Її любили всі, від малого до великого! Малюки обожнювали зворушливу тьотю Надю за теплоту і щирість, за те, що багато років щосереди вона сама приходила до них у дім з екрана телевізора і разом із Буратіно розповідала казки на ніч. Дорослі милувалися її царственою, граціозною жіночою красою і захоплювалися акторським талантом. А партнери і режисери любили її за невичерпний гумор, талант оповідачки і безмежну відданість професії. Так, як вміла носити театральні костюми Надія Батуріна, мало кому вдавалося. Вона була з іншого часу і при цьому надзвичайно сучасна...
- Вперше на київську сцену Надія Батуріна вийшла у виставі «Четвертий» Костянтина Симонова. І відразу ж потрапила у блискуче акторське сузір'я: Микола Рушковський, Олександр Ануров, Олег Борисов. Це було нове покоління, яке продовжувало традиції корифеїв, працювати з ними було надзвичайно цікаво. Партнери навчили головному - почуттю ліктя на сцені, - розповів «Дню» Борис КУРІЦИН, керівник літературно-драматургічної частини театру ім. Лесі Українки. - Послужний список робіт Надії Петрівни був досить значний. Позбавлена примітивного марнославства, актриса ніколи не боялась маленьких ролей, з однаковим завзяттям віддаючись кожній із них. Шанувальники Російської драми старшого покоління пам'ятають її Панченко в «Кафедрі» В. Врублевської, принцесу Еболі («Дон Карлос» Ф. Шиллера), Лідію Павлівну («Варвари» М. Горького), Огудалову («Безприданниця» О. Островського), леді Брекнелл («Як важливо бути серйозним» О. Уайльда). Ролі різні - драматичні і комедійні. Досить порівняти Донну Анну з «Камінного господаря» Лесі Українки і предводителя емансипованих жінок, пані Лазич, у комедії «ТБЕЖ» Б. Нушича. Артистка дуже любила роль Емілії у виставі «Отелло» В. Шекспіра (постановка Михайла Резніковича). Характер героїні сильний, такий, як у самої актриси. Дуже близька їй і роль Сари Бернар у виставі «Сміх лангусти» Д. Маррелла, яка вчить, що за злетами слідують катастрофи і їх потрібно вміти долати. Це підтверджував особистісний девіз актриси: «Ніколи не здаватись»...
У Київському театрі ім. Лесі Українки завжди були красиві, граціозні актриси. Про них говорили - салонна актриса. Вже не пам'ятаю, від кого я вперше почув це визначення, але запам'ятав його назавжди. Такими були Марія Павлівна Стрєлкова, Валерія Францівна Драга. Можна було б назвати ще кілька актрис Київського театру імені Лесі Українки, і ось, коли вже їхня слава відгриміла і їхні імена стали практично театральною легендою, в театр прийшла вона - Надія Петрівна Батуріна. Надзвичайно жіночна, з прекрасними манерами як на сцені, так і в повсякденному житті, з дуже красивими рисами обличчя. Юрій Сергійович Лавров, прекрасний актор і цінитель жіночої краси, називав її Надін і трохи жартував над її часом дивними манерами. Манера говорити в житті і на сцені, манера одягатись, вміння носити історичний костюм, прекрасне володіння англійською мовою - все це надзвичайним чином доповнювало її акторське обдарування. Вона була переконлива в ролі Донни Анни в "Камінному господарі" Лесі Українки і в ролі Леді Брекнел у «Як важливо бути серйозним» О. Уайльда. Вона могла бути жорсткою і непримиренною у виставі "Переможниця" О. Арбузова і хтивою світської вовчицею у "На всякого мудреця досить простоти" О. Островського. Дивно, але з кіно їй не пощастило. Кілька незначних епізодів у прохідних фільмах. Але ж вона була з тих рідкісних актрис, які вміють працювати на великому плані»...
«В акторській професії більше, ніж в іншій особистісні людські якості грають часто головну роль. При всьому своєму таланті і красі Надія Батуріна була абсолютно позбавлена зоряної хвороби. Пізнавши успіх, славу, вона завжди залишалася сама собою. При цьому їй була притаманна закритість. Завжди залишаючись люб'язною, актриса не дозволяла собі «розкривати душу», бути відвертою, вміла зберігати дистанцію відповідно до правил хорошого тону. Це створювало ореол глибинної внутрішньої таємниці, привабливої загадковості, - згадує театрознавець Тетяна МОЦАР. - Надія Батуріна часто грала героїнь, краса яких - умова сюжету. Але ніколи не спекулювала своєю зовнішністю. У ній не було примітивного кокетства, яким часто користуються жінки. Неприкрита чуттєвість, переможний натиск взагалі не входили до арсеналу актриси. Вона ніколи не користувалася своїми можливостями заради дешевого успіху, знала, чим за це деколи доводиться платити. Можливо, тому не надто швидко просувалася в театрі, та й почесні звання прийшли до неї досить пізно...
Творча зрілість акторки припала на час шалених ритмів. Телебачення, поява нових електронних технологій прискорює їх до неможливості, часом просто не дає отямитись, зайвий раз проаналізувати інформацію, неспішно її засвоїти. Але актриса відмінно засвоїла істину: «Мистецтво муз не терпить суєти». Навіть йдучи на експерименти, виступаючи в новій для себе іпостасі, вона залишалася стриманою і по-королівськи величною. Самою собою. Виходячи на сцену в ролі Чебоксарової в комедії О. Островського «Шалені гроші» і Амбри в трагікомедії «Повернення в Сорренто» А. Ніколаї, своєю природною чарівністю актриса завжди приковувала до себе увагу і чоловічої, і жіночої половини глядацької зали....
На жаль, до акторів життя буває несправедливим. З роками здобувається досвід, шліфується майстерність. З’являється популярність, любов глядачів, а коло ролей - звужується. Вікових жіночих ролей у російській і зарубіжній драматургії так мало. Але актриса не здавалася. Багате джерело душі, високий інтелектуальний рівень, глибокий внутрішній світ Надія Батуріна реалізувала в режисурі. Її вистави були створені за законами психологічного театру, в основі їх - прості людські почуття і переживання, близькі кожному. Вона поставила кілька вистав у театрі «Сузір'я», а в рідній Російській драмі - «Загадку будинку Верньє» за А. Крісті і «Пізанську вежу» Н. Птушкіної. Філолог за освітою, Надія Петрівна вміла вибрати високохудожні твори для постановки. «Вбивство в пансіоні Монксуел-Менор» А. Крісті, «Коли кінь непритомніє» Ф. Саган, «В колі кохання» С. Моема, «Потрібен брехун» Д. Псафаса - це література, яка сприяє моральному очищенню.
У виставі «У колі кохання» Надія Батуріна грала Кітті, це дивовижно світлий образ справжньої леді. Її героїня казала: «Ніколи не можна повертатися в місця, де ти був щасливий. Це розбиває серце». На відміну від Кітті, сама Надія Батуріна любила повертатися в місця, де була щаслива. Для неї це був допінг, можливість «збирати» спогади. Кожен із них цінний...
В інтерв'ю (див. «День», № №227 за 1998 р.) Надія БАТУРІНА розповідала: «...За роки роботи в театрі довелося пережити всяке. Особливо психологічно важко дався період чехарди, коли головні режисери мінялися як рукавички. Це був непродуктивний час. І хоча я грала багато, але кішки на душі шкребли. Нас, акторів, навіть дорікали у «кровожерливості», мовляв, «з'їдаємо» режисерів. Театр - складний організм. Люди творчі - дуже ранимі натури. Косий погляд, необережне слово можуть викликати пожежу. Деякі з режисерів були нижче за своїм рівнем, ніж трупа. А у всіх негараздах і конфліктах вважали винними нас... У будь-якого актора бувають періоди, коли він менше зайнятий. Тут важливо не панікувати і навчитися чекати свого часу...».
Надія Петрівна була воістину народною артисткою. Всі, хто бачив її на сцені, ніколи не забудуть цю магічну Жінку і Актрису. Смерть Батуріної непоправна втрата для театру.
Прощання з Н.П. Батуріною відбудеться 27 квітня о 12:00 у приміщенні Національного театру російської рами ім. Лесі Українки. Поховають актрису на Байковому кладовищі.
«День» висловлює співчуття колегам, друзям і близьким Надії Петрівни. Вічна пам'ять!
