Майстер-клас головного редактора газети «День» у рамках спецкурсу «Журналістська майстерність» зібрав не тільки майбутніх працівників засобів масової інформації, принаймні тих, хто здобуває цей фах, а й чимало філологів. Можливо, філологів було й більше. Бо, як сказали опісля Ірина Полєтуха, Галина Микитюк і Олександр Хвіщук, які залишилися після двогодинної зустрічі, щоб детальніше дізнатися, як потрапити в Літню школу журналістики «Дня», від зустрічі вони хотіли отримати практичні поради. Як себе реалізувати, як інтегруватися в суспільство, як навчитися фільтрувати інформаційні канали, які, за словами Лариси Івшиної, нині часто «залаковані». Ірина Констанкевич, проректор Волинського національного університету імені Лесі Українки та модератор зустрічі, представляючи студентам і викладачам головного редактора «Дня», так пояснила вибір лектора з майстер-класу: «Лариса Івшина має своє ім’я в журналістиці, знана в Україні, очолювана нею газета не тільки тримає високий професійний рівень, а й робиться з любов’ю до України». Вона відзначила, що й «День», і його головний редактор як активний член наглядової ради, підтримуючи проекти Волинського університету, сприяють його розвитку. Які ж ідеї головного редактора «Дня» занотували у свої конспекти учасники майстер-класу?
Про те, що...
— Життя нині немислиме без присутності засобів масової інформації. Вони повинні були б на вищому інтелектуальному рівні акумулювати й поширювати в суспільстві те цінне, без чого його організм в’яне, чахне і впадає в анемічний стан. Але в нас немає достатньої кількості медіа, які б «розганяли кров» і тримали тонус.
— Немає міжрегіонального уявлення, чим насправді живуть люди в різних куточках і України, і світу. Канали інформації «затромбовано», як ніколи раніше. Немає єдиного пульта, з якого надходять осмислені сигнали по шкалі цінностей. Увечері ми сідаємо перед екраном телевізора і слухаємо новини країни, які являють собою суцільну кримінальну хроніку. Та чи є це журналістика? Чи дає це уявлення про країну?.. Нинішні медіа заполонені людьми, у свідомості яких відсутня повноцінна картина світу. А новини мали б починатися з того, що Україна живе не тільки в Європі, ми живемо не тільки в Україні, ми живемо у глобальному світі.
— У нас відсутнє таке поняття, як національний інформаційний простір. Він нагадує стару комунальну квартиру без вікон і дверей, з прохідними кімнатами.
— Циркуляцію важливих і дуже потрібних сьогодні знань у суспільстві повинна забезпечувати саме якісна журналістика.
— Журналіст повинен мати громадянську позицію, але вона не має означати висловлення своїх неаргументованих роздумів. Журналістська громадянська позиція — на основі професійності. Вона повинна означати уміння оцінювати факти, відображати інтереси своєї країни та свого народу. Проповідуючи щось, треба це сповідувати.
— Якісна журналістика — та, яка вміє самостійно мислити. Самостійне думання — це взагалі, можна сказати, основа культури демократії. Це — здатність робити вибір, приймати складні рішення.
— Щоб працювати в сьогоднішньому світі, треба бути достатньо освіченим. Не задовольнятися програмою-мінімум, а брати для себе уроки самоосвіти й вчитися в якісної журналістики світу.
Оскільки зустрічі головного редактора «Дня» з університетською аудиторією вже стали доброю традицією (Лариса Івшина щороку у ВНУ читає відкриті лекції, проводить презентації книжок з «Бібліотеки «Дня» та представляє фотовиставки), то аудиторія підготувала їй чимало запитань. І стосувалися вони не тільки журналістської майстерності. Пропонуємо найцікавіші з них.
Олександр ХВIЩУК, третьокурсник Iнституту філології та журналістики, спеціальність «Українська мова та література»:
— Серед українців нині надзвичайно поширене інтелектуальне й культурне безпам’ятство. Самому соромно, що й не чув про Сандармох, як і багато інших людей. Як боротися з цим культурним безпам’ятством, як його подолати?
— Шанси впливати на середовище, котре тоне в безпам’ятстві, нині дуже великі. Я часто кажу своїм молодшим колегам, які активно йдуть у соціальні мережі: а навіщо ви туди йдете, з чим? Це — теж значна частина громадської діяльності. Обмінюючись важливими матеріалами, ми показуємо свою долученість до теми й демонструємо те суспільство, яке думає про власну країну. Суспільство повинне потрохи дозрівати, щоб боротися за повноту політичної влади для іншого типу лідера. Треба робити якісні кроки. Ми не унікальні, але наші травми складніші, ніж в інших пострадянських країнах, тож і претензія більша. Часом я називаю це манією величності на тлі комплексу неповноцінності. У нас велика історія, й вона зобов’язує діяти. Ми маємо взяти відповідальність за нашу велику історію. Під неї нам потрібен новий формат політичної еліти, зокрема. І процес уже розпочато. «День» видав книжку «Сила м’якого знака...», яка й сприйнята так палко, бо люди, вірогідно, мають потребу в цій нашій історії. Далі мають долучитися ті, кому небайдуже власне майбутнє.
Сергій РОМАНОВ, учений секретар Науково-дослідного інституту ім. Лесі Українки Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Один із західних інтелектуалів стверджує, що «культура — це завоювання». Чому, на вашу думку, так повільно й несміливо цей процес відбувається в Україні? Що тут з нами не так? Кажуть, що журналісти — це четверта влада. Як виконує журналістика таку свою функцію в нашій країні? Адже видається, що політична влада журналістів не слухає й не реагує на них, а спільнота, народ не чує й не сприймає.
— Ця складна тема передбачає аналіз історико-політологічний. Бо проста відповідь полягає в тому, що ми тягнемо суспільство за вуха вгору, а суспільство — в інертному стані й не хоче напружуватися. А інші обставини зі ще більшою силою тягнуть його донизу. Тому й кажу, що треба розвиватися й займатися самоосвітою, щоб Україна з нашою підтримкою стала в європейському домі конкурентною. А багато хто собі в цей час думає: коли воно ще буде та Європа, а сьогодні, щоб знайти роботу, мені зовсім не потрібна така висока планка, як у газети «День». Я чудово уявляю, в якому світі говорю ці речі й у якому світі ми робимо газету «День». Це й є конфлікт цінностей, який притаманний, мабуть, кожній людині. Перед нами щоразу постає вибір. Бо Україна, даруйте за такі пафосні узагальнення, можлива тільки як інтелектуальний проект. Вона не може бути народницьким проектом, не той час, хоча народ наш заслуговує найвищої поваги за планку, яку виставив, зокрема, й 2004 року. Але реалізовано наш проект має бути відважними, мужніми й інтелектуальними людьми, а не простаками. Історія дала Україні другий шанс, але за ці двадцять років незалежності свобода слова не перестала бути «висячими садами Семіраміди», бо насправді вона так і не має економічного підгрунтя. Її ж підвалини — нормальна економіка, наявність середнього класу, конкурентне середовище, якому потрібен ринок, рекламні площі, промоутери-журналісти. Але й у нинішніх умовах потрібно штурмувати нові вершини й робити якісну журналістику. Повинна бути «локомотивна група», яка все одно вперто й безальтернативно тягнутиме разом з нами країну за вуха з багна, хоч би вона й впиралася. Це дуже складно, але це потрібно робити. Усім, хто хоче займатися журналістикою, рекомендую статтю Юрія Шевельова «Москва. Маросєйка», яку опублікував «День» (див. № 240-241 від 30 грудня 2011 року). Те, на чому він наголошує, що заважає нам рухатися далі — Москва, провінційність і кочубеївщина, — не витиснуто з суспільного організму. А українці давно могли б осмислити свій шлях і свої проблеми.
Наталія ШУЛЬСЬКА, асистент кафедри видавничої справи, редагування та журналістики Iнституту філології та журналістики, кандидат філологічних наук:
— Нещодавно в нас побували викладачі з Карлового університету з Праги. Їх найбільше здивувало, що в Чехії й близько немає стільки засобів масової інформації, як в Україні. На вашу думку, в чому тут ми маємо переваги, а в чому наші недоліки?
— Питання, мабуть, має полягати в тому, якої журналістики нам не вистачає. Наприклад, я б не списувала передчасно районну пресу. Багато говорили про її роздержавлення. Але чи готові громади утримувати свої видання? І чи платитимуть українці за суспільне телебачення під час економічного спаду? Добре, якщо роздержавлене видання купить хтось, хто знає, як цим розпорядитися, але це може бути й місцевий феодал, на якого немає жодного впливу. Не так важливо, скільки газет, головне — щоб вони несли розумне, піднімали самооцінку, а не «ганяли інформаційне сміття». Україна не має запасів нафти й газу, але в нас є великі «поклади» ідентичності, важливі для сьогоднішнього світу. Медіа мають їх освоювати.
Галина МИКИТЮК, третьокурсниця Iнституту філології та журналістики, спеціальність «Українська мова та література»:
— Прозвучала фраза, що «День» — газета для країни, якої ще немає. Чи буде в нас така країна?
— Наша державність — це не двадцять років, коли її, власне, було тільки відновлено. Вона — як ниткоподібний пульс. Наша історія 1600-літня. Чому досі не маємо країни, про яку мріяло не одне покоління українців? Тут діє й чимало суб’єктивних чинників. 1999 року Україна долала Рубікон, коли могла обрати президента, але народ тоді ще не був готовий підтримати цю високу планку. Потім народ підріс, проте вже не було президента відповідно високого рівня. Хтось із американських українців сказав, що український Вашингтон загинув 1933 року. Але я б сказала по-іншому: вважаю, що наш Вашингтон вцілів, але загинула його армія. Тому на виборах 1999 року фізично не вистачило людей, які могли б зрозуміти, який вибір їм треба зробити. Відповідь на це питання відносить нас і до історії минулого століття. Ми в «Дні» невипадково назвали 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Адже скрізь бачимо діри у свідомості, які ще не скоро будуть «залатані»... Ми пропустили етапи, коли в Європі утворювалися національні держави. Тому нам важче, ніж тим же полякам, у яких одна нація, одна Церква, одна мова. XX століття було важким для багатьох народів, але є унікальний приклад — створення в пустелі Держави Ізраїль. А нам важливо не створити пустелю з нашого Саду.
ВРАЖЕННЯ
Iрина КОНСТАНКЕВИЧ, проректор Волинського національного університету ім. Лесі Українки:
— Практика проведення майстер-класів авторитетними фахівцями досить поширена в провідних університетах світу. Зазвичай на запрошення університетів приїздять знакові постаті, години роботи яких коштують чимало, але ефект від такого обміну думками зі студентами, викладачами — колосальний, і це доведено психологами, соціологами. У результаті такого спілкування «з перших вуст» студенти отримують неоціненну інформацію, знання, досвід, важливий у їхньому подальшому кар’єрному зростанні й самореалізації. І в цьому контексті як людина, що намагається стежити за багатогранною діяльністю головного редактора «Дня» пані Лариси Івшиної, я можу висловити лише глибоку повагу до її роботи у сфері високопрофесійної журналістики, якісної, смислотворчої й відповідальної за результати. Дві години, упродовж яких тривала робота майстер-класу з журналістської майстерності, лише дозволили окреслити коло проблем сучасної журналістики, сучасного суспільно-політичного, духовного життя. Разом з тим акцентувалась увага на особистісних рисах майбутніх журналістів. І найперше — на здатності молоді мислити самостійно. Навколишній світ призвичаює нас до системи подвійних стандартів, просто-таки тотального існування симулякрів. І дуже важливо не втратити «орієнтації на місцевості», рухатися в правильному фарватері. Пані Лариса не пропонувала готових рецептів, але, разом з тим, демонструвала, як це робить газета «День» уже 15 років, щоденно, різними мовами, фотовиставками, бібліотекою висококласної публіцистики, спілкуванням зі студентами різних університетів, Літньою школою журналістики. Атмосфера, котра панувала у залі, була по-діловому конструктивною й водночас пронизана високою напругою мислення людини, яка вболіває за те, якими ми є сьогодні, будемо завтра й що лишимо по собі. Лариса Олексіївна дивовижно володіє аудиторією і вміє дивувати блискучими думками. Вона — майстер лаконічної й водночас місткої фрази, яка ще довго працює в думках інших. Такою, як на мене, має бути сучасна журналістика — мислячою й спонукальною до мислення.
Олена МАЛАНIЙ, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури:
— Розмова велася навколо болючих проблем сучасної журналістики — її якості, наповненості, відповідальності перед читачами. І хоча я за фахом філолог, а журналістика є лише захопленням, навчаючи своїх студентів літературі, ставлю вимогу — мислити, аналізувати, напрацьовувати власний погляд, бачення проблеми, вміти сперечатися, відстоювати особисту позицію щодо певних явищ і процесів, бачити велике в малому. Адже філолог, як і журналіст, повинен тренувати свій інтелект. Цілком погоджуюся з Ларисою Олексіївною, що майбутньому нашої інтелектуальної еліти потрібно постійно «розвивати мисленнєву мускулатуру», наповнювати духовний простір, бо «зруйнована духовно людина з «хаосом» в голові — це початок руйнації суспільства».
Надзвичайно важливою, погоджуюся, для сучасного журналіста є громадянська позиція, яка визначається передусім національною ідентифікацією та усвідомленням відповідальності місії, — будити суспільство, налаштовувати його на хвилю небайдужості до всього, починаючи від найменшого, — небайдужості до болю та долі слабкого й ображеного, того, хто не може постояти за себе; від співчуття й співпереживання за долю братів наших менших, за долю навколишнього середовища, планети, конкретної людини та події, суспільства, нації, держави. Це змусить читача реагувати на інформаційні вібрації, робити перші кроки до певної дії — сприйняття чи заперечення, змусить замислитись і навіть викличе бурю емоцій, але не залишить байдужим. А якщо ні то робота журналіста втрачає будь-який сенс. Якісна журналістика потребує фахівців, що мислять, вміють аналізувати, а не лише тих, хто є звичайним ретранслятором чи, за образним висловом Лариси Івшиної, підставкою для диктофона... Головний редактор «Дня», спілкуючись зі студентами, наголосила, на мою думку, на дуже важливій сентенції: «Проповідуючи — сповідуй!» У ній я бачу й секрет «Дня», газети, котра випереджає свій час, але без якої Україна не матиме свого майбутнього. Саме цей філософський принцип і повинен, на мою думку, стати формулою якісної журналістики не в далекому завтра, а сьогодні, й вивести її на європейський та світовий рівень.
Сергій РОМАНОВ, учений секретар Науково-дослідного інституту ім. Лесі Українки Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Зустріч із Ларисою Івшиною — то завжди цікава й важлива розмова про головне й, даруйте за словесний штамп, про наболіле. Так було й під час спілкування редактора улюбленої газети зі студентами та викладачами Волинського національного університету імені Лесі Українки. І хоча формат цієї зустрічі означувався як майстер-клас для майбутніх журналістів, порушене коло тем і проблем не обмежувалося лише фаховими розмовами.
Примітно, що кожну з порушених тем пані Лариса намагалася актуалізувати на, сказати б, персональному рівні. Йдеться про цілеспрямовані зусилля переконати молодих слухачів, що від кожного з них, попри цинізм буденного існування, насправді багато що в нашій країні залежить. Принаймні кожному до снаги самостійно й свідомо своє життя будувати й проживати. Почути це від людини, яка в сьогоденні засвідчила реальну можливість професійної та, що дуже суттєво, духовно-інтелектуальної самореалізації, тим більше важливо, що, як видається, оприявлений Миколою Хвильовим майже століття тому комплекс аутсайдера («малорос боїться дерзать») і у нашому часі ще не подолано. Варто тут підкреслити спокійний і довірливий тон, у якому велася бесіда. Адже не було ні пафосу, ні надмірної афектації, ні жалів та нарікань на «нещасну доленьку нашу», до чого привчають аудиторію так звані громадсько-політичні діячі. І не було тут навіть і тіні повчань та зверхнього навчительства, що, вочевидь, так відстрашує молодь у спробах порозумітися зі старшим поколінням.
Цікавими виявилися й роздуми пані Лариси над місцем і роллю журналістики в Україні. Та коли хтось зі студентів очікував почути маловідомі, а головне — дієві професійні секрети, знання яких дозволить відразу зробити собі ім’я в медіапросторі, то, мабуть, залишився розчарованим. Адже йшлося найперше про конкретні, реальні речі, за законами яких і збудовано світ: освіта й невпинне самовдосконалення, ініціатива, наполегливість, праця, воля та віра в себе та свою справу. Доречним тут буде згадати девальвоване від частого суєтного вживання, але таке вкрай необхідне сьогодні поняття — професіоналізм, себто компетентність і відповідальність за свою справу.
Посутньою в цім контексті бачиться й ідея, що на постійній основі реалізується колективом «Дня»: журналістика — це не тільки (й не стільки) інформація, як культура і традиція. Чи вміють українці аналізувати й узагальнювати, чи здатні вони до адекватного розуміння ситуації в країні та світі, ситуації, котра постійно змінюється; чи, й це найперше, готові ми всі до того, щоб самим приймати рішення й робити усвідомлений вибір, який визначатиме наше життя й життя наших нащадків? Ці та інші магістральні питання журналістика, зрозуміло, сама не вирішить. Але чи не від зусиль та позиції чесного та професійного майстра пера або ж обличчя телевізійного канала чи голосу радіостанції багато в чому залежить «моделювання» координат (або, за словами, Л. Івшиної, параметрів) тієї реальності, в котрій усі ми живемо? І, головне, чи спроможні українці відкрити для себе Україну, щоб тим самим відкрити її й світові?
Тетяна БУБАЛО, студентка Iнституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2011:
— Те, що журналіст мусить бути об’єктивним, ерудованим, усебічно освіченим, студентам твердять щодня. Але мало хто вкладає в цю «затерту» фразу поняття цілісного сприйняття дійсності, світу як єдиної системи. Це — інформація, яку може формулювати лише практик. Тому майстер-клас від головного редактора інтелектуального медіа — чудова нагода почерпнути для себе щось із вищого регістру професійних премудростей.
Після зустрічі довелося почути, що для деяких студентів проблеми, які обговорювалися (як-от зв’язок свободи слова з економікою, відновлення історичної пам’яті, різниця між «диктофонною» та «мислячою» журналістикою), — своєрідне одкровення. Мовляв, це ж теми для роздумів, дослідження. У свою чергу я вважаю, що така реакція — свідчення активізації комплексного процесу усвідомлення, кристалізації того, що згодом стане громадянською позицією.
Після Літньої школи журналістики «Дня» мені довелося переосмислити чимало речей. Однак я мала поштовх — щоденні ін’єкції самостворення, інтенсивну «терапію» в колективі, який безпосередньо творить якісний рівень медіапростору України. І тепер розумію, яких величезних зусиль треба докласти, щоб принаймні цей результат не втратити, не кажучи вже про бажання його вдосконалити. Але розуміння напряму, в якому мусить розвиватися журналістика, — це справа багатьох. Безумовно, ми маємо шанс на самоосвіту й самовдосконалення, однак ці процеси треба стимулювати на рівні безпосереднього впливу. «Живе» спілкування з таким майстром, як головний редактор «Дня», — хороший шанс «вирости» до рівня не просто професійного журналіста, а й журналіста з громадянською позицією.
Я хочу такою бути.
