкл Фассбендер, леді Макбет — відзначена «Оскаром» француженка Маріон Котійяр. Однак, наскільки б знаменитим актор не був, він мало що може, якщо режисер не ставить йому гідних завдань.
Курзель прагне відтворити атмосферу епічної драми у декораціях умовного Середньовіччя. У кадрі вистачає розкішних гірських краєвидів, в одязі та в інтер’єрах переважають простота й темні тони. Однак, візуальна атмосфера — лише рама для характерів. На жаль, всі пристрасті тут відбуваються по поверхні — мелодраматичними брижами штучних сліз. Той таки Фассбендер уже в пролозі фіксує на обличчі мужньо-похмурий вираз, настільки незмінний, що незрозуміло, звідки взялася ота метаморфоза, що трапилася з його героєм, і кого він власне грає: властолюбця, божевільного, людину, яка заплуталася, когось іще? У чому його біда? Така ж пошесть поганої гри уражає більшість акторів. Єдина, хто існує в кадрі більш-менш природно — Маріон Котійяр, та й вона час від часу зривається в непотрібну її персонажу сентиментальність.
Проблеми фільму, здається, випливають з того, що режисер женеться за зовнішнім ефектом, намагається вразити глядача якнайпрямішим шляхом: звідси й геть незрозумілі сцени на кшталт підпалу Бірнамського лісу (хоча ліс, за першоджерелом, має саме рухатися на замок), і всі оці монотонні діалоги на рівні телесеріалу. У нині вже класичній екранізації Романа Поланського (1971), теж зробленій як костюмована драма, головний герой зазнає вражаючих змін, і саме за цим цікаво стежити.
Назагал, Курзель не самотній у своїй невдачі. «Шотландській п’єсі» в кіно не щастить. За останні півстоліття жодна національна кіноіндустрія так і не спромоглася створити «Макбета», рівного чи близького за рівнем до робіт Поланського або Акіри Куросави (його варіант, витриманий у стилі театру Но, має назву «Трон у крові»).
Може справді прокляття?
